Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса - Страница 22

Вони роблять ставки. Ставки зроблено, панове. Як часто ми радiємо

з виграшу, як часто забуваємо, що при виграшi завжди залишається

казино, так було, є i буде завжди, в нашому випадку у виграшi -

Доля (Бог, Карма, кому - що). Вони не програли, кожен отримав своє. Вiн - надiйний бiзнес, непорушну репутацiю, улюблену доньку. Вона - чоловiка-бiзнесмена, котрий вiдчуває певну залежнiсть вiд неї та вдячнiсть, чудову кар'єру. Вона - фахiвець з питань кредиту, жiноче щастя її не зраджувало. Їхнiй будинок чудово облаштовано, в кожного - автомобiль не з найдорожчих, але знаних i шанованих європейських марок (вiн не любить висовуватися, але може вразити iншим, як от - вином, що коштує трiшки менше вiд стандартного «Пежо»), дитина вчиться в найкращiй школi, кiлька вiдпусток на рiк, звiсно ж, за кордоном. Налаштоване життя, нiчого не поскрипує. Усе вчасно заливають якiсною оливою.

Авжеж, йому буває нудно. Його бiзнес не потребує його iдей, бiзнес став таким самим дорослим та досконалим, як i вiн. I трохи нудним. Нудьга його втомлює. Вiн опiкується донькою, мамою, колишнiми однокласниками, влаштовує вечiрки для спiвробiтникiв. Вiн намагається здолати нудьгування, через це вчиться на сомельє, читає книжки, опановує, як бути справжнiм гурманом, мандрує, зокрема - Iнтернетом, його цiкавлять люди, що не схожi на нього. Так вiн звертає увагу на мене. Ось чому зараз я лечу до Москви.

Вiн швидко впiзнає мене, дарує червонi троянди (я ненавиджу червонi троянди, але вiн цього не може знати). Вiдома танцiвниця, балерина Анна Павлова все своє життя боялася червоних троянд, i знаєте, чим вiддячили їй прихильники її таланту? Вони поставили спецiальний номер, таке собi друге життя її номера: «Лебiдь, що вмирає», свiтло з прожекторiв ходить сценою, наче висвiтлює тiнь великої танцюристки, а коли музика припиняє звучати, свiтло зупиняється на червонiй трояндi, що лежить на запиленiй сценi. Червона троянда символiзує мертву Анну Павлову, вони раз по раз крають її серце, але кого це хвилює, аби було ефектно та подобалося глядачам.

У машинi вiн протягує менi пакунок iз бананами, йогуртом та срiбною десертною ложкою. «Що це?», - питаю я, хоча розумiю, так вiн виказує свою стурбованiсть моєю виразкою. «Я знаю, що в лiтаках не приносять путньої їжi для хворих на виразку». Надзвичайно уважний. Смаглявий, симпатичний, худий. Здається старшим за свої «дещо за 30». Бiзнес молодить жiнок, але погано впливає на чоловiкiв. Щодо цього хтось провадив дослiдження? Напевне, що так, така тема не могла залишитися поза увагою дослiдникiв. Вiн прямує до готелю, робить гучнiше приймач, грає пiсня гурту «Високосный год», вона про таємних коханцiв. «Ти чула цю рiч?», - запитує вiн. Я її не чула. Тодi вiн зупиняється, щоб ми прослухали цю пiсню вiд початку до кiнця. Якщо це натяк, то дуже прозорий, менi здається, що такi штрихи не в його стилi. Життя покаже, що я не помилилася. А тодi я просто сказала, що менi сподобалася пiсня. До речi, цього разу я не збрехала. «Наша с ней основная задача - не застуканными быть на месте, явки, пароли, чужие дачи, и дома надо быть в 10, она прячет улыбку и слезы, она редко мне смотрит в глаза, мы спешим по разным дорогам на один вокзал».

Iз ним було добре. Усе начебто було добре, крiм одного, досить суттєвого: вiн навiть не спробував затягти мене до лiжка. Жартував на постiльну тему вiн обережно, натякiв не було, турбувався моїм здоров'ям, а не тiлом («тiльки не забудь куртки, дорога, - застудишся»). Таке ставлення не сподобається жоднiй жiнцi, якщо вона не фригiдна лесбiйка. Не те щоб я його конче хотiла (i менi не здавалося, що це негарно з мого боку), але те, що й вiн мене не жадав, мене дратувало. Тю, та такого, далебi, просто не могло бути. «Як я можу не сподобатися?» (Свирид Петрович Голохвастов. Мiстечковий Есквайр). Якось я його прямо запитала, це було в японському ресторанi, де я вкотре змусила його почервонiти. Ми сидiли, насолоджувалися їжею, аж раптом я побачила робiтника, котрий спокiйно мив вiкно.

Уявiть собi, ви перебуваєте в респектабельному ресторанi, в центрi величезного мiста, вдень, жерете, як остання капiталiстична падлюка, сушi i все таке iнше цiною бозна скiлькох мiнiмальних заробiтних плат, поруч у штучнiй затоцi плавають китайськi качки з жовтогарячими щiчками, ви дивитеся за вiкно, там людно й сонячно. Аж зненацька - те саме вiкно, якого можна дiткнутися вашим лiктем, починають мити. Змилини неначе стiкають у вашу тарiлку з китайським супом (зi спецiальними добавками за бажанням клiєнта, до рахунку додають доларiв 30). Менi стало весело, в мене народилася шалена думка, я торкнулася шиби, вирiшила полоскотати живота трудязi, «затєлєбєнькала», як кажуть в Одесi, пальчиками по шклу, i не моя вина, що вiн трохи потягся вгору, i моє лоскотання припало точнiсiнько на його пах. «Вiн мив вiкно, а вона лоскотала тонкими, гладенькими пальчиками його прутня, не оминаючи i його молодих яєць» (мабуть, так написали б еротичнi письменники, а може, й сам талановитий пан Мiлан Кундера).

Усi спочатку замовкли. Бiзнесовцi, їхнi закордоннi партнери, дорогi дiвчата на дорогому ж утриманнi, нiмецькi всюдисущi туристи, рекламна елiта. Iз випадкових людей тут була одна я. Навiть офiцiанти скидалися на менш випадкових од мене, ви би бачили їхнi пихатi пики. Потiм зареготала бiлявка з ультра-прямим волоссям. Захихотiв маленький та кругленький фiнський дiлець, котрому росiйський колега чи не з годину розповiдав, як у нього все схоплено на росiйських митних пунктах, i то - такою жахливою англiйською, яку тiльки можна собi уявити. Мийник вiкон усього цього не помiтив, бо єдиний iз нас робив справу, вiн працював. Максовi зачервонiли навiть вуха. «Що ти робиш, о Боже». Вiн хотiв пiдхопитися та втекти. Е - нi. Я хотiла зеленого чаю. Лiпше от цього, сорт «Хризантема», крихiтне горнятко з пелюстками хризантеми, жасмину та ще чогось, вартiстю жалюгiдних 20 доларiв. Простоволоса бiлявка прислала менi привiтальну чарку саке, деякi представники рекламної елiти дивилися на мене з неприхованою цiкавiстю.

I тодi я пiшла в наступ. «Невже ти не хочеш переспати зi мною?»

Вiн менi вiдповiв. Сказав, що, як на нього, коли вже спробував з однiєю

жiнкою, нiчого нового не слiд чекати вiд iншої. Жiнки -

однаковi, вiдчуття - однаковi, фiнал - однаковий, то й

навiщо так безпорадно витрачати свiй час? «Жiнки не можуть бути

однаковими», - обурилася я. Для мене кожний чоловiк був

чимось iншим. Вiн сказав, що в глобальному сенсi жiнки влаштованi

так само, а незначнi розбiжностi його не цiкавлять. «Набагато

цiкавiше слiдкувати чи спiлкуватися». «Ти iмпотент?», -

не стрималася я. З усього було видно, що на це запитання я

не дочекаюся вiдповiдi. Джентльмени на такi запитання не вiдповiдають,

бо ледi їм таких не ставлять. Йому належить ще одна генiальна

фраза. «Пiсля 20:00 я - не чоловiк». Це у вiдповiдь

на моє - чому ми нiколи не зустрiчаємося ввечерi.

«Як це?», - не мала спокою я. «Я про те, що належу

родинi». Коли ж би я ранiше знала, що вiн - нащадок Попелюшки.

Цiкаво, що в нього на що перетворюється, коли годинник вiдбиває двадцяту?

Я подумала, що в моєму життi це - перший чоловiк, котрий дожив вiку, умовно визначимо - «пiд 40», але пiзнав лише одну жiнку. Не скажу, що в нього був напрочуд щасливий вигляд, але й подоби нещасного та позбавленого чогось вiн теж не мав. Йому було доволi однiєї. За все життя - та сама жiнка, той самий запах, той самий дотик, та сама вагiна, тi самi цицьки. Це ж який потяг до стабiльностi, ненависть до змiн. Як вiн пережив крах Радянського Союзу? Одна жiнка фореве. Це або якiсь комплекси, про якi я не довiдаюсь (ха, хто ж тобi розповiдатиме про всi свої страхи, нема дурних), або якесь цiкаве збочення, або надобачливiсть. Пам'ятаю, як у перших числах сексуального часопису «СНIД-Iнфо», в рубрицi «Листи читачiв» (зазвичай їх базграють редактори), я прочитала допис парубка, що радив усiм замiсть презерватива використовувати зшиту у два шари накрохмалену марлю. Вiн писав, що за безпеку ручається. Було б цiкаво поглянути в очi випробувачцi, котра зазнала щастя, обмотаного двома шарами накрохмаленої марлi. Б-р-р-р. У «СНIД- Iнфо» замешкували цiкавi персонажi. Хтось не знiмав марлi, хтось ґвалтував помаранчi i всiх закликав чинити так само, коли кохана дiвчина поїхала на вiдпочинок. Хтось робив коктейлi зi сперми, а хтось стрибав, аби не стати в тяжi. Веселе таке товариство. Та ба - Максим Енко такого б не писав, це вже точно.