Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові - Денисенко Лариса - Страница 21

«То ви не купили нічого такого?» Мама повертає мене до реальності. «Ні, заспокойся, ми нічого такого не

купували, хоча цуцик — не така вже й погана ідея. Я могла б з ним гуляти, я ж часто сиджу вдома. А якщо

це не мисливський собака, наша Анжеліка не повинна його цікавити, його більше цікавитиме вівсяна каша

та м'ясо. Але ми тобі обов'язково сказали б, мамо, якби наважилися придбати цуцика». — «Звісно, батьки

мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може

малий собачка з'їсти свинку, а потім подзвоню, — каже мама. — Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то

треба все добряче обдумати», — додає вона. Я погоджуюся. Так, думати — воно взагалі не зайве.

Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я сказала, що дзвонила мати.

«Що ти їй відповіла щодо того, з ким я зустрічаюся?» — «Сказала, що ти сам усе розповіси». — «А про цю, про цю ти щось сказала?» — «Ні», — відповіла я. «Зрозуміло», — не без єхидства сказав Рудий. «Ще мама

питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми купили цуцика». — «О, наша мама! Впізнаю нашу

маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала і чим би не займалася. Як же ми купили б того

цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може

зжерти нашу морську свиню?» От і маєш! Напевно, після цього в жодної людини не виникне сумніву, хто

чий син і хто чия мама. Дивина та й годі. «Ти коли будеш вдома?» «Пізніше». Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло в нього щось поспитати.

Еріка зайшла до мене в кімнату. «Це твоя іграшка—такий величезний тигр — у кімнаті, де мене оселили?»

«Моя, — зізнаюся я. — А що таке?» — «Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і

вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене і подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти».

«Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?» — «Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не

представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім'я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися

такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж

марнування часу, в нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії

знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов'язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут

східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигру незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути і поласувати мною». Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз. «Ееее, Еріко, ти дуже здивуєшся, але

Яничар — іграшка. Розумієш?»

«Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Але бачила б ти, як він дивиться на мене, як стежить своїми, схожими на листя верби, зеленими очима. Мені варто на хвилину забаритися, відволіктися, втратити

пильність, як він відразу скористається цим. Роздере моє обличчя». — «Він — іграшка, звичайна іграшка»,

— наполягаю я. Еріка налаштована по-войовничому. «Прибери його десь, це єдине, що я прошу. Я ж не

кажу, щоб його вигнали, я не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті.

Хто їх знає, цих іграшок, що у них коїться в голові? Вони ж мовчазні, вони відмовляються входити в

контакт, вони не люблять балачок, тому що найчастіше спілкуються з дітьми, а діти занадто балакучі. Краще

нам пожити нарізно. Я маю на увазі цього твого Яничара і себе». Я обіцяю Еріці забрати Яничара, йду до

кімнати, гладжу його по голові, тепер він буде жити у мене.

Мабуть, Еріка вже спить. Я на самоті сиджу в кухні, п'ю чай, мені трохи сумно. В руках я гойдаю

венеційську ляльку, яку зняла зі стіни. Я звикаю до Еріки, однак мене не полишає думка, що вона може піти.

Одного дня вона може покинути мене, покинути мій дім, покинути Рудого. Мені здається, що Рудому, незважаючи на його показову агресивність, подобається Еріка. Точніше, він визнає, що вона дотепна. Я чую, як відчиняються вхідні двері. Рудий посміхається до мене. Я чую, що від нього йде тепло, це означає, що він

посміхається до мене.

«Щось голова болить, мабуть, перепив червоного вина, у мене проблеми саме з червоним вином, — каже

Рудий. — Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива нормально. А після

сухих червоних вин завжди болить». — «То, може, тобі пити тільки коньяк?» — «Ні, мені подобаються саме

червоні вина, краще потерпіти, воно минеться. У болеві є і щось позитивне. Це позитивне полягає в тому, що біль минає і тобі здається, що ти любиш увесь світ». Рудий перебуває в доброму гуморі. «І навіть Еріку, навіть Еріку любиш?» — «Ну, повинні бути якісь розумні винятки. Це просто так мовиться, що ти любиш

увесь світ, а насправді не можна любити увесь світ, не можу ж я визнати, що разом зі світом, люблю, наприклад, Михайла Поплавського, Мілошевича, віденського Хайдера, паризького Ле Пена, Джорджа Буша-

молодшого чи це шведське стерво з «Ла Стради?» Це вже точно. Я також не розумію, як можна разом зі

світом любити Джорджа Буша-молодшого. Звісно, що ні.

Рудий виходить, щоб скинути куртку, потім повертається. «Хочу чайку на ніч», — голосом вередливої

дитини каже Рудий. Я підхоплююся, щоб зробити йому чай. Рудий помічає банки на підвіконні. «Що це за

каламутна рідина на підвіконні? Чиїсь аналізи? Нічого собі аналізи. Домашня лабораторія аналізу сечі? Нова

професія Еріки?» Рудий коротко гигикнув. «Це березовий сік, в Еріки хворі нирки». Рудий позіхнув, перепив, тому його хилить на сон. «А, до біса, хай робить, що хоче. Ти ж на її боці, а я не можу вести

справедливі війни з двома жінками. Я вже старий і слабкий. Краще пожалій мене». Я сідаю, Рудий кладе

голову мені на коліна. Я співаю йому колискову.

«Слухай, Рудий, а тобі не здається, що в Еріки дуже розвинуті м'язи, особливо на ногах. Чоловік може

позаздрити таким м'язам. Може, нам зробити з неї другого Андрія Шевченка? Таку собі Андріану

Шевченко, в нас же є жіночий футбол?» — «В принципі, непогана ідея, так можна на ній заробити трохи

грошенят. Але краще віддати її в Суворовське училище, там її навчать, як поводитися зі старшими, покажуть, що таке дисципліна, надають по руках, а може, й по губах, за куриво», — каже Рудий крізь сон. —

Не розумію, як вона збирається вийти заміж, якщо зовсім не вміє поводитися із чоловіками?» З цими

словами Рудий чалапає до своєї кімнати. Він що, закохується в Еріку? Чому його хвилює її жіноча доля? Ну

й ну!

Частина дев’ята

Забавки

Розмірковування Еріка

Сьогодні я прокинувся із думкою, що я маю щось зробити для Міри. Певна річ, щось приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? Проблема в тому, що поки що мені важко уявити, куди саме

ми підемо. День начебто видався непоганий. Погода не те, щоб весела, але грайлива. Отже, що любить

Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її вранці до театру чи філармонії. Хоча це

порядно й інтелігентно. Але ж ранкові вистави, мабуть, бувають лише в Театрі юного глядача («Малюк і

Карлсон» — в кращому разі) та в Ляльковому театрі («Вінні Пух та усі-усі-усі», мені довелося це бачити, було весело, але я не впевнений, що це буде до вподоби Мірі), а у філармонії в ранковий час можуть

виспівуватися дитячі хори, такі як «Сонечко», чи як там зараз називаються дитячі хори? «Струмочок»,

«Криниченька», «Лелека». Хоча так, здається, зараз називаються цукерки. «Схопи цукерку сьогодення —

«Лелеку». Непогане гасло, еге ж?

Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: «Міро, як ти дивишся на те, щоб ми