Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса - Страница 27

Так, а що це в нас таке? Дядько мент. Чудово. Коли заплющиш одне око, наче вiн один, а коли два розплющено, то i дядьментiв - два. Звертатимемося до них на ви, про всяк випадок. «Бач. Дiвчина. А що це ви, громадяночко, надумали собi, га? От нормально так поводитися, так? У мiсцi родинного вiдпочинку валяєтеся тут у калюжi, як не знаю що». От не знає, то й не казав би. Я декламую вiршика, щойно придумала. «I я скажу калюжi, ну як ти, старий друже, то дай води напитися, а потiм дай втопитися». Дядько мент дивиться на мене з презирством. I тут я дещо згадую i починаю рюмсати. «Ви чого, вставайте, ну ж бо». Я шмугикаю носом. «От скажи (невмотивовано переходжу на ти), ти знаєш, що таке орiгамi?» Вiн думає, що я знущаюся. Це в нього на лобi написано, на лобi, схованому пiд кашкетом, але я, як привид Замку Морисвiль (було таке пречудове кiно), бачу та чую все. «Орiгамi?, - перепитує вiн. -

Ви б краще встали з цього орiгамi. Паскудство яке, молода ж дiвчина, не соромно? Пiдводьтеся». Я регочу, набираючи в рота води з калюжi. Дядя мент думає, що орiгамi - це блювотиння. Ой, як менi смiшно, не можу стриматися.

Вiдреготавшись, я встаю. «Орiгамi - це коли роблять рiзнi предмети з паперу». Вiн чомусь мене слухає, уважний такий дядько мент. Я знову дещо згадую i починаю плакати. «Тебе що, хтось кинув?» Дядько мент демонструє менi, що в нього є людськi почуття. «Японський журавлик, японський журавлик», - натомiсть рюмсаю я. Я згадала японську дiвчинку та японського журавлика. У школi ми з Кариною на конкурсi iнсценування полiтичної пiснi спiвали про японського журавлика. Злетiв японський журавлик, японська дiвчинка померла. Дядько мент майже мiй однолiток, здається, вiн згадав ту сумну iсторiю, певно, так само працював у комсомольському активi. «У мене є бобик. Тут за кущами. Можу пiдвезти. Ти б умилася», - каже вiн. «Гав-гав», - гавкаю я i старанно вмиваюся водою з калюжi. Вiн зiтхає. У нього є бобик. Я припиняю гавкати тiльки коли вiн питає, куди мене везти. Куди ж мене везти. Я називаю одну адресу, неподалiк є недорогий готель, а також - вбиральня, де я можу привести себе до ладу.

«У тебе є якась газета?», - питаю я дядька мента, його звуть Олексою. «Навiщо тобi? Почитати вночi схотiлося? Чи ти тут надумала сходити по-великому?» «Якщо є, то лiпше дай». На прощання вiн отримує з моїх рук японського журавлика. Це так зворушливо. Японський журавлик iз часопису «Факти» бiля серця чоловiка в однострої дядька мента. «Ти б той… пити припиняла б i не вешталася бiльше темними парками, добре? Можуть зачепити». Я обiцяю не вештатися. Вiн удає, що вiрить менi. Японський журавлик умощується пiд шклом. «Бувай, орiгамка», - каже вiн менi. Я салютую йому. Одне я знаю точно: менi потрiбна робота. Це я вирiшую шляхом до готелю.

XIV

«Ти читав таку дитячу казку, такий собi «Будиночок iз пряникiв»?» Батько неабияк зрадiв, коли я сказав йому, що хочу зайти до нього.

«То приходь сьогоднi, в мене вiльний день». «Менi здається,

чи ти смiєшся?», - запитав я його. Шкода, що телефоном

не видно виразiв облич. «Ти знаєш, мене знайшов дуже цiкавий

життєвий перiод, несподiвано, от наче весняна гроза. Жодних натякiв,

чисте небо, аж потiм тебе накриває вологим простирадлом».

«Це голос змiн». Я був переконаний, що це був голос змiн,

я почув їхнiй голос, величезних змiн у життi мого батька.

«Назва трохи тупувата. А хто автор? Ти будеш ставити дитячу

казку? Чи як це у вас називається, казка для дорослих, так?»

Батько любив вигадувати рiзнi нетрадицiйнi штуки. Поставити в академiчному

театрi казку, чом би нi? «Автори - брати Гримлiни».

Батько гигикнув. Його бiлий пес Ланс махнув хвостом i тицьнувся мордою

в горнятко з фiрмовою батьковою кавою. Кава з корицею. Лансовi чомусь

не сподобалося, вiн чхнув. «Так тобi й треба, не пхай усюди свого

носа, зараз нанюхаєшся корицi, i все, не почуєш звабливих

пахощiв кицьок, уже не кажучи про твоїх сучок». Батько, котрий

читає моралi Лансовi. Цiкава картина. Хоча, визнаю, що було б

набагато цiкавiше, коли б Ланс читав нотацiї батьковi. Ланс йому

не повiрив, особливо в частинi промови стосовно сучок. Вiн не хотiв

напружуватися та дослуховуватися до господаря. «Не зараз», -

вираз його пики був промовистий. Вiн хотiв, щоб його чухали, тому

бив мене по колiнi своєю важкою лапою.

«Казка - цiкава. Про дiтей, котрi набридли своїм батькам.

I тi вирiшили здихатися їх. Дiти втекли в лiс, але там знайшли коштовностi, повернулися героями, забезпечили всю родину, тому батьки їх вирiшили не чiпати». «Тату, ти розповiдаєш менi сучасний шизонутий американський мультфiльм чи казочку вiд порядних старомодних бюрґерiв?» «Присягаюся, це казка вiд класикiв казкоплiтства. Менi здається, що ти й Андрiй це мали читати в дитинствi». «Не пам'ятаю такого. Жахливий переказ. За це карати треба, за такi казковi iдеї». Батько посмiхався. «Менi здається, що мама могла б подати до суду i виграти його». «Мама багато на що здатна», - погодився батько. «Так, тим паче, що це зараз популярно. Права дiтей. Дитяча психiка. Вiдносини в родинi. Мама видавцiв по судах затягала б». «Це вже точно, я якось не думав у цьому напрямi».

«А в якому ти думав?», - запитав я. «Менi це показали. Цю книжку. На захист сучасного мистецтва. Я з деким сперечався щодо дитячих книжок, щодо рiвня добра в них, намагався довести, що класичне дитяче письменство - добрiше, вчить добра, от i отримав». Батько смiється, притримуючи своє чудове густе волосся довгими музичними пальцями. «Цiкаво, - розтягую слово я. -

Може, познайомиш свого неодруженого сина з цим деким?» «Нiзащо», - енергiйно вiдповiдає батько. «Тобто я вгадав, i цей дехто - жiнка?» «Тобто - нiзащо». Батько дивиться на

мене з-пiд лоба. У нього - грайливi очi. «Вас заарештовано.

Ви маєте право зателефонувати своєму адвокатовi, а ми -

мамi й повiдомити про декого», - пародiюю iнтонацiю перекладачiв,

що говорять за полiцейських в американських бойовиках.

Батько мене не боїться, а Ланс поставив двi лапи на колiна. «Не займай господаря», - кажуть його очi. Я цiлую Ланса в нiс, так, одного обеззброєно. «Тату, кажи мерщiй правду. Ти би бачив, як свiтиться твоє обличчя». «Правда?» «Правду i нiчого крiм правди!» «Нi, правда свiтиться?» «Ти менi, а я - тобi». «Е, нi. Зараз встану i перевiрю себе у дзеркалi». «Дзеркало мовчатиме, воно - пiдкуплений свiдок». «Кажи ж бо». Ми злетiли з табуретiв, давно ми не вовтузилися з батьком. Та вiн наче помолодшав рокiв на 10. Ланс нiчого не розумiє, пiдскакує, вiдстрибує, гавкає на нас. Телефонний дзвiнок вириває батька з моїх мiцних обiймiв, я бiльший борець, нiж батько. Кепсько б йому довелося, якби не телефон. Я вiдпускаю його, не звiр же я.

«Не влаштовуй i не драматизуй, це тобi не личить. Так поводяться iстерички, хочеш перетворитися на iстеричку? Припини це, ти робиш менi боляче, я не готовий втрачати тебе, тiльки не зараз. Не роби цього», - чую я батькiв агресивний голос. Вiн шепоче, мабуть, що не хоче, щоб я почув. Але я чую, бо це шепотiння - агресивне. Агресивнiсть - не притаманна батьковi риса. Цiкаво. Мабуть, що вперше я замислився над тим, що нiчого не знаю про життя батька. Уточнюю: про його особисте життя. Мама - вiдкритiша людина, а з батька iнформацiю треба витягувати потроху, обережно, пiнцетом, «як хiрургiчну нитку зi шва». Так, звiсно, каже Женя. То як i з ким живе батько? Хто i що йому подобається, крiм роботи?

Я знаю, що батько з повагою ставиться до матерi, може, це - єдине, на що здатен багаторiчний шлюб, шлюб похилого вiку? Але кохання в них немає давно. Першим менi на це вiдкрив очi Андрiй. «Та вони не сплять разом, ти не помiтив? Отаке лайно, брате. Не сплять. Коли закiнчується спiльний сон, немає спiльного засинання, то завершується спiльне життя. Розпочинаються два окремих життя на двох окремих лiжках». Так вiн вiдповiв на моє запитання, чи не здається йому, що вiдносини батька та мами досить прохолоднi.