»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 89

По дорозі сюди я заїжджав до Києва і побував у Харченка. Про те, що він пережив, можна написати окрему книжку. Тричі обминувши смерть, втрачаючи останні сили, він пробився, нарешті, через фронт до своїх. Але дивізію, в якій він опинився, було оточено з усіх сторін. Харченко там навіть нічого попоїсти не встиг — разом з дивізією пішов у бій, що закінчився трагічно, — дивізію розгромили.

Харченко попав у полон. Доля кидала його по таборах смерті. Тричі він тікав, але його ловили. Двічі він умирав з голоду, та його рятували добрі люди. І все-таки одного разу він прорвався до Києва. Там він у надійних людей відпочив і пішов до партизанів. Звідти знову надіслав у Москву своє повідомлення. Обіцяли прислати за ним літака, та чогось не прислали. І він воював разом з партизанами аж до визволення Києва.

— З нашими військами прийшов у Київ і зразу прибув до держбезпеки, — розповідав він мені. — Доповів усе як належить, а на відповідь почув, що Шрагіна й інших моїх товаришів уже немає серед живих… — Тут він надовго перервав розповідь. Скільки часу минуло відтоді, а от як згадає ці хвилини, втрачає над собою владу ця сильна, плечиста, сива людина…

Незабаром після визволення Києва Харченка десантували на словацьку землю, і там він, ставши майором Черних, очолив партизанський загін і воював до перемоги. Тепер він почесний громадянин одного з міст Словаччини.

— Я й там почував себе бійцем групи Шрагіна і в усьому намагався бути схожим на нього, — розповідав він. — Наче я туди потрапив за його відрядженням і мушу перед ним звітуватись. Не наче, а так і є. Я й зараз перед ним звітую. Недавно їздив до нашого міста і ніби побачився там з Ігорем Миколайовичем…

Десь з геологічними експедиціями блукає по країні ще один вцілілий шрагінець — Ковальов. Він став розвідником земних надр. Його розшукували товариші з міста, де він воював у групі Шрагіна. Розшукував його і я. Ми знайшли адресу, посилали йому листи, він не відповів. А якось мені зателефонували.

— Телефоную вам за дорученням Ковальова, — почув я незнайомий голос. — Він просив передати вам, щоб ви писали про Шрагіна, про Федорчука, ще про когось, хто більш достойний, а з нього герой не вийшов… — і незнайомець поклав трубку. Мабуть, так його навчив зробити Ковальов. Я знаю про нього тільки те, що він, як і Димко, потрапив до Бухенвальду. І я хочу його зрозуміти. Як розумію і Дем’янова, котрий у перший же день визволення міста, і вже знаючи про загибель товаришів, надів шинель, взяв гвинтівку, рядовим солдатом пішов з армією на захід і загинув у бою десь на березі Тиси. Він інакше зробити не міг.

Агента СД Любченко повісили за вироком військового трибуналу.

По-своєму закономірна доля Лілі та її матері Емми Густавівни. Ліля поїхала до Німеччини. Але потім Лангман чи то повернувся до своєї колишньої сім’ї, чи то його наздогнала десь смерть — від неї на війні ніхто не застрахований. Так чи інакше, Ліля його більше не бачила. Закінчення війни застало її в санаторії на півдні Німеччини, куди її влаштував Лангман. Вона опинилася сама-самісінька серед чужих людей, а десь торжествувала перемогу її справжня Батьківщина. І тоді, почекавши скільки змогла Лангмана, поїхала до Берліна, прийшла у радянську комендатуру і сказала, що вона дружина радянського розвідника, якого арештувало гестапо, а її вивезли до Німеччини. Їй повірили і спитали, куди вона хоче їхати. Чомусь вона захотіла їхати до Омська. Проте і там, в Омську, Ліля була не менше самітною, ніж у Німеччині. Вона влаштовувалася працювати, але довго на одному місці не затримувалась. Один з її товаришів по службі писав мені, що вона «чомусь уникала дружби і навіть доброго знайомства». Ми знаємо, чому вона боялась дружби. Вона боялася запитань, на які не можна не відповісти. Спочатку вона взагалі уникала говорити про те, що робила в воєнні роки. Пізніше вона стала натякати, що провадила таємну роботу в тилу німців, що її чоловік був розвідником, а вона його помічницею. Але оскільки вона нічогісінько про роботу Шрагіна не знала, то вигадувала незграбні героїчні історії, в яких завжди собі відводила досить значні ролі. Далі — більше, і от вона вже розповідає, як убила німецького генерала і начальника гестапо. Або як вона пробралася в тюрму до чоловіка і вже майже врятувала його, та їх наздогнали, і під час перестрілки чоловіка вбили, а її схопили і після катувань відправили в Дахау… Незабаром її співробітники стали помічати, що вона поводиться дедалі більше дивно. Якось вона сказала, що за нею стежать два гестапівці, які спеціально приїхали до Омська, щоб її викрасти або вбити. В будинку для душевно-хворих вона пробула кілька років і там померла. Лікар, який її лікував, написав мені, що її божевілля було невиліковним через те, що воно викликане тривалим і глибоким потрясінням. Я з жалістю думаю про Лілю, але ніхто, крім неї самої, в її трагічній долі не винен. її мати не дожила й до кінця війни. Коли німці почали залишати місто, стара кілька днів оббивала пороги штабів і установ, вимагаючи, щоб її вивезли до Німеччини. Вона посилалася при цьому і на свого родича фон Аммельштейна, і на генерала Штромма, і на інших своїх високопоставлених знайомих, проте з неї тільки сміялися. Стара злягла і більше вже не встала.

Так, життя прожити — не поле перейти. А коли на життя звалюється війна, в якій вирішується доля твоєї Вітчизни, в дію вступають нещадні закони боротьби не на життя, а на смерть. Ні, я не міг написати неправди, з її кволою і фальшивою допомогою врятувати моїх улюблених героїв від загибелі. Все, як було, так і було, інакше писати не можна.

…Я заходжу в під’їзд давно обжитого московського будинку. Біля цього під’їзду ждала Шрагіна автомашина, на якій він помчав на південь, назустріч своєму подвигові. Цими східцями він того ранку сходив. А втім, був ще не ранок, була друга година ночі. А от і двері, які він тоді замкнув, вірячи, звичайно, що повернеться сюди. На дверях табличка з його прізвищем. Табличка з міді. Він сам пригвинтив її ще до війни, коли одержав цю квартиру. Це його будинок, і тут він збирався жити довго. Хоч він знав, що розвідники подовгу дома не живуть. Він просто хотів завжди і скрізь знати, що в Москві є будинок от з цими його дверима…

Натискую на кнопку дзвінка. Двері відчиняються, і переді мною стоїть… він! Високий на зріст, плечистий, з красивим і суворим обличчям.

— Вам кого? — запитує він, трохи здивований і збентежений тим, що я його так жадібно розглядаю.

— Ольга Миколаївна дома?

— Заходьте.

І от ми з Ольгою Миколаївною Шрагіною сидимо за столом і розглядаємо родинний альбом. На кожній сторінці — він. І я чую тихий голос посивілої жінки, яка сидить поруч мене.

— Це ми з ним на лижній прогулянці…

Молоді, красиві стоять вони серед веселого натовпу лижників.

— А це ми з ним у день весілля, ще в Ленінграді…

Так знімають молодят усі фотоаматори — щільно, рядочком, і голови трохи нахилені одна до одної. Обоє ледве стримують сміх.

— А це ми з ним уже тут, у Москві… Ми й наші друзі в день його народження. Бачите, він удає п’яного. Всі сміються, бо знають — він більше однієї чарки ніколи не пив… А це ми, коли привезли Мишка з родильного будинку. Бачите, який він щасливий.

До кімнати, де ми сидимо, заходить Михайло Шрагін, і я знову жадібно дивлюся на нього і хвилююся все більше.

— Мамо, я до інституту, — каже він баском і, поцілувавши матір у лоб, швидко виходить. І вже біля дверей обернувся і, блиснувши такою знайомою мені білозубою, шрагінською усмішкою, сказав: — Не забудь, що й тобі треба на завод…

Грюкнули двері.

Отак само ішов до інституту і його батько. Тільки цілував він не матір — зостався він без неї ще в дитинстві, — а старшу сестру, яка була йому замість матері.

А Михайло Шрагін у цей час виходить з того під’їзду, в який не повернувся його батько, і поспішає назустріч життю, яке йому дав, яке захистив від ворогів його батько — Ігор Миколайович Шрагін. Чекіст. Розвідник. Герой Радянського Союзу.