Полтава - Лепкий Богдан - Страница 80

80

Питання було таке просте, але разом із тим так несподіване, що Апостол зжахнувся. Дійсно, що буде після смерті нового гетьмана, Івана Ілліча Скоропадського? І як це він, Апостол, не завдав собі досі такого простого питання? Що буде, як не стане і Мазепи, і Скоропадського?

— З наших старшин, — говорив дальше гетьман, — що залишилися біля царя, бачу тільки одного, котрий у таку прикру годину міг би двигнути булаву.

— Полуботок, — підхопив Апостол.

— Він оден, — притакнув гетьман. — Так що! Павло Леонтійович людина, щоправда, чесна і вояка хоробрий, але голова неполітична. Купаний він у гарячій воді. З нього був би добрий гетьман, але колись, як Україна на кріпкі ноги стане, а не тепер, як вона валиться. Апостола якби у то ножем шпигнув:

— Так ти, Іване Сгепановичу, значиться, у побіду не віриш?

Гетьман поклав йому руку на коліно.

— Великий коровай розчинили ми. брате! — сказав і задумався. — Великий! — повторив ще раз. — Тільки легкодух живе з днини на днину. Добрий хазяїн у зим: про літо гадає. І тому, брате Даниле, ти мусиш бути там!

— Де? — аж зойкнув Апостол.

— У Миргороді, в своїм полку, а не біля нас, — спокійно докінчив гетьман.

Апостол ушам своїм не вірив.

— Жартуєш, ясновельможний, — відповів, усміхаючись, — жартуєш! А може, гадаєш собі: має втечи миргородський полковник, так краще хай за моєю згодою іде. Тому знай, що навіть якби я мав коли-небудь намір покинути тебе і йти до царя, як не оден пішов, бо що тут багато говорити, усі ми люди слабі і нелегко нам устоятися супроти покуси, коли би я, кажу, і мав коли-небудь такий грішний намір, так нині, після цього, що від тебе перед хвилиною почув, я каюся такої поганої думки, відкидаю й геть від себе і кріпко й непохитно бажаю собі одного, а саме: остатися при тобі до останньої хвилини життя і разом з тобою гинути або побідити!

Гетьман вислухав довгого речення спокійно і стиснув Апостола кріпко за руку.

— Спасибі, брате!.. А все ж таки тобі йти треба… Треба! Знаю, що місця твого ніким не заступлю, знаю, що за тобою ще й другі потягнуть, бо exempla trahunt[100], — але годі! Ти потрібний нам, щоб у важкий мент рятувати справу. Вернеш, і цар приверне тебе до ласки своєї. Знатнішого від тебе поміж старшинами не будде, і — не мине тебе булава. А тоді — держи її кріпко і рятуй, що врятувати можна. Числю на тебе, тепер і — поза гробом.

Апостол встав і хотів похилитися гетьманові до ніг, але цей пригорнув його до себе і поцілував у праве рам'я… Чув, як під панцирем Апостола товклося серце.

Так тривали хвилину у мовчанню. Аж з лазарету крик перервав тишину.

Гетьман сів і показав Апостолові рукою на крісло.

— Пам'ятай тільки одно: «Salus patriae suprema lex!»[101]

Апостол понурив голову і незамітно обтирав своє око. Те, що почув, було для його так несподіване і неподібне до правди, що уста йому заціпило. Стільки літ знав Івана Степановича Мазепу, а щолиш нині впевнився, що фальшивий образ його носив у душі. Гетьман не самолюб, він до найбільшої жертви для справи спосібний. Ось тепер. З такими малими силами залишився, армія короля Карла теж останніми часами ослабала, цар росте на силах, на значінню, на грошах, які на Україні здобув, а гетьман замість турбуватися собою, журиться тим, що може статися з Україною.

І, роздумавши те все, миргородський полковник Данило Апостол, не відаючи навіть, коли і як, встав і обхопив гетьмана за коліна.

— Бог з тобою, брате Даниле, що це ти робиш? Лиши!

XIV

Мручків відділ не йшов, а біг по хрустко-сипких снігах з табору в напрямі гайка, що сірою смужечкою ледь-ледь майорів на виднокрузі.

Попереду Мручко.

Скрізь було пусто. Ні сліду, не то чоловіка, але й звіра. Що жило — заховалося перед зимном.

Лиш зорі, де ям були, повибігали на небо. Кліпали й підморгували очима, нібито і їм зліплювалися вад морозу повіки, і тому вони їх раз у раз розплющували, бо хотіли дивитися на землю, цікаві, що вона з собою робитиме в таку скажену лють.

А земля вже не дрижала від стужі, не стогнала й не вила з болю, лиш, утративши всяку надію на рятунок, мовчки конала. Навіть вітер ущух. Невже ж і його поборов мороз і заставив зійти з поля бою? Мороз, якого ніхто не тямив.

— А є ви всі? — гукав Мручко на своїх хлопців.

— Є всі, — відповідали йому голосами, що скрипіли й ніби вверчувалися в умі.

— Гарний мороз, що? — питався Мручко

— Ах, чорта там! — відповідали

— Так тоді чого ви стоїте? Грійтесь!

І щоб запарі розійшлись, починав правою рукою бити об ліве, а лівою об праве рам'я, аж дивувався недалекий ліс гукаючи: «Го-го-го!»

Знов бігли які там гони і знов ставали й розгрівали запарі, а чим більше наближалися до лісу, тим більше він дивувався — такий відгомін від нього лунав, буцім там сто молотильників ціпами било.

— Шабас! — гукнув Мручко. — А то ми ворогові про себе знати дамо. Бігцем уперед!

Зривалися й бігли, аж їм під грудьми дух спирало.

І коли би так хто дивився збоку на цей дивний похід, то погадав би собі, що люди побожеволіли з зимна, вирвалися з табору й біжать у ліс, щоб дертися по дубах, бо в городі стіни занизькі.

І не можна сказати, щоб у тім не було дещо правди.

З Мручком пішли здебільшого такі, що не мали квартир. Мороз добирався їм до кості, а вони навіть горілкою не могли розігріти тіла. Куняли біля огнищ, кожда година ставала їм мукою і кожда година наближала їх до смерті або до божевілля.

Знав це Мручко, тому-то й, виступаючи, мав тільки одно на думці, а саме піддержати свою і своїх людей енергію, бо хто її втратив, пропав. «А де ж краще розігріється козак, як не в бою», — гадав собі. А вони знов міркували, що краще згинути зі шаблею у жмені, ніж заков'язнути на стужі. Ті мертві колоди, вкриті ледом, що їх сотками вивожено ранком з табору, були для них відстрашаючим приміром. Нічого страшнішого не уявляли собі тепер над тую білу смерть.

Втікати від неї, хоч би самому чортові в зуби, щоб тільки не костеніти живцем!

І ось біжать вони за своїм отаманом, не питаючи куди і пощо і не думаючи, чи на випадок потреби можна їм буде сподіватися якої допомоги, чи ні. Так добігли до лісу.

Не старий він був, але густий і здоровий. Сніг, ніби в білі величезні шапки, повбирав дерева, ніби зима великий намет розіпняла над лісом, так, що тільки де-не-де проглядала хрусталева синява небесного склепіння. Був це ніби пригад якоїсь казки з давних діточих літ, казки про дванадцять розбійників або про королівну, що її змій з теплого полудня пірвав і заніс у студене царство недоброї Баби Яги-зими. Було так гарно, що не оден і про зимно на хвилину забув; хотілося розпалити огонь, сісти кругом і слухати оповідань, на те, щоб разом з казкою перенестися в країну казки, звідкіль немає вороття.

— Чи ви подуріли, люди? — сердився Мручко. — Огонь ворога принаджує. Загріємося при роботі. І так тут тепліше, ніж на полі.

І дійсно, в лісі було затишніше. Чи то цей сніговий намет грів, чи густа деревина, досить що потеплішало людям.

Мручко вислав передню сторожу і поділив решту відділу на десятки. Над кйждим поставив козака зі своєї сотні, бо нікому так не довірював, як собі і своїм людям. Тим десятникам виложив свій план і гукнув:

— Ступай.

Не довго йшли, як від передньої сторожі надлетіла вість, що ворог недалеко.

Мручко відсунув шапку від правого уха, витріщив очі і потягнув носом повітря.

— Еге ж! Димом від вогнища заносить.

І всі нараз почули цей дим, і кров заграла живіше.

— Цитьте! — гукнув Мручко, і козаки перестали підскакувати й закаблуками бити, щоб розігріти ноги. — Цитьте бо!.. О, о, коні іржать…

І справді. Крізь стовп зимного повітря, що колючками вдиралося в горло і ранило груди до болю, продиралося іржання коней, та не голосне й не веселе, а слабе й жалісливе, ніби й коні жалувалися на мороз.

вернуться

100

Приклади продовжуються (латин.)

вернуться

101

Благо батьківщини — найвищий закон! (латин.)