»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 68

Релінк вислухав Шрагіна дуже уважно і навіть кілька разів нахилом голови ніби висловив свою згоду з ним. Але потім сказав:

— Мені лишається тільки додати, що Сніжко підозрював на тральщику саботаж і сигналізував про це. Більше того, я вважаю себе винним у його смерті. Я дуже зайнятий і не зміг оперативно відгукнутись на його сигнал. Однак мені цікаво: ви остаточно відмовились од думки про можливість саботажу?

— Я припускаю можливість саботажу, — спокійно відповів Шрагін. — Це постійний і логічний фактор, і, до речі, ви даремно звинувачуєте себе в смерті Сніжка, — вам просто не під силу бути скрізь, де може виникнути небезпека саботажу.

Релінк змушений був проковтнути це, по можливості не морщачись, і явно не одразу добрав розуму, що відповісти. Та раптом він запитав:

— А хіба ви не відповідаєте за організацію робіт?

— За посадою я маю тільки здійснювати нагляд.

— А за совістю?

Шрагін, дивлячись у вічі Релінку з відкритою неприязню, сказав:

— У вас є підстави підозрювати, що моя совість не чиста? Тоді ця розмова повинна продовжуватись у вашому службовому кабінеті.

— Однак розмовляти з вами, не поснідавши, справа нелегка. Ви ж повинні розуміти, яка в мене посада. Я завжди, скрізь разом із своєю посадою, — усміхнувся Релінк…

Вони попрощалися, задоволені один одним. Але кожний з них довго і причепливо пригадував цю розмову.

Шрагін ще раз переконався, що Релінк дуже небезпечний противник. На душі в нього було тривожно, як у людини, яка тільки що пройшла небезпечною гірською стежкою і ще відчуває холод безодні.

У Релінка після цієї розмови до Шрагіна тільки зросла цікавість: перед ним був найрідший, якщо не єдиний, екземпляр радянської людини, якій за всіма даними він мав довіряти поза всяким сумнівом. Але водночас він не міг відмовитись од суто професіональної звички дивитися на Шрагіна очима слідчого. У нього, як кажуть, в крові був улюблений вислів рейхсміністра Гіммлера: «Ранками мені хочеться допитати самого себе». Так, Релінку дуже хотілося б допитати цього дивного інженера, саме дивного чи, в усякому разі, єдиного в своєму роді. Слухняна і чітко організована пам’ять подавала йому спогади про його першу розмову з Шрагіним у тому німецькому домі з дурною хазяйкою-німкенею. Тоді Шрагін дуже переконливо пояснив природу своєї поведінки. В одеській справі він виявився правовірніший од німців. І от саме цього Релінк не міг припустити і тим більше збагнути. Він вирішив негайно дати наказ своєму агентові Марії Любченко посилити спостереження за Шрагіним.

Шрагін і Велично сиділи на лавці в прохолодному присмерку церкви, біля неоковирної ікони, що зображала Христа, який ішов по воді.

— Напишіть цю листівку самі, в мене немає часу, — говорив Шрагін. — Зміст такий: на заводі вбито якогось Сніжка, його смерть повчальна. Він залишився в місті, вважаючи, що, коли не лізти в політику, то можна жити в злагоді і з окупантами. В турботах про власну шкуру він, як і слід було сподіватися, став зрадником і просто агентом гестапо. Патріоти винесли йому смертний вирок і виконали його. Вічна ганьба зрадникам, вічна слава патріотам Батьківщини! Зрозуміло?

— Чого ж тут не зрозуміти, — відповідав Велично. — На одного гада менше — повітря чистіше.

Попрощавшись з Величком, Шрагін зробив великий гак по місту. Йому треба було потрапити на вулицю, де на цегляній огорожі міг бути умовний знак про те, що в місто прийшло повідомлення від товаришів, які пішли до партизанів. Майже щодня Шрагін проходив тут, але марно. А зараз ще здалеку він побачив біля огорожі знайому постать Григоренка. Від передчуття біди Шрагін мимоволі уповільнив ходу.

Вони привітались, як могли це зробити знайомі, випадково зустрівшись, і повільно пішли разом.

— З ночі стою тут замість мітки. До того вже дійшов, Ігоре Миколайовичу, що бога почав благати, щоб ви прийшли… — нервово почав Григоренко.

З походом до партизанів нічого не вийшло. До умовного місця збору, недалеко від лісної балки, де діяли партизани, всі добралися благополучно. Але зразу ж наштовхнулися на засідку. Каральний батальйон СС і рота цивільної поліції зі всіх боків блокували партизанський район. Скрізь у селах і на хуторах розставлені пости. Партизани, заздалегідь довідавшись про каральну експедицію, залишили лісну балку і розійшлися по своїх селах. І ні до кого з них не можна було знайти стежку. Мешканці сіл пильно оберігали своїх партизанів. Учителя, який мав зв’язати чекістів з партизанами, на місці не було — він теж утік від облави і десь переховувався. Григоренко і Дем’янов рискнули заночувати в селі, як їм здалося, в цілком надійного чоловіка, а він уночі привів у хату поліцаїв. Мабуть, прийняв їх за поліцейських шпигунів і вирішив «вислужитись». Згодом, коли зрозумів, що трапилось, намагався зарадити справі, почав підтверджувати все, що вони йому казали, і навіть додавати до цього свої незграбні хитрощі. Тоді поліцаї запідозрили і його. Дем’янов заявив поліцаям, що він і Григоренко втекли з міста, аби їх не вивезли в Німеччину. Очевидно, поліцаї щодо цього мали якусь інструкцію, бо зразу ж не допитуючи, відправили їх назад у місто. Вночі вони втекли. Григоренко чотири доби кружними дорогами добирався до міста. Що з Дем’яновим, він не знав, бо під час втечі вони загубили один одного.

Вигляд у зв’язкового був поганий. Обличчя змарніло, від колишнього молодецтва не лишилося й сліду.

— Ідіть до Федорчука, — мовив Шрагін. — Скажіть, я наказав, щоб він на деякий час дав вам притулок. Опорядіться. Скажіть йому, щоб він як і раніше стежив за сигналізацією, але був дуже уважний. Є небезпека, що хто-небудь повернеться з хвостом спостереження. Коли трохи поправитесь, ходитимете на сигнали. Я з вами поки що не зустрічатимусь. Всі повідомлення — через поштову скриньку на кладовищі.

— Ясно, Ігоре Миколайовичу, — трохи бадьоріше відповів Григоренко.

Шрагін ішов додому, заглиблений у тривожні роздуми: що буде з його товаришами, коли всі вони повернуться в місто? Становище в них буде важчим, ніж раніше: на попередні місця роботи іти небезпечно — як відповісти на запитання, де вони пропадали, порушивши до того ж найсуворіший наказ, що забороняв залишати місто без особливого на те дозволу? А на вулиці їх кожної хвилини можуть зустріти колишні товариші по роботі.

Треба будь-що знайти якийсь вихід. Шрагін гостро відчував особисту відповідальність за долю кожного свого товариша.

Розділ 46

Шрагін вийшов з заводу і зразу побачив Григоренка. Він стояв під дощем по той бік земляного Кургана, що колись був квітковою клумбою. Вони зустрілися поглядами, і Григоренко повільно пішов до найближчої вулиці.

— Федорчук просить вас негайно прийти до нього, — тихо мовив Григоренко, як тільки Шрагін порівнявся з ним.

— Що трапилось?

— Прибув зв’язковий з Одеси.

— Буду через годину…

Шрагін прискорив ходу і пішов далі, а Григоренко звернув у провулок.

Вважаючи становище Федорчука найміцнішим, Шрагін залишив одеським товаришам його адресу, але останніми днями він уже не вірив, що ця адреса знадобиться. Не помічаючи дощу, Шрагін енергійно простував вулицями міста. Він зарезервував собі годину для того, щоб прийти до Федорчука, коли стемніє, і щоб продумати повідомлення в Москву — він уже був певен, що його зв’язок з Москвою через Одесу налагоджено і що зв’язковий прибув саме з цією радісною звісткою.

Федорчук ждав Шрагіна біля воріт свого будинку.

— Дивненький кур’єрчик завітав, — сказав він, привітавшись.

— Чим?

— Зараз побачите…

Вони ввійшли в хату. З-за стола назустріч Шрагіну підвівся хлопчина років шістнадцяти. У нього був вигляд безпритульного двадцятих років: скуйовджений брудний чуб, на плечах — піджак, що звисав до колін, на ногах — підв’язані мотузками шкарбани.

— Мене звуть Боря, — поважно сказав він сиплим голосом і зараз же скоромовкою випалив пароль, який Шрагін залишив одеському підпільнику Андрієві Прокоповичу.