Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса - Страница 1

Лариса Денисенко

Кавовий присмак кориці.

Ми сидiли поруч i уважно дивилися, розглядали, придивлялися до спини одного лiтнього, але доволi, здавалося, бадьорого чоловiка. Чоловiковi, мабуть, було добре, а може, йому було й зле - важко сказати, як почувається людина, яку бачиш у барi. Бачиш її спину. Хоча, вiдверто кажучи, нашi спини мають рiзний вираз, деякi з них набагато цiкавiшi за нашi справжнi обличчя. Спини - iндивiдуальнi, обличчя можна змiнити, але спини ти не змiниш. I все ж сказати, - добре людинi чи навпаки, - важко, вiд болю ж бо чи з радощiв

ми робимо те саме. Принаймнi я маю на увазi нас, слов'ян.

Не знаю, з чого тiшаться французи, американцi, кубинцi, нiмцi або норвежцi. А тим бiльше, що роблять такi екзотичнi для мене люди, як албанцi чи данцi (з данцiв я взагалi знаю лише Русалоньку, казкаря Ганса Христiана Андерсена i Гамлета, та ще й не особисто. Бачте, не дуже широкий зрiз. Про албанцiв менi взагалi нема чого сказати). Хоча я маю пiдозру, що вони знаходяться коло чогось такого самого, просто я не маю доказiв, крiм статистичних даних щодо рiчного вживання ними вина та пива. А я не вельми довiряю будь-яким статистичним даним. Коли хтось при менi за остаточний аргумент посилається на данi, наприклад, «Соцiс-Геллап», менi починається гикавка, зсуваються брови, до того ж дуже чухається спина. Вiдтак, я радше визнаю, що мало розумiюся на тому, що роблять французи i решта народiв, коли їм добре або зле, нiж наполягатиму, мовляв, натовпами вони бiжать до шинкiв, поглинаючи старанно зафiксованi статистикою обсяги вина й пива.

Але ми, слов'яни, якщо нам сумно, чи якщо нам радiсно, це вже я вiдчув на собi та знаю з досвiду багатьох приятелiв, iдемо до будь-якого генделика i трохи напиваємося, або не трохи, але напиваємося, це вже напевно. Ми неодмiнно напиваємося. Незважаючи на наше соцiальне становище, кiлькiсть грошей у гаманцях чи на рахунках, наявнiсть коханок, коханцiв, батькiв, невдячних або вдячних дiтей, собак, котiв, черепашок, мораль, звички, належнiсть до будь-якої партiї, сповiдування релiгiї, наявнiсть друзiв, презирство ворогiв, ювiлейнi грамоти та будь-якi нагороди, синцi пiд очима, синцi на серцi, судимiсть, умiння плести марокканськi ковдри чи iнтриги тощо. Ми напиваємося.

Цей чоловiк утiшав себе коньяком. Як це зазвичай кажуть у потязi № 91 «Київ-Львiв»: «Шановнi пасажири, в нашому вагонi-ресторанi ви зможете випити горiлки, шампанського, вина або коньячку». Вони так лагiдно промовляють оте «коньячку», що годi вiдмовити собi в чарцi, iншi напої порiвняно з «коньячком» уявляються грубими, несмачними i нездатними зiгрiти душу. А це важливо, аби тобi щось, коли вже немає когось, зiгрiло душу. Чоловiк беззастережно любив цей напiй. Коньячок. Бо вiн його не пив. Той йому смакував. Трунок кольору прибалтiйського бурштину крiзь шкло келиха вiн грiв у своїй великiй руцi, грав зi шляхетною рiдиною, похитуючи келиха, торкався твердими губами вiнець i лише змочував губи. Замрiяний погляд. Либонь, чоловiковi було добре або настiльки зле, що вiн намагався забрати все позитивне, що дарує нам ритуал ужиття алкоголю. Останнi залишки позитивного. Виноградний присмак чужого щастя.

Що можна було сказати про цього чоловiка або спочатку про його спину, крiм того, що це - чоловiча спина? Не знаю, бо iнколи не можу бути об'єктивним, дарма що намагаюсь, бо я - супротивник суб'єктивiзму в усiх його проявах. Але зараз спина цього чоловiка була для мене змалку знайомою спиною, згорбленою спиною мого втомленого бурхливим теперiшнiм життям батька. А юнаковi, що сидiв неподалiк вiд мене, майже поруч, мабуть, здавалося, що ця спина - надiйна, засмагла, досi гладка, чудова спина. Спина його досвiдченого коханця. «Отаке лайно», - сказав би мiй молодший брат Андрiй, котрого за любов до Рембо, Бюссi, гусячого паштету та притаманну йому певну жадiбнiсть я нарiк - Анрi. «Отаке лайно, друже». «Еге, це саме воно i є, брате». Отже, всi актори були на сценi. Не вистачало лише її. Її бракувало. Її справдi бракувало? Менi завжди її не вистачало, бракувало її гострих очей, тому я й вiдкинув думки про неї. Недоречно. Я вiдкинув усi думки про неї. Ще тодi, бiля її дверей, а може, саме зараз, - а може, й нi.

На цей час мiй батько не знав, що я знаю. Його приятель не знав, що

я знаю, що я - це я, та що той чоловiк iз сивим волоссям - саме мiй батько. Вони взагалi мало знали, не бiльше вiд того помiчали, а ще на менше звертали увагу. Слiпцi. Закоханi слiпцi. А от я знав багато. Навiть забагато. Тодi я ще не визначився, добре, чи нi - те, що я знаю. Навiщо воно менi, i що з цим робити. Я просто знав. Це моє знання гойдалося в гамаку, мабуть, вiдпочивало, ще не вирiшивши, - чи прослизнути крiзь дiрки та розчинитися в повiтрi, а чи, навпаки, мiцно вчепитися за плетиво, продовжуючи гойдатися. Мене нудило вiд цього знання, але водночас перехоплювало подих вiд цiкавостi. Те саме я вiдчув, коли вперше спробував отi японськi, хваленi богемою, «сушi». Сира риба на звареному рисi, який сформовано на взiр пирiжка. Вiдраза та цiкавiсть. Таке поєднання. Вiдай, через моє знання цiєї iсторiї, через мою цiкавiсть я вам її зараз i розповiдаю, бо, погодьтеся, важко щось розповiдати, коли нiчого про це не знаєш, якщо не маєш жодного уявлення. А от уяву я завжди мав. До того ж» - напрочуд багату. Мої знання i моя уява.

Батько стежив за коньяком, юнак стежив за батьком, я стежив за всiма. Її не було, їй випало не принижуватися до стеження. На моє щастя, у примiщеннi було багацько народу, натовп людей, що байдикують увечерi. Цi люди сидiли в барi, пиячили, курили, вителефоновували коханцiв i коханок, а може, ще когось. Тепер така хвацька молодь, вони можуть дзвонити не лише коханцям, коханкам, уже не кажучи про батькiв, їм вiльно телефонувати в iншi свiти, невiдомим i їм самим зрозумiлим постатям.

Молодь гралася з мобiльними телефонами, отримувала i вiдсилала тупi

електроннi повiдомлення. «Я сиджу в барi, тут кльово». «Ти

де? Тут - супер». Я вважаю, що менi поталанило. У моєму

дитинствi не було мобiльних телефонiв i комп'ютерiв, друкарськi машинки -

й тi були не в кожного письменника, тому я писав справжнi листи, заходив

чи приїздив у справжнi гостi, волав пiд вiкнами друзiв та подруг

i - головне - я вмiв спiлкуватися очима. Я навчився

дружнього тепла. Я навчився дарувати та отримувати його в

подарунок. Те тепло, яке зараз дарує батьковi коньячок у

широкому келиху.

Я писав мамi листи з пiонерського табору, не можу сказати, що менi подобалося це робити, але я старанно виводив свої каракулi: «Люба мамо, привiт! Я обiцяв тобi писати листи кожного дня, але в мене тут багато клопоту. Наприклад, свято 15 республiк - 15 сестер, моєму загоновi випало бути узбеками. Дiвчата шиють нам тюбетейки. Учора ми вчили пiсню про бавовну. Бiльше в узбекiв нiчого немає,

а бавовни - аж занадто, тому вони про неї i спiвають. У таборi - непогано, я вже не скиглю, годують добре, щодня я їм тiстечка

з кремом. А взагалi, тут повно комах, нестерпний режим, будь ласка,

заберiть мене звiдси, iнакше - втечу. Привiт батьковi та Андрiю,

якщо вони тобi пишуть. Цiлую, твiй улюблений син». Якось уночi

фарбою, призначеною для шкiльних парт, яку поцупив у моєї

вчительки, я писав пiд Її вiкнами: «Доброго ранку, кохана».

I дуже тужив, що забракло на знак оклику. Менi здавалося, що

без знака оклику вона не зрозумiє, якої глибини мої почуття

до неї. А якого тепла, я вас запитую, можна навчитися, друкуючи

транслiтом (транслiт - знахiдка для спiлкування емiгрантiв):

«Pryvit! Tut kljovo. Pryhod. My pjemo!»

Iнодi менi сниться сон, начебто я потрапляю у свiт, де всi спiлкуються транслiтом, я все чудово розумiю, ще б пак, воно звучить, як моя рiдна мова, щоправда, з певним акцентом. Але всi цi слова такi холоднi. Нерiднi. Тупi. Мене оточують рекламнi та дiловi люди, вони чудово розумiють одне одного, а також розумiють, що я - чужий. Транслiт. Трансвестит. Транссексуал. Просто транс. Цiкаво, як у цей модерновий ряд потрапило таке старомодне слово, як «транспорт». Не розумiю. Я поступово впадаю в загадковий транс. Па-па.