»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 54

— Всіх не перевішаєте! Смерть окупантам!

Німець на драбинці поквапно накидає петлю на кучерявого й бородатого приреченого, що голосно кричить, але той робить різкий рух головою і лається. На лавку стрибають ще двоє солдатів, вони миттю надівають петлю на того, хто кричав, зіскакують на землю й зараз же вибивають лавку…

І от усі двадцять висять в ряд на довгій перекладці. Спочатку поїхали легкові машини, потім по-звіриному заревли моторами і посунули з майдану грузовики. Солдати вишикувались в колону і чітким квадратом рушили до центра міста. Біля шибениці лишились тільки чотири автоматники.

Шрагін дивився на присутніх людей і не бачив їхніх облич, він бачив тільки білі або сірі плями і відчував, як увесь натовп у мовчазному жаху повільно відступає в глибину базару.

«Ваші кати, товариші, від кари не втечуть. Ми їх знаємо, ми їх знайдемо всіх до єдиного. До єдиного!» Так говорив собі Шрагін, ідучи безлюдною вулицею, і все тіло його наливалося люттю, новою силою. Сам того не помічаючи, він ішов усе швидше.

Розділ 35

На цій вулиці, в кращих будинках міста, жили німці. Із розчинених вікон гриміло радіо — Берлін передавав ранкове військове зведення.

І поки Шрагін простував цією вулицею, він узнав, що німецькі війська прорвалися до берега Волги і бачать палаючий Сталінград.

Уже другий тиждень гітлерівські армії наступали, і радіо, як улітку сорок першого року, з ранку до вечора кричало про швидку перемогу. Шрагін намагався менше думати про це, та легко сказати — не думати. Німці повеселішали. А місто стало ще похмурішим. Днями Федорчук сказав, гірко посміхаючись:

— Так… Ми їх ложкою по лобі, а вони нас — танками, танками…

Шрагін промовчав. Він відчував, що не знаходить достатньо вагомих слів, щоб розвіяти настрій товариша. І розізлився: чому він повинен пояснювати? Все ясно! «У нас тут свій фронт, ми солдати і зобов’язані вести бій, незважаючи ні на що!»

У місті становище з кожним днем ускладнювалось. Створювалося враження, ніби гітлерівці вирішили супроводжувати наступ своїх військ посиленням окупаційного режиму. Зразу після страти заложників майже кожної ночі в місті проводились облави і масові арешти. Один за одним відправлялися в Німеччину ешелони гнаних у рабство. Вивозили навіть тих, хто мав роботу. Шрагін прекрасно розумів, що його товариші по групі в будь-який день можуть опинитися під ударом, і на кожну зустріч із зв’язковим ішов, очікуючи біди. От і сьогодні в нього мала відбутися така тривожна зустріч…

Увійшовши до кабінету адмірала Бодеккера, Шрагін побачив його біля прикріпленої на стіні великої карти. Він не підходив до неї з часу московського контрнаступу наших військ. У радіоприймачі рокотіли барабани, ревіли фанфари — звичайна музика після передачі військового зведення.

Адмірал жестом підізвав Шрагіна і, показуючи на карту, сказав:

— Чули? Ми вийшли до Волги. Га?

— Дивовижно, — ледве промовив Шрагін.

Адмірал різко повернувся, пильно подивився на нього і сказав неголосно:

— Але й настільки ж небезпечно… — Він знову, примружившись, дивився на карту. Потім показав рукою кудись угору і звідти провів у повітрі лінію до Волги. — Майже три тисячі кілометрів! Три тисячі!

— Дивовижно, — тихо повторив Шрагін.

І знову адмірал пильно подивився на нього, і в його ясно-карих очах промайнув незрозумілий для Шрагіна вираз.

— Я бачу, що ви на військових справах розумієтеся не краще за майора Каппа, — з прикрістю зітхнув адмірал. — Він заявив мені сьогодні, що Німеччина напередодні повної перемоги. А зараз для Німеччини немає нічого небезпечнішого від нерозуміння, що війна не тільки оце… — адмірал показав на ревучий приймач, швидко підійшов і виключив передачу. Вернувшись до карти, вів далі: — Невже справді ви не розумієте, яка небезпека в тому, що комунікації, які постачають фронт, розтягнуті на три тисячі кілометрів? І це коли з півночі майже по всій їх довжині над ними навис противник і коли дві її третини — під ударами партизан? Фокусів і чудес на війні не буває. Так, якщо Паулюс із своєю армією затримається тут, біля Волги, хоч би на місяць, росіяни повинні бути ідіотами, щоб не скористатися з такої ідеальної для них можливості зробити котел для шостої армії. Розумієте?

Шрагін спантеличено мовчав, як школяр, що не вивчив уроку. А сам у цей час в думці благав адмірала продовжувати урок — адже те, що він говорив, було надзвичайно важливо.

— Не ображайтеся, будь ласка, — всміхнувся адмірал, запрошуючи Шрагіна до столу. — Не ви один цього не розумієте. Вчора командуючий нашою армією скликав нараду. То навіть він, знаєте, трубив у фанфари. А ваш знайомий — пан Релінк — дійшов до того, що свою діяльність тут назвав підкріпленням історичної перемоги з тилу. Але нічого, на щастя, більш відповідальні люди, ніж вони, там, у Берліні, про цю небезпеку думали ще раніше. Місяць тому, коли я літав у Берлін, мої друзі, набагато кваліфікованіші в питаннях війни, ніж я, прямо казали про це… — Обернувшись до карти, адмірал говорив далі: — Звичайно, задум фюрера принадний — перерізати Росію пополам, відсікти Урал, як базу матеріального постачання радянських військ, і покласти Москву та всі російські сили в глухий мішок. Але оце… — адмірал знову провів рукою в повітрі шлях від Німеччини до Волги, — це дуже небезпечна обставина. Дуже! — Адмірал помовчав, пригладжуючи йоржик сивого чуба, і сказав, посміхаючись: — Проте давайте й ми з вами підкріплятимемо перемогу з тилу. Я прошу вас, на ваш вибір, взяти трьох інженерів і зробити технічний огляд силового цеху. Треба з'ясувати, чому завод не має достатньо енергії. Мені кажуть — саботаж. Чи так це?..

Весь день Шрагін з комісією працював у силовому цеху, а ввечері пішов на кладовище, де в нього була призначена зустріч із зв’язковим Григоренком. Він весь час пам’ятав почуте від адмірала і засмучувався, що зможе передати це в Москву тільки завтра…

Григоренко трохи спізнився, і Шрагін уже почав турбуватись, чи не трапилася з ним біда, але в цей час побачив зв’язкового.

— Пробачте, Ігоре Миколайовичу, — намагаючись справитися з задишкою, почав Григоренко. — Поїхав трамваєм, а на півдорозі струм виключили, довелося натиснути як слід…

Нічого втішного Шрагін від зв’язкового не почув.

На бойню, де працював Дем’янов, майже зовсім перестали привозити худобу, бойню, очевидно, закриють. Дем’янов шукає нову роботу, але поки що безрезультатно. Зіна Димко узнала, що є наказ — протягом трьох місяців нікого не брати на роботу. На біржі відділ найму закрито. Ковальов просить приблизно місяць не ждати від нього ніяких дій, повідомляє, що на залізниці тривають поголовні арешти, а в нього трапилась біда: він дав міну одному паровозному машиністові, якого в той же день арештували. Правда, Ковальов певен, що машиніст не викаже, але хіба мало що може трапитись… Харченко і Димко узнали, що в них на макаронній фабриці найближчим часом всіх робітників з місцевих жителів звільнять… Як і раніше, без роботи Федорчук, та він вважає, що поки його Юля працює, то він в безпеці. Нагадує, що вибухівка кінчається.

Повідомивши все це, Григоренко сказав похмуро:

— Лишається ще додати, що й піді мною земля наче жевріє.

Шрагін запитливо подивився на нього.

— Хазяйку мою викликали в поліцію. Мною цікавились, — пояснив Григоренко. — Правда, хазяйка сказала, що обійшлось…

— Наказ усім — обережність і ще раз обережність, — мовив Шрагін. — Кожному продумати, як висковзнути на випадок, якщо облава застане дома. Всі зустрічі на деякий час припинити…

Вислухавши розпорядження Шрагіна, Григоренко помовчав, немов запам’ятовував їх, і раптом сказав:

— Хочу вас спитати… Тільки не сердьтеся, може, я чогось і не розумію. Я от усе думаю про цих повішених. Адже як не крути, а ми винні в їх смерті. Чи ні?

Тривога похолодила серце Шрагіна. Він розумів, що такі небезпечні настрої можуть виникнути. Але не припускав і думки, що такі настрої виникнуть у його групі!