»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 47

— А для чого?

Вальтер помугикав і відповів неголосно:

— Загалом, Костя, не для того — можете мені повірити, не для того.

І хоч він не повторив те, що сказав Юлі, Григоренко вирішив більше не зволікати.

— У нас, у росіян, є приказка: «Язиком вершків не сколотиш», — сказав він. — Ваш Гітлер теж казав, що бажає нам добра, тільки ми від того добра кров’ю захлинаємось.

Вальтер мовчав. Григоренко бачив його стиснуті, побілілі руки.

— Я все-таки не пам’ятаю вас по Великих Луках, — раптом сказав німець виклично.

— За даних обставин важливо, що я вас пам’ятаю, — відповів Григоренко, наголошуючи на слові «я».

Після цього Вальтер довго мовчав, а потім сказав:

— Гаразд, я піду на риск, роблю сьогодні це уже вдруге.

— Вдруге? — здивовано спитав Григоренко, чудово знаючи, що має на увазі німець.

— Та це не має значення, — втомлено відповів Вальтер і раптом рішуче спитав. — Ви справді хочете переконатись, що я не на словах, а на ділі друг радянських людей?

— Так, хочу.

— Тоді скажіть, що я повинен зробити, і я зроблю це, клянусь моїми батьками і моїми дітьми…

— Я скажу, але з однією умовою…

Вимога написати розписку злякала Вальтера. Спочатку він категорично відмовився. Потім спитав, кому потрібний цей документ.

— Тим, кому ви хочете допомагати, — відповів Григоренко.

Вальтер знову помовчав, потім вийняв з кишені записну книжку і сказав рішуче.

— Диктуйте…

Григоренко назвав йому пароль, вони міцно потиснули один одному руки і розійшлися в різні боки…

Увечері Григоренко доповів про все Шрагіну і всупереч його сподіванню дістав схвалення.

Так закінчилася зустріч з «дивним» німцем, з яким познайомився на аеродромі підпільник Сірчалов. Але самого Сірчалова на прохання Шрагіна з аеродрому відкликали: він справді був поганий конспіратор.

Розділ 30

У гості до Емми Густавівни приїхав з Німеччини її родич Вільгельм фон Аммельштейн. Це був сімдесятип’ятилітній старик, високий, майже двометрового зросту, проте його хребет немов утомився носити громіздке тіло: коли Аммельштейн стояв, то вертикально трималась тільки нижня частина його тіла, а верхня була дуже нахилена вперед. А втім, це не заважало йому бути вельми рухливим і навіть метушливим. Його розпирали враження, і оскільки він був балакучий до неможливості, його в’їдливий тенорок звучав у домі з ранку до вечора.

— Ах, як це чудово, що я знайшов вас! — казав він Еммі Густавівні. — Я промчав через усю Європу і прямо помолодшав від цієї подорожі.

Спочатку Емма Густавівна поводилася зніяковіло і більше мовчала, та поступово вона призвичаїлась до родича, що об’явився, і стала йому гідною співрозмовницею. З цікавістю вислухала вона історію роду Аммельштейнів і на відповідь розказала свій родовід. Так, так, не було вже ніякого сумніву, вони справді родичі. Коли Емма Густавівна знайомила Аммельштейна з Лілею і Шрагіним, старик заплакав.

— Як це чудово! — пробурмотів він, і його склеротичне обличчя потемніло. — Тепер я знаю, що моя самітня могила не заросте бур’яном. — І тут же, без найменшої паузи, почав діловито розпитувати Шрагіна, хто він, яка в нього спеціальність, і чи не знає він, часом, сільське господарство.

— Ні, в сільських справах я нічого не розумію, — люб’язно всміхаючись, відповів Шрагін. Йому була смішна вся ця ситуація, і він розумів, куди хилить старик.

— Це поняття скласти не так уже й важко, коли господарство веде розумний управляючий. — Старик переможно оглянув усе маленьке товариство, що зібралося у вітальні: — Я сподіваюсь, що як тільки закінчиться це воєнне безладдя, ви переїдете до мене. Я хочу в своєму домі бачити правнуків. — Старик поманив Лілю до себе і, прихиливши, поцілував її в лоб.

Найближчої неділі в Емми Густавівни був день народження, і вона вирішила покликати гостей. Уперше вона запросила не тільки німців, але й своїх давніх знайомих із тих, хто лишився в місті. Очевидно, їй хотілося похвастатись перед ними своїм новим становищем. Аммельштейн дав грошей, а Штромм домовився в офіцерському ресторані, щоб вечерю забезпечили всім, аж до сервіровки. Мали бути й кельнери.

З ранку робітники з ресторану принесли посуд. У кухні влаштувався повар, що готував закуски. Лікар Лангман, щоб позбавити Лілю від обов’язку розважати гостей грою на роялі, прислав радіолу і портфель з пластинками. Ближче надвечір прийшли два офіціанти. Наче не було ніякої війни, і всі події зосередилися навколо дня народження старої жінки.

Вранці Ліля, Аммельштейн і лікар Лангман поїхали на машині в Одесу за подарунками для матері. Емма Густавівна пішла в перукарню. Дома лишився Шрагін. Він сидів у своїй кімнаті і читав книгу, яку забув генерал Штромм. Це був безглуздий, повний демагогії твір гітлерівського соціолога доктора Бютнера, який поставив собі за мету довести неминучість прийняття всім світом ідей Гітлера. Слово «націзм» він виводив із слова «нація», робив з цього висновок, що націстом є кожен представник будь-якої нації і що йому для того, щоб стати націонал-соціалістом, лишається тільки засвоїти основи ідей Гітлера…

У прихожій пролунав дзвінок. Відклавши книгу, Шрагін пішов відчиняти двері.

Перед ним стояв хлопчик років п’ятнадцяти.

— Тут живе Емма Густавівна?

— Тут.

— То передайте їй, що до зрадників чесні люди в гості не ходять! — крикнув хлопчик і побіг.

Шрагін вернувся в кімнату і мимоволі розсміявся — те, що крикнув цей хлопчина, було вбивчим спростуванням усіх просторікувань гітлерівського соціолога.

…У прихожій почувся воркуючий голос Емми Густавівни, і вона ввійшла в вітальню, урочисто несучи голову, на якій була викладена старомодна пишна зачіска, схожа на проскурку.

— Ну, Ігоре Миколайовичу, як вам подобається ваша теща? — спитала вона жартівливо і в той же час трохи зніяковіло.

Шрагін усміхнувся і ще не встиг придумати, що відповісти, як Емма Густавівна мовила гордовито:

— Даремно ви усміхаєтесь. Сьогодні я хочу бути красивою. — Враз вона підвищила голос: — І взагалі ви всі тільки співаєте, що «старикам везде у нас почет». А у німців повага до старості людини — традиційна. За все своє життя я такої поваги до себе не бачила, Ігоре Миколайовичу. А тепер можете усміхатись скільки вам завгодно… — Високо піднявши голову, вона пішла в свою кімнату…

О п’ятій годині вечора у Шрагіна відбулося термінове побачення з Федорчуком.

Вони зустрілися в будинку Величка, який після смерті «отця» Савелія став повноправним священиком автокефальної церкви.

Величко провів Шрагіна на кухню, де ждав Федорчук, і сам вийшов у двір, щоб охороняти їх.

Федорчук мав тривожну новину: бомбардувальний полк, що стоїть на аеродромі, найближчим часом повинен перебазуватися ближче до Кавказького фронту. Це може статись протягом тижня, а Харченко ще не починав переносити вибухівку в тайник біля аеродрому.

Шрагін і Федорчук вирішили змінити весь графік операції, скорочуючи його до мінімуму. Харченко почне доставку вибухівки завтра. Але її треба зразу ж забирати з тайника і переносити на аеродром, а Федорчук не має можливості робити це кожної ночі.

— А Вальтер? — спитав Шрагін.

— Може.

— Вирішено.

Вони обговорили все, що треба було зробити для прискорення операції, і стали прощатись.

— Москва про наші справи знає? — раптом спитав Федорчук, дивлячись на Шрагіна своїми ясними голубими очима.

— Звичайно, знає, — відповів Шрагін. — У кожному повідомленні я від усіх вас передаю привіти рідним.

— А у відповідь що буває? — тихо спитав Федорчук.

— У відповідь все більше директиви — начальству не до лірики, йому діло давай. Загалом звільняти з роботи наче не збираються і рапортів за власним бажанням не вимагають, — розсміявся Шрагін.

Федорчук прикрив очі пушистими віями:

— Неможливо уявити собі, що там, у Москві, бігають трамваї, люди вранці вільно йдуть на роботу, не озираючись на всі боки, розмовляють по телефону, увечері вдома п’ють чай; лягаючи спати, не кладуть під подушку пістолет.