Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса - Страница 10

Якщо ви пам'ятаєте мої взаємини з музикою, то вам так само буде дивно, але найкращим другом менi став рояль. Ось уже вiд кого не сподiвався. Рояль, iз дитинства нашi вiдносини з ним не можна було назвати гармонiйними. Я пройшов великий шлях: вiд ненавистi, крiзь байдужiсть, до дружнього ставлення до iнструмента. Тiльки з ним я мiг говорити про неї, дiлитися своїми думками, розповiдати таємницi. Навiть плакати. Вiн усе зносив i був радий моїм сльозам. Коли я грав, я думав, що граю саме для неї, я торкався клавiш i уявляв, що то її шкiра, її волосся, я розповiдав, як менi тяжко бути вiд неї так далеко, як менi тяжко витримувати її недбалiсть, холоднiсть. I рояль вiдповiдав менi, вiн слухався моїх пальцiв, вiн стогнав та млiв пiдi мною. Вiн наче живий реагував на моє кохання. Непомiтно, поступово, але я перетворився на непоганого виконавця й композитора. В певних колах став популярним. Мене поважали.

Я грав легкий витвiр Бюссi, з маловiдомих. Знаючи про її любов до французької музики, я часто вибирав твори французьких музик. Якби спитати мене: який композитор тобi до вподоби? То я не знайшов би що вiдповiсти. Я грав i згадував, яким упевненим жестом вона поправляла своє волосся, як заплющувала одне око, зазвичай праве, i посмiхалася ледь-ледь, сама до себе. Заплющивши очi, я уявив, що вона в моїх руках. Я пройшовся по її ребрах, торкнувся стегон, залiз у найпотаємнiшi куточки її тiла, я пестив її, я був щасливим. «Вiн так торкається клавiш, наче стимулює ерогеннi жiночi зони», - почув я тихий дiвочий шепiт. «Подивися краще, як вiн натискає на педаль, можу собi уявити, як вiн займається коханням. Вiн дуже симпатичний, що й казати». Це вже промовили голоснiше. Незнайомi дiвочi голоси. Я не став розплющувати очей. «Тихше ти. Зараз почує. Як ми будемо виглядати?» «А що тут такого. Я хочу, щоб вiн почув. Поглянь лишень на його пальцi. Якi вони сильнi та довгi. Кажуть, що чоловiк, у якого довгi й сильнi пальцi, має такого самого члена. Ото би перевiрити». «Припини це». Одна подруга потягла iншу з концертної зали.

Шкода, я би ще послухав. Жiнки та жiночi прикмети. Це ж треба. «Якщо в чоловiка довгi пальцi, то в нього довгий член». Скiльки ж iснує таких прикмет. Я теж багато знаю, i все це свiдчить про те, що немає жiнок, байдужих до розмiру чоловiчих статевих органiв. А якщо хтось є, така собi жiнка, що говорить: ця тема мене не цiкавить, справа не в розмiрах, а в умiннi, - то, найпевнiше, вона прикидається. Член i його обсяги хвилюють жiнок, незважаючи на те, яке сторiччя надворi. Самi подумайте, хiба iснувала б така кiлькiсть можливих порiвнянь, якби жiнок не хвилювала ця тема? «Якщо чоловiк має великого

носа, то в нього - великий». «Якщо нога чоловiка -

маленького розмiру, то в нього - маленький» (коли я це почув,

бiгме, зрадiв, що в мене все ж 43, буває й менший розмiр, та й

нiс у мене - нiвроку, чималий). Наприклад, я не чув, щоби хтось

iз чоловiкiв переймався прикметами щодо жiночого статевого органу. А теж можна було б дещо вигадати. Як от: коли в жiнки маленьке вухо, то в неї маленька… ну те саме. Маленька, вузенька, так. А от якщо велике вухо, то - вiдповiдно. Але нiхто такого не вигадав, принаймнi я не чув. Мабуть, це через те, що й чоловiкам над усе не дає спокою величина власного члена. Еге ж. Саме так воно i є.

Я застав Галю, коли вона роздивлялася її свiтлину. На фотокартцi Алiса стояла на палубi невiдомого корабля, вона була в смугастiй футболцi, бiлих штанях, волосся, здiйняте вiтром. Вона посмiхалася. Вiльна.

На її обличчi сяяв напис: вiльна. «Вона - нiяка, - сказала Галя. - Ця твоя Богиня - нiяка. Тьмяне волосся.

Невиразне якесь. Русяве. Ординарне. Тонкi губи, жодної чуттєвостi, якась нежiноча жорстокiсть у ротових складках. Нiс як нiс. Не пiкантний. Нiяких тобi ямочок, анi на пiдборiддi, анi на щоках. Фiгура також невиразна. Грудей i близько немає. «Дєвочка, дєвочка, в тебе груди є? Є! А чому не носиш?». Галя згадала старий анекдот про запального грузинського парубка i дiвчину без «повної пазухи цицьок». Певно, хотiла, щоб я розлютився. Розворушити мене в такий спосiб. «От скажи менi, що в неї є? Ти ж повсякчас дивишся на її свiтлини, то що в неї є?» Як я мiг їй сказати, що в нiй, в Алiсi, було все. Там було все, що було менi потрiбно. Я мовчав, спираючись на одвiрок. Галя прикусила губу й також мовчала. «Вона навiть не страшна, вона зовсiм нiяка. Зовсiм нiяка. Зовсiм».

Коли ми вечеряли, я сказав Галинi, що вона не збагне, що для мене

є в Алiсi, але ми можемо поговорити про це. «Я не хочу повертатися до цiєї теми», - вiдрiзала вона. Вона жувала стеблину зеленої цибулi. «А може, поговоримо? - спитав тодi я. - Поговорiмо, дещо з'ясуймо». «Не хочу. Не хочу.

Та й годi». Галина була впертою. «Якщо ти вже зволив зробити менi приємне, то прибери з цього дому її свiтлини». Вона з усмiшкою дивилася на мене. Я топив свiй погляд в окрошцi. «Мовчиш? Ну, звiсно. Ти цього не зробиш. Усе з тобою зрозумiло». Зi мною всiм завжди було все зрозумiло, лише я постiйно вагався, коли давав собi характеристику, пояснював для себе свої вчинки. Навiщо я мучився? Простiше було в когось спитати. Бо всiм зi мною завжди було все ясно. Як сонце ясне. Я осягав розумом, що Галинi було зi мною тяжко, але не полегшував її долi. Нi на крихту.

«Чого ти так набрався? Ти ж не п'єш. Тобi наснилася вона гола i в обiймах супермена? Чи, може, хтось тобi її нагадав, якась умисно запрошена хвойда?» Галя теж добряче випила. Я вчепився в кермо, менi здавалося, якщо воно вислизне з моїх рук, то я вiдразу впаду, у лiпшому разi, на подушки безпеки. Мене нудило, але випорожнити шлунок у вiкно було важко. Така кiлькiсть зайвих рухiв. Галя була налаштована по-войовничому. «Слухай, пильнуй рухи, чи, може, ти поклав собi, що зараз - непоганий час, щоб утяти вiку? Стривай, а ти написав передсмертну записку? «У моїй смертi прошу нiкого не звинувачувати. Нестерпно жити без неї, лечу до Бога, прощавайте». Як її там? Забула її iм'я». Вона, знай, говорила й говорила. А я думав, що можна було б i померти. «Можна було б i померти», - сказав я вголос. «Та ну?», - здивувалася Галя. Я вiдчував, що вона менi не вiрить. «Було б непогано так. Вiчно молодий, вiчно п'яний. Раз - i тебе нема. Всi проблеми вирiшуються. Одним невпевненим рухом». Я вiдпустив кермо. «Iдiот! - заверещала Галя. - Ти - типовий iдiот. Тримайся за кермо, наволоч, я кому сказала, тримайся за кермо». Я - слухняний хлопчик, я взявся за кермо тiльки тому, що не хотiв помирати одночасно з нею. «Жили вони довго й померли того самого дня». Тiльки не з нею. Не з Галиною. Тобто - не зараз.

Того вечора в мене вперше не вийшло. Хоча полiз я, вона не хотiла, вiдвернулася вiд мене, вдала, що сонна. Їй узагалi подобалося вдавати, наче вона спить, а я її тихо ґвалтую. Вдираюся в неї сонну, м'яку, зачаровану. Маленьке, можливо навiть симпатичне, збочення. Аж тут їй не сподобалося, до того ж у мене нiчого не вийшло. Галя ввiмкнула свiтло, я почувався безпорадним i беззахисним. «Та нiчого, - сказала вона спокiйним i пiдозрiло тверезим голосом. - Чуєш? Ми прорвемося, це - нiчого. Вгамуйся, давай краще спати». Я не мiг заспокоїтися, зiбгався в простирадло, як зародок у материнському черевi. «З усiма таке трапляється, ти чого? Немає бездоганних жеребцiв», - Галi кортiло мене втiшати. Її долоню я вiдчув на спинi. Її важку, м'яку долоню. Я почувся крихiтним i залежним од неї, я ненавидiв її зараз i ненавидiв себе за свою до неї ненависть.

«Iди ти на хрiн», - злiсно сказав я i на довершення боляче копнув її п'яткою. Галя встала. «Ну так звiсно, що пiду на хрiн. Чого тут чекати? Але не на твiй, любчику! Судячи з усього, на твого менi розраховувати не варто». Вона коротко гигикнула. Я вдарив її по обличчю. Галя мовчала, витираючи простирадлом кров. «Ти ще пожалкуєш, коханий». Побiгла до ванної i вийшла звiдти одягнутою. Я лежав, накритий з головою. Я чув запах її кровi на простирадлi, це мене збуджувало. Вона пiшла, але повернулася. Цi два днi була в подруги, так вона пояснила свою вiдсутнiсть, наче мене це бентежило. Вона сказала, що я пожалкую. З митi нашого знайомства я й не припиняв жалкувати.