Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса - Страница 8

Мене Аркадiй звав «малою». Нiхто ранiше не смiв мене так називати, це розважало. «Не суньтеся до моєї малої». О, знав би вiн, як я сама вмiла пiдсовуватися. Цiкаво було жити з таким екземпляром. Павук. Неандерталець у вишуканому костюмi. Не розумiю, яким чином вiн потрапив до дипломатичного корпусу. Єдине, що вiн мiг робити на заздрiсть усiм працiвникам свого посольства (а вони вирiзнялися навичками пиячити, це для них було так само природно, як дихати), це пити горiлку. Вiн мiг видудлити лiтри горiлки, а очi його були ясними, вимова - чiткою та зрозумiлою. Про Зорана вiн не знав так само, як i про Соломона. Тобто Зорана вiн знав, а не знав про мене та Зорана. Аркадiй увiчливо вiтався з ним на всiляких раутах i прийняттях, обов'язкових для вiдвiдування. Раутами та прийняттями

був заповнений кожен день. Можна було обирати, куди саме йти. «Поколупаємося?», - питав Аркадiй. Це означало, що на вечiр заплановано понад три прийняття,

тож маємо обрати послiдовнiсть вiдвiдин.

Зоран був вiйськовим аташе Сербiї. Людина, закута в однострiй,

як у кайдани. Зовнi спокiйний, зусiбiч позитивний чоловiк, що цiнує

переваги шлюбного життя, виконує забаганки своєї дружини

та обожнює своїх дiтлахiв. Цупкi очi, цупкий розум, ще й якi

цупкi руки. Колишнiй комсомольський югославський лiдер виявився

борцем за незалежнiсть Сербiї. Та сама схема працювала на всьому

постсоцiалiстичному просторi. Iз сумлiнних платникiв комсомольських

внескiв одним рiшучим кроком - у послiдовнi та принциповi нацiоналiсти.

I той самий невгасимий вогонь завзяття в очах. Я знала Зорана

з дитинства, ми разом грали в тенiс, звiсно, що я це робила в лавах

юнiорської збiрної Радянського Союзу, а вiн - за Югославiю.

У Дурбанi ми так само здибалися на кортi. Зоране? Алiсо? «Ти пам'ятаєш,

як ти кинувся на одного словака, що вирiшив забити мене ракеткою пiсля

моєї впевненої перемоги?» У нас були спiльнi дитячi

спогади. Спочатку ми забивали одне одному на кортi, та незабаром вiн

став забивати менi в лiжку, якщо можна вважати лiжком спортивнi

мати. Можна було пiти в iнше мiсце, але на матах, на пiдлозi, в нього

швидше вставало, вiн звик до кохання в наметах. У лiжку вiн поводився

грубо, вiн просто зминав мене жужмом, як екскаватор. А як вiн лаявся,

Боже ж мiй, добiрне сербське лихослiв'я, вiн сипав ним праворуч i лiворуч. Вiн перевiряв руками всi дiрки, що iснували на моєму тiлi. Нiздрi, рот, вуха, пупок, анус. Дивуюсь, як вiн не залiз менi в очi. Мабуть, не вважав очi дiрками. Вiн був надзвичайно сильний, пiсля нього моє тiло приємно болiло та розквiтало синцями. «Знову забилася? Яка ж у тебе нiжна шкiра», - промовляв Аркадiй, обережно намащуючи мене мигдалевим кремом.

На одному з прийнять Аркадiєвi довелося познайомити мене зi своєю колишньою дружиною. Вiн не збирався цього робити, але я перша спитала про чорнявку, котра вивчала мене через шкло келиха з жовтуватою рiдиною американського вiскi. «Так, я знаю, хто це. Це - моя дружина. Дора. Вона - фiзик», сказав вiн. «Вона теж росiянка?», - спитала я, розглядаючи смагляву Дору в чорнiй вiдкритiй сукнi, її випуклi очi та тонкий нiс з горбинкою. Звiсно, що Дора

була росiянкою. «Iз Самари». Коли б якийсь iноземець послухав Аркадiя, то типовi мешканцi Росiйської Федерацiї в його уявi поставали б чорнявими, смаглявими i з трохи лупатими очами. I всi вони були слов'янами, а то як же ж! «Восток - дело тонкое, Петруха».

«Привiт», - утiм почула я хрипкуватий жiночий голос. М'яка долоня торкнулася моєї руки. Дора швидко облизнула губи. «Ну що, то це тепер ти витримуєш гидкий банановий присмак

його улюблених презервативiв? - це було її перше запитання. - Вiн так носиться з тими банановими презервативами. Клятi банани. Таке враження, що це йому їх смоктати. О, цей нестерпний банановий смак. Смак мого шлюбу». З Дорою нiкому не довелося б сумувати,

до того ж у нас були схожi смаки. Я не сказала їй, що банановi презервативи закiнчилися одразу, щойно вiн витяг першого. Я вмiла обстоювати свою точку зору. Але менi не хотiлося, щоб вона вiдчувала себе слабшою за мене. Iнодi менi подобалися жiнки. Сильнi жiнки. Рiдко, але таке зi мною траплялося. Я познайомила Дору iз Соломоном. За це приємне знайомство вона повiдомила, що Аркадiй використовує прiзвище матерi (Лукiн), а прiзвище його батька - Коваленко. I мене душив смiх щоразу, коли вiн бундючно заходився лаяти «хохлiв» на всi лади.

Моє життя складалося не лише з вечiрок. Я працювала, але то

була нудна праця. Вiдповiдати за iнформацiю. Я писала статтi про

життя-буття африканських народiв, про зулусiв. Усе одно смiшнi дописи

вiдбраковували. «Читачi не хочуть заздалегiдь знати, що цi хатинки

промазанi зулуською багнюкою, тому дуже смердять. Так не привабиш

туристiв, розумiєте, шановна?» Я писала про дiамантову промисловiсть. Писала про крокодилячi ферми та мiсцевi писанки - яйця страусiв, на яких зображували цiлi картини. Але за весь час моєї роботи в Дурбанi стався лише один кумедний випадок. Ось вiн. Менi здається, що то була субота. Так, саме субота, бо я вiдпочивала бiля басейну

в будинку Аркадiя, там мене знайшов знервований спiвробiтник нашого консульства. «В нас неприємностi. Наших морякiв мiсцева влада звинувачує у контрабандi». Теж менi, дивина. Не було того разу, щоб нашi моряки залишили країну без дiамантiв та золота. I от їхня полiцiя захотiла проявити неупередженiсть i принциповiсть. Готували операцiю, дипломатичному корпусовi довели до вiдома.

Завершилося це скандалом. Рiч у тiм, що тамтешнiй керiвник полiцiї вважав себе неабияким цiнувальником та знавцем культури слов'янських народiв. Тому твердо знав, що Тарас Шевченко - це видатний поет України, а от Алєксандр Пушкiн - «наше все» для росiян. Коли поскручували всiх морякiв та офiцерський склад бiлоснiжного лайнера «Тарас Шевченко», полiцаї були вельми здивованi з того, що жодних незадекларованих коштовностей не знайшли, натомiсть виявили спокiйних i пiдпилих приборкувачiв океанiв iз росiйськими паспортами. «Це що? Що це?», - волав керiвник мiсцевої полiцiї, тримаючи обiруч свою розпачливу голову; вiн не знав, куди собi приткнутися. А тим часом «Алєксандр Пушкiн», по самiсiнькi борти навантажений ювелiрною контрабандою, двi години як спокiйно прямував до Одеси, вийшовши вже з їхнiх територiальних вод.

«Та чому? Як це розумiти? Тарас Шевченко - ваш поет?», - звертався, нетямлячись, шеф полiцiї до української компетентної особи. «Наш», - легко погоджувався той. «Ось! - запально кричав полiсмен. - Так. А Алєксандр Пушкiн - великий росiйський поет?», - питався вiн росiйського консула. «Да, а чьто?», - зумисне по-московському тяг «а» консул. «Як що? То чому ж вашi кораблi названо навпаки?» Обличчя чiльного полiцiянта було таким червоним, як спромога взагалi стати червоним чорношкiрому обличчю. Українська компетентна особа та росiйський консул знизували плечима. «А що тут такого? Нормально названi кораблi», - чемно вiдказували вони. «Чому росiйський корабель нарекли на честь українського поета, а ваш - на честь росiйського? Логiчнiше ж навпаки…» Полiцiянта було

шкода. «А, ось ви про що, - правила наша компетентна особа. - Так це - дружба народiв у дiї», - добивала вона шефа полiцiї. А росiйський консул делiкатно поправляв йому краватку i, легко потицявши в неї пальцем, наче птах дзьобом, по-фiлософському зауважував iз класичною грiбоєдовською iнтонацiєю: «Горе от ума. Да-с, батенька». I посмiхався в сивi вуса.

Лесь писав менi листи, - якi вони були, я не пам'ятаю, либонь,

що вони були однаковi. Я не пам'ятаю навiть, як вiн до мене звертався i що приписував на завершення. А листи були немаленькi. Однаковi листи Леся, напевне, що сумнi, чуттєвi, осiннi. Я не вiдповiдала. Нащо? Iнколи я розмовляла з ним телефоном. «Iз ким ти так невиразно розмовляєш? - питався Аркадiй. - Iз батьками?»

Як менi було назвати Леся? Ким вiн був для мене? Щось на кшталт картинки, що висить на стiнi напроти дитячого лiжка. До неї звикаєш, урештi-решт забуваєш, а коли хтось звертає на неї твою увагу, помiчаєш, що з часом її барви змерхли. I все. Я не певна, що Аркадiй би второпав, коли б я сказала, що менi телефонує картинка, яка висить напроти мого дитячого лiжка у квартирi моїх батькiв.