Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса - Страница 33

XVII

Коли ти кохаєш людину, тобi спочатку не заважає навiть те, що вона тебе не кохає. Ти це розумiєш одразу, ультрафiолетом вiдблискує її апатичне до тебе ставлення. Справдi, важко такого не зрозумiти, але про це не хочеться думати. Тому ти тiшиш себе думками, що завжди хтось кохає сильнiше, то хай цього разу таким будеш ти, що згодом вiн обов'язково закохається в тебе, бо так було з багатьма, чому так не має бути з ним? Ти вигадуєш для себе пояснення, ти пробачаєш йому вiдсутнiсть потягу до тебе, ти пробачаєш вiдсутнiсть вогню в його очах, ти щаслива, коли вiн посмiхається або просто торкається твоєї руки.

Ти цього не помiчаєш, але стаєш метушливою, нервовою, ти намагаєшся бути кращою, нiж є, при цьому розумiєш, що такi дiї ще

бiльше його дратують, але зупинитися не здатна. Ти часто говориш йому:»Вибач», у твоїх очах тремтить страх втрати. I вiн це вiдчуває. Треба

бути шляхетною, неегоїстичною або дуже закоханою людиною, щоб

не скористатися зi страху в твоїх очах. Коли б ми вмiли зупинятися

на потрiбних зупинках, коли б…

Проте вiн не користає зi страху в твоїх очах тiльки через

свою до нього (насамперед, до тебе) байдужiсть. Ти бачиш, що ви -

рiзнi, що про вас можна подумати, як про «вас», а не окремо,

як про «неї» i про «нього», лише коли ви смiєтесь.

Урештi-решт це теж важливо: ваш смiх. I от ти вже помiчаєш,

що щаслива була б поплакати бiля нього, а вiн не хоче цього, боїться,

це викликає в ньому несприйняття та огиду. А ти, своєю

чергою, починаєш утомлюватися вiд ролi арлекiна, намагаєшся

зрозумiти, що ти робиш не так. А коли ти почала думати, що робиш

щось не так, то це свiдчить про те, що вашi стосунки розхитанi, як

дитячi гойдалки у старому парку. I коли ви кохаєтеся, це буває,

хоча й рiдко та недбало, ти постiйно чуєш нав'язливе скрипiння

розхитаних дитячих гойдалок у старому парку.

Кудись зникає твоя самовпевненiсть, випестувана роками, ти починаєш ранок, крутячись бiля дзеркала. «А може, я негарна?» Ранiше щодо своєї вроди жодних сумнiвiв у тебе не виникало. Ти здавалася собi гарною, так думала переважна бiльшiсть людей, хто був поруч, кого ти зустрiчала на своєму шляху, а тi, хто думав iнакше, тебе не цiкавили, уявлялися заздрiсними нiкчемами. Тепер ти силкуєшся згадати тих нiкчем, знайти в пам'ятi вирази їхнiх облич, збагнути, що їм у тобi не припало до вподоби, щоб зрозумiти, - може, вони були правi? Ти починаєш пестити свою шкiру, про яку завжди думала, що вона гладка, молода, чудова. «Я не користуюся кремами, вони менi не потрiбнi», - презирливо казала ти своїм однолiткам. Ти помiчаєш зморшки, намагаєшся випрасувати їх пальцями i знесилено наносиш корисну сумiш на обличчя. Ти замислюєшся над своїм вiком. «А ти вже, люба, не першої молодостi», - кажеш собi. Й iстерично вiдкидаєш вiд себе такi думки. «Що

в бiса зi мною коїться? Припини це!» I твої слухнянi нерви, що вже давно сприймали тебе як видатного муштрувальника сучасностi, цього разу вiдмовляються пiдкорятися.

Невмотивована панiка. Вiн та його поведiнка викликають у тебе невмотивовану панiку. «А що буде, коли його не буде поруч?» - «Без нього буде iснування, а не життя. А навiщо тодi iснувати?» Ти помiчаєш, що вiн над силу береться до кохання з тобою. Наче вiдбуває повиннiсть. Боже мiй, як це жахливо, розумiти, що коханий чоловiк торкається твого тiла не тому, що воно вабить до себе, не того, що твоє тiло приємно вiдчувати в руках, а за тим, що практично годi торкатися тiла жiнки, з якою вiн кохається. За таких обставин важко уникнути торкання. Вiн тебе не жадає. I це не через його похилий вiк, вiн - сильний, вiн може, ще й як може. Може, але не з тобою, хоче, але не тебе. Як це принизливо, образливо, нестерпно.

Вiд цього небажання хочеться плакати, лупити його по гладких вилицях, розквецяти йому носа, а потiм злизувати його кров, цiлувати, панькатися з ним наче з дитиною. «Кохаю, кохаю, кохаю». Хочеться кудись утекти вiд нього, сховатися та чекати. Утекти, але так, щоб вiн обов'язково тебе знайшов та втiшив. А найстрашнiше - усвiдомлювати, що вiн нiзащо тебе не розшукуватиме, а якщо йому доведеться тебе втiшати, обмежиться тим, що механiчно погладить твоє волосся. А коли ти втечеш, вiн iз полегшенням зiтхне i посмiхнеться своїм думкам. «Нарештi. Усе залагодилося само собою». Вiн не вiдчуватиме себе покидьком. Ти позбавила його цих тортур: вiдчувати себе покидьком.

Ти боїшся сказати йому: «Я бiльше так не можу», -

бо знаєш, як вiн зрадiє такому перебiговi подiй. Тому ти подумки

повторюєш «я бiльше так не можу», ти це повторюєш

навiть тодi, коли вiдчуваєш його в собi. Позаяк фiзичне вiд чуття

його в собi все одно не дає тобi змоги переконати себе в тiм,

що вiн iз тобою. Ти починаєш цiнувати митi. Починаєш думати

про вiчнiсть. Учора ти схопила себе на тому, що збиралася за плакати

пiд час перегляду мелодрами, котра зазвичай пробуджувала в тобi iронiю.

«Якi iдiоти це дивляться, як можна при здоровому глуздi таке дивитися?

Який телепень це поставив, який бевзь таке написав?» А потiм ти себе обзиваєш «iдiоткою, плаксiйкою, тюхтiйкою».

Ми займалися коханням. Вiн пiдвiвся, вiдiрвався вiд мене й пiшов до кухнi. Таке вже було. Там вiн про щось думав, курив, варив чи молов улюблену каву з корицею, хоча напевно я не знаю, що вiн там робив. Потiм, начебто й не було нiчого особливого, вiн повертався до мене, проблем iз ерекцiєю в нього не було. Ми кохалися далi. Вiн не кiнчав, i я - також. Вiн знову припиняв процес, знову залишав мене та йшов до кухнi. У нього було багато справ там. «Олеже, тобi не цiкаво зi мною?» «Менi з тобою цiкаво», - сказав вiн. Вiн сидiв на пiдвiконнi й ласував своєю незамiнною кавою. «Але не в лiжку». «Не в лiжку, - погодився вiн. - Але ти тут нi до чого». «Авжеж. Iди до мене, будь ласка, йди». Вiн обережно вiдсторонює мене, майже витягує свого прутня з мого зголоднiлого рота. «Лiсо, не треба принижуватися, пообiцяй менi, що бiльше не будеш, обiцяєш?» Я бiжу до ванної кiмнати, моя спина нiяковiє вiд його сумного погляду.

«Я думаю, що ми не маємо права ускладнювати нашi стосунки». Олег роздивляється родимки на своєму зап'ястi. Там у нього три крихiтнi родимi плями. Я знаю їхнi iмена, бо сама їх придумала. Коли чоловiк каже щось про права, не треба чекати нiчого доброго для себе. «Олеже. Важко ускладнити те, що й само по собi складне, ти так не вважаєш?» Вiн так не вважав, вiн думав, що в нас простi, наближенi до приятельських вiдносини. «Ти правда так думав? Тобi не спадало на думку, що я можу кохати тебе?» «Я думаю, що настав час помовчати, ось що я думаю». Вiн схрещує руки на грудях, вiн зачиняє свою душу вiд мене. Язик - мiй ворог. Але я ненавиджу мовчання. Мовчання для мене - вiйна. Саме мовчання, анi агресiя, анi суперечки, анi балаканина. Слова - мої спiльники, мовчання - вiйна. Для того, щоб люди розумiли одне одного, вони мають говорити. Мовчати - добре лише тодi, коли все зрозумiло, коли ти вмiєш розумiти кохану людину, вивчаючи її рухи, очi, запах.

У нас iз ним мовчання, що затяглося, що затягло й нас. Не мовчання

розумiння, а мовчання вiйна. «Поговоримо? Прошу тебе, поговорiмо», - не витримую я. Менi хочеться його розворушити, сказати щось смiшне,

аби побачити, як умiють радiти його блакитнi очi. Я знаю, що

вмiю смiшити його, i йому це подобається. Вiн починає говорити.

Я бачу, що йому зараз не до комедiйних сценок. Це не на мою користь.

Не на мою. «Розумiєш, усiм нам Хтось видає потроху щастя.

Добре, що тебе взагалi помiтили й дали скуштувати щастя, хай навiть кавову ложечку, розумiєш?» Я кажу, що розумiю, я також додаю, що не вiдчуваю, що вiн щасливий. «Я говорю не про себе». Чорти його забирай, вiн навiть удати не хоче, що йому було зi мною хороше. «Ти не заслуговуєш на брехню», - вiн помiчає мiй вiдчай.