»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 52

— Уже третє повідомлення, — сказав Цах. — Оце я одержав сьогодні вранці. Його знайшли на підлозі в кімнаті, куди приходять на прийом родичі арештованих.

— Взяти всіх, хто був сьогодні на прийомі, і вирвати визнання, — наказав Релінк.

Цах поморщився:

— Марна справа. Ми знаємо тільки тих, від кого прийняли передачі й листи, а кімната було повним-повнісінька. Перші два повідомлення надіслали поштою.

— Дешевий трюк для слабонервних, — резюмував Релінк і шпурнув листа Цаху. — Давайте перейдемо до діла. Треба якомога ефективніше стратити двадцять заложників. Це буде нашою відповіддю.

— Коли? — мляво поцікавився він.

— Найближчої неділі.

— Тоді цим займеться мій заступник, — дивлячись кудись убік, сказав Цах.

— Це що за фокус? — насторожився Релінк.

— Ніяких фокусів. Ще до вибуху я погодив з вищим начальством свою поїздку в Бухарест до брата. Він тяжко поранений і лежить в госпіталі.

— Нікуди ви не поїдете! — Релінк ударив ребром долоні об стіл. — Я не хочу заводити справу про боягузтво начальника поліції СД.

— Брата вже повідомлено про мій приїзд. Він у дуже тяжкому стані.

— Та що ви верзете, Цах? Триває велика війна, а не місячник родинних сантиментів! Зрозумійте, нарешті, якщо ви справжній наці, то після одержання цих брудних листів, в момент, коли вішатимемо бандитів, ви повинні бути у всіх перед очима. Це ваша відповідь на брудні листи. Погрожувати підкидними листами можуть тільки найбільші боягузи, але й вони, побачивши, що ви здалися, можуть виявитися хоробрими.

— Гаразд, — холодно і байдуже мовив Цах. — Я проведу акцію і потім все-таки поїду до брата. — Цах помовчав і вів далі в тому ж тоні: — Я боягузом ніколи не був, і ви це прекрасно знаєте, ви знаєте, що я тут зробив для зміцнення порядку. Але я не позбавлений права думати про те, що відбувається, і… любити свого єдиного брата.

— Про що думати? — пом’якшив тон Релінк.

— Я не вірю, що вибух не примусив вас задуматися, — так само холодно говорив Цах далі.

— Про що?

— Про те, чи досить уміло і правильно ми виконуємо тут свій обов’язок перед Німеччиною і фюрером.

— Не знаю, як ви, а я віддаю нашій справі усе.

— Це безсумнівно, — погодився Цах, дивлячись на масивне підборіддя Релінка. — Але тоді в Берліні можуть вирішити, що ви просто не маєте достатніх даних, щоб упоратись із справою, яку вам доручили.

— Я змушений нагадати вам, Цах, слова фюрера про те, що можливості кожного рядового німця необмежені, як необмежені можливості його рейха, а це значить: зараз ви признаєтесь, що вичерпалися до дна. Я зробити таке визнання не посмію, просто не посмію.

— А по-моєму, нам просто не слід так розмовляти, — спокійно сказав Цах. — Уже час перейти від абстракції до факту. Вибух на аеродромі через рік після нашої роботи тут — це факт, що свідчить не на нашу користь. Наш обов’язок — тверезо розібратися в тому, що сталося. А якщо ми вдаватимемо, ніби нічого особливого не трапилось, ми не виконаємо іншої вказівки нашого фюрера: про те, що ворог, як правило, має успіх там, де ми випускаємо з своїх рук ініціативу.

— Гаразд. Я згоден на дозвіллі поговорити з вами про це. Але сьогодні наша ініціатива повинна проявитися в нашій відповіді на те, що сталося, відповіді, яка скаже ворогові, що ми рішучі й нещадні до кінця. Прошу вас, Цах, зараз же зайнятися акцією.

— Добре. — Цах встав. — Але все-таки поговорити нам слід.

— Ми обов’язково поговоримо, — по-дружньому й інтимно сказав Релінк і додав багатозначно: — Зразу після акції, у мене вдома. Домовились?..

Особливу лють викликав у Релінка генерал Штромм. Цей нероба не тільки зайняв позицію стороннього спостерігача, він майже відкрито радів з того, що сталося. Він, бачте, вже давно сигналізував Берліну про недостатню рішучість місцевої СД. О, генерал знав, що робив, коли посилав у Берлін свої реляції! До рішучості закликав, коли приїздив сюди, сам Гіммлер, і тепер сигнали Штромма свідчили про його далекоглядність і проникливість. Цей точний розрахунок і викликав лють Релінка. Він знав ціну розумові генерала, а на перевірці виходило, що цей дурень з громовим голосом діяв безпрограшно.

Увечері Релінку подзвонив з Берліна Олендорф. З перших же його слів Релінк зрозумів, що справи погані: не жди добра, коли Олендорф перестає говорити своїм звичайним телеграфним стилем.

— Доповідайте, яких ви заходів вжили після диверсії, — запропонував Олендорф.

Релінк почав розказувати про підготовлювану страту двадцяти червоних і про хід слідства по «групі аеродромного інженера Пфлаумера». Та Олендорф слухав не довго, перебив і зажадав уважно вислухати його вказівки.

— Тих двадцять необхідно стратити відкрито, як заложників по справі диверсії. І ніяких спроб видати їх за учасників вибуху.

— Я саме так… — хотів вставити Релінк, але Олендорф знову обірвав його:

— Прошу вас слухати мене. Отже, ці двадцять — заложники, і необхідно дати зрозуміти, що цими двадцятьма розплата міста не обмежиться, це перше. Друге: необхідно прочистити тюрму. Мені стало відомо, що у вас в камерах сидять по тридцять чоловік. Ви що, збираєте колекцію? Протягом трьох — чотирьох днів оформіть вироки на всіх, у кого хоч пушинка на рилі. Третє: щотижневі облави по місту — квартал за кварталом, будинок за будинком. Раз місто ховає ворогів Німеччини, воно мусить за це відповідати. Ви повинні знати поправку, яку вніс фюрер в наказ про покарання місцевого населення за смерть одного німця. Проект наказу говорив: за одного німця від п’яти до десяти радянських. Фюрер виправив: від п’ятдесяти до ста. От вам генеральна вказівка, як діяти. На війні несправедлива смерть — повсякденність. І все це треба роз’яснити населенню у відповідних наказах, коротких і ясних. Диверсії червоних мають стати кошмаром для міста, а не для нас. Розумієте, в чому ваше завдання?

— Все буде виконано, — чітко, по-військовому відповів Релінк.

— Далі: справу інженера Пфлаумера припинити. Сьогодні ж арештуйте і відправте літаком у Берлін механіка Вальтера Шніцлера, що працює на аеродромі. Записали?

— Буде виконано.

— Про те, як ви виконуєте свої обов’язки, ми судитимемо з дальшого становища у вашому місті, — холодно закінчив Олендорф. — І мушу попередити: тепер все залежатиме тільки од вас, а те, що ви робили досі, свідчить проти вас. У мене все.

Олендорф давно дав відбій, а Релінк ще довго сидів, приклавши трубку до вуха, наче сподівався, що Берлін скаже йому щось іще. Та Берлін мовчав. Релінк шпурнув трубку на важіль і натиснув кнопку. На дверях появився ад’ютант.

— Всіх офіцерів сюди! — крикнув Релінк.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ 34

Таке на нашій землі трапляється не вперше… У 1812 році жорстока Бородинська битва закінчилася тим, що Кутузов із своїми військами відступив до Рязані, а Наполеон зайняв Москву. За свідченням очевидців, армії Наполеона входили в російську столицю «без радощів і блиску переможців, на їхніх неструнких колонах позначалося засмучення, злість і сум…» Для того, щоб зрозуміти, що ж насправді в ті часи сталося на війні, треба ще раз перечитати толстовські сторінки «Війни і миру», що розповідають про те, як билися під Бородіним артилеристи батареї капітана Тушина. Вони теж відступили до Рязані — поранені, лишивши на полі бою загиблих, але перед тим, як відступити, виграли битву і перемогли Наполеона. Він ввійшов у Москву переможеним.

Гітлер не досягнув і цього. Весною й літом 1942 року гітлерівська армія наступала. Але попереду Німеччину ждала трагедія шостої армії в Сталінграді. І цього жаркого літа вона йшла до днів свого трауру, коли її воєначальники і обивателі відчують жах поразки, що невідворотно посуне на них од Волги. Німецькі дивізії наступали на Сталінград уже переможеними.

Що ж сталося між цим літом і сталінградською зимою? Що спростувало всі розрахунки і прогнози німецьких генералів і військових спостерігачів? Вони підраховували захоплені радянські міста і розгромлені дивізії, але не розуміли, що в кожній дивізії була своя батарея Тушина, що в кожному місті теж були свої батареї Тушина.