»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 63

Стіл був накритий в окремому кабінеті, і справді там, крім Нельке, ждали ще чотири чоловіки — усі в цивільному. Начальник порту відрекомендував їх Шрагіну. Двоє — інженери якоїсь румунської будівельної фірми.

— Доктор Хакус, імперський банк, — ледь уклонившись, сказав про себе третій. У нього була могутня постать борця і довгасте, коняче лице.

Четвертий буркнув своє прізвище так, що його не можна було розібрати, і почав обмацувати Шрагіна маленькими чіпкими очима.

Зараз же почався обід, причому зовсім російський обід, навіть з супом. І звичайно, ікра, горілка, тости і безладні розмови. Шрагін чудово розумів, що він зовсім не та особа, заради якої влаштовувався б такий обід. Але в чому ж тоді річ? Що за всім цим приховано? Одна страва змінювалась іншою, горілку замінило вино, проте за столом, як і раніше, ні слова про справу. А коли прийшла Ліля, всі ще більше пожвавішали. І почалися тости.

— За сім’ю!

— За дружин! — кричав Нельке, піднявши бокал з вином і, звертаючись до Лілі, урочисто проголосив: — За вас, у вашій особі ми бачимо своїх далеких і коханих дружин.

Обід закінчився, і Нельке подав Лілі руку.

— А тепер відпочинок, відпочинок… — І, повернувшись до Шрагіна: — Всі справи — завтра.

Шрагін і Ліля піднялись до себе. Ліля втомлено сіла в крісло. І зараз же задзвонив телефон. Шрагін взяв трубку і почув голос лікаря Лангмана:

— Не дивуйтесь, пане Шрагін, і не робіть непотрібних передбачень, — сказав він. — Просто у мене теж справи в Одесі, і заодно я вирішив допомогти вашій дружині скоріше потрапити на прийом до професора. У мене машина, і я можу зараз же за нею заїхати.

На подив і радість Шрагіна, Ліля покликалась на втому і, подякувавши Лангману за увагу, попросила його не турбуватись. Вона сама знайде професора. Поклавши трубку, Ліля мовчки пішла в свою кімнату.

— Я з годинку погуляю, — сказав їй услід Шрагін.

Розділ 41

Шрагін вирішив походити по місту, з’ясувати, чи ніхто за ним не стежить, і якщо ні — зараз же сходити на явочну адресу, яку йому дали ще в Москві. Це був рискований крок — іти на явочну квартиру через рік. Хіба мало що могло трапитись за цей час! Але треба було йти. Якщо з квартирою все гаразд, він матиме зв’язок з одеським підпіллям, а може й з діючою тут оперативною групою чекістів. Зрештою це, і тільки це було його головною справою в Одесі.

Спочатку він стояв біля під’їзду готелю, не без здивування спостерігаючи безтурботне життя вулиці. Смуглолиций чистильник чобіт, калатаючи щітками об ящик, сипав примовками, зазиваючи клієнтів. Тротуаром і на бульварі фланірували люди, і не тільки військові. Десь поблизу захлиналися скрипки румунського оркестру. В спокійному голубому небі сяяло сонце, що котилося до горизонту. І море під ним теж сяяло.

Шрагін пішов по алеї Приморського парку і вийшов до славнозвісних східців, увічнених у фільмі «Броненосець «Потьомкін». Сівши там на лавку, він милувався надвечірньою панорамою порту. За ним ніхто не стежив. Поки не стемніло, він перевірив це ще й ще. І тоді попрямував до явочної квартири.

Це був двоповерховий будинок, низ — кам’яний, верх — дерев’яний. Вхід з двору. Гримлячими залізними східцями Шрагін зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима з табличкою «кв. 3». Над верхнім дверним одвірком у стіні стирчав цвях з кусочком дроту — умовний знак, що з явочною квартирою все гаразд.

Він постукав у двері двічі сильно і двічі тихіше. Минуло хвилин п’ять, перш ніж двері відчинились, і Шрагін побачив оброслого сивою щетиною чоловіка в червоній майці і піжамних смугастих штанах.

— Вам кого? — хрипло спитав чоловік.

— Пробачте, будь ласка, але я хотів би довідатися, коли повернеться Єлизавета Петрівна? — неголосно сказав Шрагін умовну фразу.

На обличчі у чоловіка виникла ціла гама переживань: переляк, здивування, недовіра.

— Єлизавета Петрівна повертається сьогодні, ви можете її… почекати… — затинаючись, промовив він, нарешті, фразу пароля у відповідь.

Вони пройшли в маленьку занехаяну кімнату, де стояло ліжко з пом’ятою, неприбраною постіллю, один-єдиний стілець і стіл, на якому лежали книги і рештки їжі. Книги лежали на підвіконні і на підлозі біля ліжка. Шрагін пам’ятав, що хазяїн квартири мав бути чи то журналістом, чи то редактором, а може, навіть письменником. Москва тоді точних відомостей про нього не мала.

— Давайте знайомитись, — усміхнувся Шрагін, подаючи руку хазяїнові квартири. — Ігор Миколайович.

— Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу, — пробурмотів він, потискуючи руку Шрагіна своєю холодною рукою. — А я… мене звуть… Олексій Михайлович. Ви сідайте, будь ласка. От сюди… — він підсунув Шрагіну стілець, а сам сів на ліжко.

— Ну, як у вас ідуть справи? — запитав Шрагін.

— Які там справи… — мляво сказав Олексій Михайлович. — Ніяких справ я не знаю. — Він ловким і звичним рухом вихопив з-під ліжка пляшку з румунською горілкою цуйкою і поставив її на стіл. — Чи не хочете?.. Для бадьорості.

— Спасибі, від ковтка не відмовлюсь, — силувано усміхнувся Шрагін. Йому хотілося якомога скоріше встановити контакт з цією людиною, хоч усе в цій кімнаті і сама ця людина викликали в нього занепокоєння.

Вони випили за зустріч, випили по черзі з одної захватаної брудної склянки.

Олексій Михайлович одразу ж наповнив склянку горілкою і підсунув її Шрагіну.

— Я пас, — відмовився Шрагін.

— А я прийму… для бадьорості… — Олексій Михайлович зобразив щось схоже на посмішку і одним ковтком осушив склянку. Він похлинувся і, прикривши рот долонею, сказав: — Хай йому грець, усьому цьому… — і хотів знову взяти пляшку, але Шрагін відставив її.

Олексій Михайлович розгублено подивився на нього і раптом заговорив швидко, ображено:

— Про яку роботу ви питаєте? Яка робота? Мене ж як залишили тут? Я безпартійний, тихо працював коректором у багатотиражці. А мене чомусь викликають в НКВС і кажуть: «Залишитесь у місті. Постарайтеся влаштуватися до німців у газету. Це, — кажуть, — наказ Батьківщини, і відмовлятися не можна, а коли потрібно буде — до вас прийде людина». Я й залишився. У німців в газеті служу. Як і раніше, коректором. Не падлючу, звичайно, але платню від них маю, на цуйку вистачає. А людина обіцяна так і не прийшла. От вам і вся моя робота.

— А вам тоді, в НКВС, ніяких адрес не дали? — спитав Шрагін.

— Аякже, дали, дали, аж дві, — закивав він головою. — Приходжу на одну адресу, кажу пароль: «Я від Івана Івановича. У вас продається швейна машина?» А у відповідь на мене вирячили очі: «Яка машина? Який Іван Іванович? Ви, — кажуть, — щось наплутали…» Я почав сперечатися: мовляв, нічого я не наплутав. Тоді мене просто шугонули матірщиною. На другу адресу я зовсім не пішов, однієї вистачить.

— Дайте мені другу адресу.

— Ради бога: Південна вулиця, двадцять сім, квартира п’ять.

— Який пароль?

— Та той же — про машинку, тільки не від Івана Івановича, а від Івана Петровича.

— Відповідь?

— «Іван Петрович попередив вас, що машинка потребує ремонту? Подивіться її самі».

«Так, цвях з дротом на місці, а більше нічого нема…» — думав Шрагін.

— Ви не думайте, що я гад якийсь, — порушив мовчанку Олексій Михайлович. — Ви дайте мені завдання, то я з радістю. Залишався ж я наосліп, але за рік такого тут надивився… Я ж сам пробував. Вичитав якось газетну полосу, дивлюсь — фраза: «Чесний труд в ім’я великої Німеччини», і — в слові «труд» друкарська помилка: замість «д» стоїть «п». То я не виправив, газета отак і вийшла: «чесний труп в ім’я великої Німеччини». Ну й що? Ніхто цього навіть не помітив. Папір — рвань, друк сліпий… — Він помовчав і говорив далі, незрозуміло посміхаючись: — Дійсно, Ігоре Миколайовичу, не так ми все це уявляли, не так…

— Ви по собі, Олексію Михайловичу, не міряйте, — миролюбно зауважив Шрагін. — Від того, що роблять у вас люди, які сидять у катакомбах, у гітлерівців мороз поза шкірою.

Олексій Михайлович підвів голову, і в його очах Шрагін побачив образу.