»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 41

Шрагін сів за стіл і підсунув до себе «Журнал розпоряджень». Але дивився він у вікно. І, як завжди, насамперед побачив, як стримить з води плече затопленого ним восени крана. Йому завжди було приємно бачити це мертве плече, воно здавалось йому символом безсилля окупантів примусити радянський завод жити й працювати для них. Так, безсилля, незважаючи ні на що! Чого ж ти мовчиш, злий голосе?..

Коли Піц вернувся, Шрагін розгорнув журнал і прочитав розпорядження, яке написав сам Бодеккер: «Перевірити, чи правильно оплачується праця робітників, зайнятих на ремонті військових суден. Є скарги, що головний обліковець штучно занижує оплату і робить це з якихось корисливих мотивів», — писав адмірал.

Шрагін підвів очі і зустрівся із злорадним поглядом Піца. Захоплений зненацька, ад’ютант скривився в посмішці і сказав:

— Там у вас запис про оплату робітників. Зниження оплати виявив я. І я просив адмірала доручити перевірку саме вам. Обліковець — ваш… радянський…

Головним обліковцем був той самий Хомич, який, очікуючи приходу німців, верховодив серед співробітників заводоуправління, що зосталися. Ще тоді Шрагін подумав: чи не залишили його для підпільної роботи? Коли зв’язок з підпільниками був налагоджений, з’ясувалося, що його ніхто в місті не залишав.

Якось Шрагін чув розмову робітників про те, що Хомич — поза очі вони звали його «Шакалом» — завів знайомство з німецькими інтендантами і скуповує у них консерви. Але особливу зненависть робітників викликала поведінка Хомича на заводі. Перед німцями він плазував, а з своїми розмовляв, як хазяйчик з наймитами. «Ей, бидло, повертайся скоріше», — був улюблений його вираз. Майже місяць тому робітники заманили Хомича в старий пакгауз і хотіли там розправитися з ним, накинувши йому на голову мішок. Він вирвався, але потім нікому нічого не сказав. Шрагін узнав про це випадково…

І ось тепер Хомича звинувачували в штучному заниженні оплати праці робітників. Було, проте, не ясно, що змушує його так робити, — адже він не міг присвоїти різницю в оплаті. Може, у такий спосіб зганяв на робітниках свою злість? Так чи інакше, а це треба було з’ясувати, і Шрагін пішов до Хомича, який працював у маленькій кімнатці біля бухгалтерії. Там його не було. В бухгалтерії сказали, що він пішов приймати якусь роботу.

Шрагін подався на верф, але Хомича не було й там. Він зупинився на хвилинку біля стапеля з мертвим громаддям недобудованого корабля, потім пройшов до носа корабля й сів там на купу дощок. У тиші, що обступила його, було чути тужне завивання вітру в риштованнях стапеля. І раптом його огорнула тривога. Він навіть оглянувся довкола. Хоч уже знав — нічого озиратися, тривога народилася в ньому самому, знову звучав всередині злий голос: а ти пам’ятаєш? У тривоги було ім’я — Олекса Ястребов, і вона дивилася на нього очима Ястребова — сірими, з коричневими крапочками навколо зіниць. І Шрагін чув його голос: «На цю роботу без любові навряд чи так просто підеш…»

Страшну звістку про цю першу втрату приніс Григоренко на чергову зустріч, що відбувалася на кладовищі.

— Ястребов погорів, — сказав він. — Позавчора його взяли прямо з друкарні. Його і складача, який шрифт добував.

— Це точно?

— На жаль…

— Чому ви сповіщаєте мене тільки сьогодні? — спитав Шрагін, сильно збліднувши.

— У мене ж учора не було з вами зустрічі, — трохи ображено відповів Григоренко. — Я дисциплінований і підкоряюся схемі.

— Але ви могли самі подати сигнал, — тихо мовив Шрагін.

Григоренко мовчав, тривожно поглядаючи на Шрагіна, — таким він його ніколи не бачив.

— Оголосіть по всій групі стан тривоги, — після довгої паузи сказав Шрагін. — Припинити все на два тижні.

— Ви думаєте, він не вистоїть?

— Такі, як він, не здаються, — тихо промовив Шрагін. — Ідіть і виконуйте мій наказ. Зв’язок зі мною через десять днів…

Григоренко пішов, і Шрагін одразу пошкодував, що відправив його. Зараз йому, як ніколи, потрібна була поруч своя людина. А навкруги стирчали мовчазні могильні хрести, і прямо перед Шрагіним на горбку лежала мармурова плита з написом: «Чоловікові і другу, вічно любляча дружина». Майнула думка: чи була у Олекси Ястребова дружина? Шрагін цього не знав. Адже до ладу йому так і не довелося поговорити про життя з своїми товаришами. Шрагін пригадав свою першу розмову з Ястребовим, і йому стало соромно, що його занепокоїла тоді похмура мовчазність хлопця.

Потім вони бачилися тільки двічі. Зустрічі були короткі, розмовляли тільки про справи — як швидше добути шрифт, де краще його сховати, як з житлом, з документами. Ястребов був завжди однаковий: говорив обдумано, жодного зайвого слова. Під час останньої зустрічі, коли Шрагін спитав, чи не варто йому залишити друкарню, він сказав:

— Не варто. Шрифт може бути потрібний ще.

…Думки Шрагіна обірвав глухуватий чоловічий голос, що звучав звідкілясь знизу. Шрагін виглянув з-за дощок і побачив двох чоловіків, що стояли прямо під ним на нижній площадці стапеля. Вони, мабуть, вийшли з трюма корабля. В одному з них Шрагін одразу впізнав Хомича, а другого він бачив уперше.

— Ти ж мені все життя покалічив, — сказав незнайомий Шрагіну чоловік. — Я міг спокійно виїхати, а ти наплів: «Давай залишимося, будемо німцям хребти ламати…» Як ти ламаєш перед ними свій хребет, це я бачу. Але ти хоч переді мною не крути, скажи прямо, що вирішив піти іншою стежкою, тоді я свою стежку сам знайду.

— Ніякої іншої стежки, Костю, в мене нема, — відповів Хомич. — Я сам як у вовчу яму вскочив. Обіцяли, що прийде до мене для зв’язку людина. От і чекаю… А поки що вирішив заручитися в німчури довірою… — Він довго й кучеряво вилаявся. — Мені самому гидко, коли я збоку на себе дивлюся.

— Давай придумаємо що-небудь, — запропонував незнайомий. — Адже головне — не сидіти склавши руки.

— Що ми, Костю, з тобою можемо придумати? — тужно спитав Хомич. — Я вже додумався. Вб’ю адмірала, а там хай буде, що буде…

— Ходімо, я тобі дещо покажу, — сказав незнайомець, і кроки їхні скоро затихли.

Вражений несподіваним відкриттям, Шрагін почекав трохи і пішов до заводоуправління. Ще вранці він хотів розправитися з шакалом Хомичем руками німецької адміністрації, а що робити тепер, просто не знав…

Хомич, мабуть, ще перебував під враженням розмови з приятелем і на запитання Шрагіна відповідав дуже необережно.

— Є скарги, що ви без будь-яких підстав зменшуєте заробітки робітників, — сказав Шрагін, наголосивши на словах «без будь-яких підстав», ніби підказував йому необхідність придумати підставу.

Обличчя Хомича вкрилося червоними плямами, він з ненавистю дивився на Шрагіна і відповідати не поспішав.

— Я економлю не свої гроші, а німецькі, — мовив він нарешті.

Відзначивши про себе, що Хомич висунув непоганий аргумент, який можна буде використати в рапорті начальству, Шрагін сказав:

— Але озлоблені робітники гірше працюють, і це завдає збитків, які можуть бути значно дорожчі за вашу економію. Крім того, це завдає збитків німецькій армії.

— А я в їх армію не наймався, — відрізав Хомич і вів далі тим же тоном: — І робітники теж. Якщо хто з них сподівався, що дістане тут киселеві береги і молочні ріки, то хай знає, що для цього їм треба було йти в поліцію.

— Принаймні дивна заява, — сказав Шрагін. — За такі думки ви можете бути серйозно покарані.

— Я ще тоді, в перші дні, зрозумів, що ви далеко підете, і просив вас — не топіть, пригадуєте? Вважаєте, що настав час топити?

— Слухайте, я не можу так дивно розмовляти з вами далі, — сказав Шрагін. — Мені доручено з’ясувати, чому штучно занижувалася оплата праці робітників. Якщо ви кажете — економія коштів, це я розумію. Але водночас ви не розумієте своєї помилки. — Шрагін підказував Хомичу можливість послатися на те, що він чогось не збагнув. Тоді все могло закінчитися без особливого скандалу. Ну, не втямив обліковець, що його економія нерозумна, а тепер збагнув і цього більше не робитиме. В крайньому разі, можна запропонувати перевести Хомича на іншу роботу…