Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич - Страница 22

Але це ще було не все. Це був тільки початок.

Яким задоволеним і щасливим був Вася Чиж на Землі, коли вперше (ще на земному полігоні) сів у водійське крісло місячного всюдихода! Йому здавалось, що це неперевершений витвір технічної думки і що на такому всюдиході практично можна буде пройти скрізь. Але вже тут, на Місяці, Вася відчував не те щоб тривогу, а якийсь неспокій. Ану, як десь «підкачає» машина? Ану, як десь не впорається він сам, водій?

Вася ходив довкола всюдихода, оглядав і традиційними сильними, як йому здавалось, ударами ніг пробував міцність гусениць. А коло Васі крутилися Сашко й Сергій і мало не танцювали від нетерплячки, коли ж Вася запросить їх сідати в кабіну?

Сьогодні обидва практиканти вранці (ранок був, звичайно, земний, а не місячний, бо доба тут триває 29 земних діб 12 земних годин 44 земні хвилини і 28 земних секунд, а отже ранок на Місяці триває кілька земних діб) прийшли до командира і нагадали про його обіцянку. Адже Віталій Андрійович обіцяв дозволити покататися на всюдиході.

«Покататись на всюдиході» — звичайно, не ті слова, і вони б тільки образили практикантів, бо хіба Сашко й Сергій діти, щоб там на чомусь кататися? В бортовому журналі було записано, що «практикантам Блажкові й Орендареві належить взяти участь в обкатці всюдихода». Це вже було схоже навіть на наказ, і тому хлопців обурювало, що Вася Чиж чомусь не поспішав запрошувати їх до кабіни.

— Слухайте ви, практиканти, — сказав він, коли Сергій і Сашко досить-таки йому набридли, — якщо вже Орлик прикомандирував до мене вас як практикантів, то ви мусите проходити практику за всіма правилами згідно програми.

Коли і яку програму було складено, на Землі чи на Місяці, хлопці не знали, але примовкли. А Вася вів далі:

— Отже пропоную ознайомитись із зовнішньою будовою всюдихода…

— А що з нею знайомитись? — буркнув Сергій. — Ми вже сто разів знайомились.

Сергій мав рацію. Місячний всюдихід зовні мало що відрізнявся від звичайного, земного всюдихода. Правда, він був трохи схожий на танк — між низькими і широкими гусеницями височіла башта, з якої, наче гармата, стирчав телескоп. Крім телескопа, з башти вистромлялись інші всякі прилади: висока радіо і, трохи нижча, телеантена. Незвичний був хіба що колір всюдихода. Власне, коли розібратися по-справжньому, він взагалі не мав кольору, а був дзеркальний. Не треба забувати, що Сонце нагріває поверхню Місяця до плюс 120° по Цельсію. А без цього такої температури через дуже короткий проміжок часу мав набути і всюдихід.

Його конструктори, звичайно, могли б домогтися, щоб температура в кабіні всюдихода була значно нижчою і екіпаж його міг працювати навіть без скафандрів. Можна було встановити на всюдиході холодильні установки, які заодно кондиціювали б і озонували повітря, можна було подумати й про теплоізоляцію, можна було б… Зрештою, можна було б знайти чимало хороших конструктивних рішень, але всі вони вимагали додаткових витрат енергії.

Деякі автори проекту стояли на тому, щоб всюдихід, навпаки, захоплював якнайбільше сонячних променів. Теплова енергія Сонця, за їхнім задумом, повинна була осідати в енергетичній «кишені» всюдихода. Тобто всюдихід мав охолоджувати себе всередині тим теплом, яке він одержував би ззовні. Іншими словами, енергію сонячних батарей можна було б використовувати для створення в кабіні нормальної температури та кондиціювання повітря. Але цей проект було відхилено, бо всюдихід мав прокладати свою трасу і в тій півкулі Місяця, яка не була освітлена Сонцем. Тобто він мав рухатись не тільки вдень, але й уночі. Крім того, в «ніч» він потрапляв би кожної хвилини, коли б заходив у тінь. Бо в тіні на Місяці температура падає до 160°, тільки вже нижче нуля. Електролічильні машини зважили всі «за» і «проти», і найбільше «за» одержав дзеркальний варіант.

Крім дзеркальної поверхні, місячний всюдихід мав ще одну деталь, яку помітив Сергій, але на яку Сашко спочатку не звернув уваги.

В передній частині всюдихода між гусеницями було видно дві западини. Вони були схожі на люки, але дуже вузькі. Навряд чи крізь такий отвір могла б пролізти людина, не кажучи вже про всякі вантажі та прилади. Сергій, як обізнаний з технікою хлопець, розумів, що тут криється якась загадка, конструкторська несподіванка. У нього свербів язик розпитати про все у Васі, але він не наважувався. Сергій Орендар був негордий хлопець і допитливий, але разом з тим він завжди боявся втратити свій технічний авторитет у Сашкових очах. Ану, як раптом ви явиться, що Сашко вже знає, для чого всюдиходові ці западини? Що ході? І на Сергієве запитання дасть відповідь не Вася (поки ще там Вася збереться!), а сам Сашко? Та ще й у зневажливій формі, та ще й таким тоном: «Невже ти досі цього не збагнув?»

Але сталося так, що Сашко виручив Сергія. Він, нарешті, помітив западини-люки і запитав у Басі:

— А це для чого?

У таких випадках Сашко ніколи не був дипломатом — коли не знав чого, не соромився питати.

— Звідси у всюдихода ноги ростуть, — загадково відповів Вася.

— Ноги?

— А що ж то був би за всюдихід без ніг? На Землі ще туди-сюди, а тут що робити, коли тріщини?

— Об'їхати, — порадив Сергій.

— Еге, об'їдеш. А коли вони тягнуться на сотні кілометрів? Тоді як? Залишається одне — перестрибнути. Ну, мабуть, годі теревені розводити, сідайте в кабіну, поїдемо обкатаємо. Там, в дорозі, все зрозумієте.

… Коли вони сіли в кабіну і Вася ретельно перевірив герметизацію, можна було зняти скафандри і почувати себе як у міському автобусі. Всюдихід м'яко хитнувся і рушив з місця. Тут і почалось те, що називається: хоч розполовинься.

По тому, як швидко зменшувався космоліт, хлопці зрозуміли, що всюдихід рухається дуже хутко, але разом з тим не було майже ніякого відчуття руху, хіба що трохи, погойдувало. Хотілося дивитися в ілюмінатори, бачити, як почне змінюватися краєвид навколо, і разом з тим хотілося якнайкраще роздивитися кабіну.

Сергій перший почав розглядати обладнання всюдихода. Він спостерігав, як Вася то вмикав, то вимикав якісь кнопки і рубильники. Важелів чи керма у всюдихода не було, і Вася був схожий не на водія, а швидше на якогось диспетчера. Сергій придивився до приладів і зрозумів, що в основному вони такі ж самісінькі, як і в кожній машині. Ця блакитненька стрілочка, очевидно, показує, скільки витрачено пального, ця рожева — чи є масло у всіх механізмах, це спідометр, це… А от «це» було не схоже на ті прилади, які досі доводилось бачити Сергієві. Прилад нагадував мисочку-піалу, з якої у Середній Азії люблять пити чай. А в цій піалі хлюпало чорне зоряне небо… В центрі неба найяскравіше горіла біла кругленька зірочка. Сергій почав стежити за зірочкою. Він уже збагнув, що вона найголовніша в цьому приладі. Спочатку зірочка була нерухома, але ось Вася клацнув якоюсь кнопкою, всюдихід гойднувся — і зірочка ледь помітно відійшла від центра. Що воно таке? Якийсь удосконалений ватерпас, з допомогою якого Вася вивіряє, чи всюдихід тримається строго горизонтально? Хіба запитати? А може, почекати, коли запитає Сашко? Ні, на Сашка мала надія… Сашко так прилип до ілюмінатора, що його звідтіля не відірвеш. Тоді Сергій почав «маневрувати» (у нього в голові вже майнув здогад, але він не хотів осоромитись):

— А як ви визначаєте маршрут?

— Сьогодні певного маршруту у нас нема. Куди захочемо, туди й поїдемо, — не зрозумів його маневру Вася.

— А як заблудимось?

— Чого б ми мали блукати? Все буде в ажурі.

Вася помовчав, а тоді додав:

— Ти, може, боїшся? То так і скажи, я тебе в один момент одвезу на корабель, а обкатку ми з Сашком закінчимо.

З досади і образи у Сергія аж сльози на очах виступили і у вухах задзвеніло. Він пошкодував, що зняв шолома, може, крізь шолом не так було б видно яскраву фарбу сорому, що залила його щоки. Ковтнувши слину, він, як тільки зміг, спокійно сказав і навіть плечима знизав при цьому: