»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 85

— Спасибі…

«Значить, їм навіщось потрібно, щоб із Шрагіним хтось зустрівся», — подумала Юля, відходячи од віконця. Ні до чого доброго це привести не могло, але Юля вважала, що не має права відмовитись од можливості побачити Шрагіна. Вона підійшла до Зіни:

— Жди мене тут і дивись, чи не піде за мною яка-небудь сволота.

Підійшовши до берегового схилу, Юля зразу побачила невелику групу арештованих, які засипали землею вимоїну. Єдиний конвоїр сидів віддалік. Коли Юля почала спускатися береговим схилом, то помітила і другого конвоїра. Той тупцяв біля самісінької води і дивився на білу зграйку чайок, що гойдалися на хвилях. Обидва конвоїри наче й не звертали на Юлю ніякої уваги, хоч бачили її. Вона пройшла зовсім близько повз арештованих, і серце її сильно закалатало — вона побачила Шрагіна. Він стояв, спершись ліктем на лопату, серед інших арештованих, які теж припинили роботу і з цікавістю дивилися на дівчину, що підходила до них. В цю мить Шрагін пізнав Юлю, усміхнувся і трохи підняв руку. Ще не знаючи, що вона робитиме далі, Юля підійшла до конвойного.

— Що скажеш, красуне? — запитав він її по-німецькому і цілком миролюбно.

— Можна мені побалакати з одним арештованим? — усміхаючись спитала Юля.

— З яким? — підморгнув їй солдат.

— Он з тим, у шкіряному пальті…

— О! Ти, я бачу, розумієшся на мужчинах, — засміявся солдат. — Чоловік?

— Знайомий…

Солдат, пильно розглядаючи Юлю, сказав:

— Ну йди, побалакай, тільки без дурниць…

Юля підійшла до арештованих і покликала Шрагіна. Він запитливо глянув на конвойного, але той демонстративно одвернувся.

— Здрастуйте, — майже весело сказав Шрагін, швидко підходячи до Юлі.

— Ой, лишенько, що вони з вами зробили! — прошепотіла Юля жалісливо, суто по-жіночому, вдивляючись у жовте опухле обличчя Шрагіна. — Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу.

— Нічого особливого, — сухо відізвався Шрагін і спитав: — Самі придумали навідати?

— Сама. Із Зіною ми тут.

— Більше ніхто не знає?

— Ніхто.

— Дуже добре. Але зважте: тепер вони за вами стежитимуть.

Юля кивнула:

— Я сама так подумала.

— І все-таки постарайтеся як-небудь передати нам сюди зброю. Спробуємо тікати, все одно нас звідси живими не випустять…

— Спробуємо, Ігоре Миколайовичу. Зброя буде, а от передати як?

— Поки ми тут, це ще можна. А тепер ідіть і пам’ятайте: за вами неодмінно стежитимуть…

Юля піднялася на береговий схил і пішла до Зіни, яка стояла біля огорожі проти тюремних воріт. Дуже довго вони йшли мовчки.

— Бачила що-небудь? — запитала Юля, коли відійшли далеко од тюрми.

— Як тільки ти на схил спустилась, один побіг за тобою, але праворуч, де дрова складені.

— Гади… Мабуть, і зараз за нами йдуть. Упусти-но хусточку.

Зіна, обернувшись назад, підняла хусточку і сказала, наздогнавши Юлю:

— Іде. З того боку вулиці.

— Хай іде, гад! Але весь час пам’ятай про це.

— Не маленька.

На перехресті вони попрощалися. Шпиг пішов за Юлею. «Іди, гад, іди, — думала Юля. — Нічого нового своїм хазяям не принесеш, я їм уже відома».

Розділ 57

В половині травня весна разом з теплим морським вітром ввірвалася в місто, миттю розпушила молоду зелень дерев, наповнила вулиці густим ароматом квітучих акацій. Вперше за війну місто відчувало весну не тільки як прихід довгожданого тепла. На Кавказі гітлерівці відкотилися під ударами Червоної Армії. Досить було поглянути хоча б на шкільну карту, щоб зрозуміти, що, втрачаючи Кавказ, ворогові треба спішно відходити й звідси, інакше він міг опинитися у величезному мішку і без дороги для відступу.

Ще в кінці квітня всі підрозділи СД групи військ «Південь» одержали з Берліна секретний наказ під номером дванадцять — дванадцять, в якому було прямо сказано: «Ми не повинні допустити навіть тіні можливості повторення зимової трагедії».

Далі в наказі йшлося про те, що війна — це насамперед рух, а будь-яка стабільність небезпечна, бо вона вигідна противникові. Потім ішло малозрозуміле твердження, що бій на Кавказі «вичерпав себе» і в зв’язку з цим увесь південь став басейном марної консервації німецьких сил.

Та нас зараз особливо цікавить друга частина наказу, адже вона безпосередньо стосується долі наших героїв. Цей розділ наказу названо «Завершення оперативної діяльності» і починається він словами: «Ми відходимо останніми…» Тут головне командування СД уже не плаває в мутних розумуваннях стратегічного характеру, тут усе професіонально точно, ясно і діловито. Консервація і часткове вивезення агентури. Спрощення (треба розуміти — знищення) архівів, які не мають перспективної цінності. Ефективне завершення оперативної роботи, що демонструє впевненість і рішучість сил СД. Перехоплення агентури, яку залишив у місті абвер. Створення із своїх агентів терористичних груп, що діятимуть в тилу противника. Максимальне вигнання населення на захід, навіть коли відсутній транспорт. Знищення промислового й житлового потенціалу. Вивезення всіх об’єктивних цінностей. Мінування будинків СД, тюрми і кримінальної поліції. І хоч на виконання наказу визначався досить великий орієнтовний строк — п’ять місяців, — всі ці заходи починають здійснюватися негайно.

Релінк тепер у формі, він енергійний, рішучий, хитрий, нещадний, невтомний. От що він записав у своєму щоденнику 14 травня 1943 року:

«Так, так, так, справжня війна — це рух! В нерухомості болота розкисає мозок. Подумати тільки: ми в СД дожилися до балаканини про юриспруденцію! Як потрібний завжди ясний і чіткий наказ! Виконувати його — насолода, бо в твій мозок, у твою душу, хай йому чорт, переходить ясність наказу, і ти весь спрямований до ясної мети».

Можна було подумати, що в ці дні Релінк, зайнятий важливішими справами, забув про Шрагіна. Та це було не так. Він весь час пам’ятав про нього. Останні дані спостереження свідчили, що Шрагін і його спільники явно до чогось готуються, найімовірніше до втечі. Але з волі ніхто, крім тих двох дівок, з ними не мав зв’язку, а в серйозність допомоги з їхнього боку Релінк не вірив. Та головне, він знав, що люди Бульдога не дрімали. На всяк випадок, у черговій телефонній розмові з Берліном Релінк нагадав Олендорфу, що справа Шрагіна надмірно затягнулась і спитав, як розглядати її тепер у світлі наказу дванадцять — дванадцять. У відповідь почув телеграфну фразу: «Вирішуйте на місці». З цієї хвилини Релінк уже точно знав, як він завершить цю справу…

Спочатку втечу призначили на суботу. Все підготували і ретельно продумали. Шрагін, Димко, Назаров і Григоренко розподілили між собою обов’язки, та раптом захворів Димко. Тікати без нього Шрагін вважав неможливим, і вирішив почекати, сподіваючись, що Димко скоро видужає. Було схоже, що Сергій просто чимось отруївся. Крім усього іншого, не дуже то й покладалися на боєздатність Григоренка. Минуло два дні і стало відомо, що в Димка черевний тиф, його відвезли в тюремну лікарню.

Можна тільки припускати, скільки мучився Шрагін, поки вирішив тікати без Димка. Вірі визнав за потрібне попередньо поговорити про це з Зіною. Цього дня вона принесла в табір другий наган. Шрагін одійшов з нею в куток за бараком.

— Ми тікаємо без Сергія, — глухо сказав він.

— Я розумію… — тихо відізвалася Зіна. — Вчора в тюремній лікарні мені сказали… Сергій непритомний… Навряд чи витягне… — з її очей рясно покотилися сльози.

Шрагін обняв її за плечі.

— Повірте мені, Зіно, якби захворів я, а не Сергій, я не задумуючись, наказав би всім іншим тікати.

— Я розумію, Ігоре Миколайовичу… Я все розумію… — Вона подивилася на Шрагіна очима, повними сліз. — Бажаю вам щастя, Ігоре Миколайовичу. Як радітиме Сергій, якщо у вас все вийде добре!..

Шрагін потиснув маленьку руку Зіни і швидко пішов геть…

Увечері, передаючи наган Григоренку, він сказав:

— Кожний патрон — смерть ворога. Тільки так. Ясно?

— Будьте певні, — мовив Григоренко, ховаючи наган під сорочку…