Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса - Страница 10

Я ось що помiтив: коли ти сидиш удома, сам чи разом iз котом, то питання погоди зовсiм втрачає для тебе свою актуальнiсть. У тебе формується власна погода. А от у кота - нi, котяча поведiнка залежить вiд примх погоди: то вiн розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Ранiше, в моєму нещодавньому життi, я постiйно патякав про погоду. Про вiтер, про похолодання, про судини, про теплi мешти, про светр, про потеплiння, про "скорiше б прийшла весна", про те, що сьогоднi ожеледь, про те, що завтра обiцяють дощ зi снiгом, тому не можна вдягати свiтлої дублянки, про те, "що в мами вночi ломило ногу, завтра щось змiниться", про те, що навеснi обiцяють повiнь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати замiський будинок саме вiд цього стихiйного лиха, про глобальне потеплiння, про те "що алабаї ховають носи попiд лапи, тому буде похолодання", про взаємозв'язок: спекотне лiто - додатковi кондицiонери, про парасольки: "Як забудеш, обов'язково вперiщить дощ", i таке iнше.

I стiльки, ви знаєте, звiльняється часу на "подумати"! Хтось рахував, скiльки годин пiд час нашого життя ми говоримо про погоду? I чуємо про погоду? Якби хтось пiдрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компанiях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволi часто, ми розпочинали теревенi про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехнi, а отже - всi можуть трохи розслабитися), аякже, в нiй розбиралися абсолютно всi, кожен мав свою думку. "Веселку можуть фотографувати лише щасливi люди, тiльки тодi вона вийде на плiвцi", - так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тодi подумав, що в мене нiколи не виходила райдуга, нiколи, всi кадри були без неї, а хiба я нещасливий? Але я всмiхався, щоб нiхто й подумати не мiг, що я - людина, на плiвцi якої нiколи не буває райдуги, я обiймав дружину та доньку, i всiм своїм виглядом випромiнював щастя i впевненiсть у майбутньому. I знаєте, менi зазвичай вiрили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя iнших здається тобi таким само справжнiм, як власне.

"Весна, весна, а не пiти б вам всiм на…", - завзято репетує за вiкном весняне хлопчисько. Хлопчисько - мiй шпачок, вiн сповiстив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мiй день народження. "Хто народився в березнi, вставай, наливай, хто народився в березнi, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до-о-вгiє лiта, довгiє лiта". Так, i хто перший кидатиметься поздоровляти безробiтного та розлученого чоловiка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.

Святкувати я вирiшив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну оселю. Задля цього завтра я вийду з дому, куплю питва, замовлю їжу в супермаркетi, там роблять непоганi салати й тiстечка, а також холоднi та гарячi закуски. Потiм я накрию чудовий круглий стiл, який, якщо буцнути його з двох бокiв, наче й не розвалюється, поставлю вiдкоркованi пляшки з вином, чарки i буду чекати.

Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирiшив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жiночки, що прогулювала маленького собачку. "До мене!" - крикнула вона собачцi, побачивши мою свiтлу постать. "Це ви менi?" - спитав я, наближаючись до неї з традицiйними дурощами: "А вiн мене не вкусить? А чому воно без намордника?" "Зараз я буду вам служити!" - радiсно пообiцяв я жiночцi, зiгнувши руки, наче заячi лапки та висунувши язика. В її очах промайнула панiка. Час вiд часу я виснув у неї на руцi, собачка тихесенько дзявкотiв. Жiночка голосно обурювалася та хльоскала повiдком по моїх руках. Нарештi я почув цiкаву новину, що намордники вигадали для таких довбакiв, як я, а не для цуцикiв, i пiшов собi додому, отримавши свою дозу святкового спiлкування. Як ви гадаєте, все це додало менi любовi до людства?

Я понишпорив рукою в поштовiй скринi, i, о диво дивне, я намацав там листа! Навiть не листа: коли витяг, то побачив, що це - справжня величезна листiвка. Я не мiг повiрити в те, що колись буду радiти страхiтливому клаптику картону з огидними трояндами кольору лiкарської ковбаси польського виробництва, радiсний такий штучний колiр. Штучнi харчовi барвники. Тьху. Про польську ковбасу можна поговорити з моїм котом, всi котячи матюки, якi вiн знає, будете знати й ви. Листiвку я обережно тримав у руцi й сяяв. Отакої.

Я прочитав її ще в лiфтi й додому повернувся сповнений конкретних планiв на вечiр. Листiвка була вiд голови мiсцевої державної адмiнiстрацiї. Вам таке пишуть? Зичать щастя, здоров'я та успiхiв у роботi й особистому життi голови ваших районних державних адмiнiстрацiй? I як, скажiть, тiльки чесно, ви не фiгiєте з того? А я офiгiв. Менi таке написали вперше, я ж не знав, що коханка шановного пана голови мешкала в нашому будинку, тому пильнувала за урочистими датами всiх потенцiйних виборцiв. Вона розсудила так: якщо йому буде добре, то i їй не зле, а що може потiшити пересiчного громадянина, як не повага, висловлена до нього з боку можновладця? Далекого, невiдомого, але такого турботливого, який пiклується про нього, маленького українця, про якого забули власнi батьки, наче Господь, i радiє разом з ним, i сумує. Як можна не вiддати свiй голос за таку святу людину? Врештi-решт, чи не є це щастям, коли твiй голос узагалi комусь конче необхiдний?

Телефон адмiнiстрацiї я отримав у "Довiдковачекайтедовiдкова". Отримати я отримав, але додзвонитися туди було нелегкою справою, хоча й iз цим я впорався. "Алло, адмiнiстрацiя? Вечiр добрий, це приймальна Олександра Олександровича? Ага, чудово. А менi якраз i потрiбен Сан Санич, уявляєте собi? (Судячи з залiзної витримки секретарки, вона й не таке могла собi уявити.) Хто говорить, питаєте? О, ви мене, люба, на жаль, не знаєте, але я його знайомий, у мене сьогоднi день народження i… о, дякую. Почекаю, так". "Вiн питає, який знайомий? Ну, невже сьогоднi понароджувалося чортзна-скiльки людви? А звати мене Станiслав Владиславович, а вас? Неважливо? Цiкаве яке iм'я, фiнське?" "О, то вiн мене не знає, ви кажете. Угу. I що, вiн часто надсилає незнайомим чоловiкам жахливi листiвки з жахливими трояндами? Голубець хрiнiв, та йдiть ви самi, панночко". Так, судячи з усього, в гостi вiн не прийде. "Весна, весна, а не пiти б усiм вам на?.." Вранцi здається, що в твоєму шлунку проходить несанкцiонований з'їзд тещ. Бр-р-р, кажете? Отож.

iii)

Пiсля мого фiаско, якого я зазнав, запрошуючи на день народження голову районної державної адмiнiстрацiї, старого чорта, який шле листiвки з жахливими трояндами симпатичним хлопцям, а потiм не вiдповiдає на запрошення, я запив. Якась така фраза недолуга вийшла, та й чорт iз нею. I з вами всiма - теж чорт! Люди, ви менi печiнку всю проїли, i пiсля цього ви хочте, щоб я вас любив, так? Поважав, так? Та ще й намагався бути порядним членом суспiльства, платити податки? Не дочекаєтесь.

Ця гусiнь проколупалася до мене в аеропортi, коли я заповнював митну декларацiю, лiпше сказати, коли я уважно читав її, намагаючись вiднайти спосiб, як би менi провезти ящик горiлки, за що саме його видати, щоб не платити нiяких митних зборiв рiднiй державi. Годi сподiватися, що цi, на перший погляд, безневиннi постатi, що маскують свою iндивiдуальнiсть форменим одягом, пропустять мiй симпатичний ящичок поза своєю меркантильною увагою. "Слухай, куди ти збираєшся їхати, га?"

Вона була вдягнута в зелене дуте пальто довжиною до п'ят. Не знаю, ким треба бути, щоб зробити такий вибiр верхнього одягу. Гусiнь. Вигляд у неї був кепський, жалюгiдний, але якщо придивитися до її очей, то зразу ставало зрозумiло, що з вас двох жертва - саме ви. "Дєвочка, а дєвочка, йшла б ти на хер", - чемно попросив я. Я пиячив третiй тиждень поспiль, що не додавало менi приязностi. "Та чого ти?" - дружньо спитала гусiнь, я про всяк випадок здав назад, вона засумнiвалася, чи справдi я лох, як вона подумала спочатку, чи, може, вона помилилася? Я зрозумiв, що вiдлiпитися вiд неї буде важкувато, тому понишпорив у кишенi й кинув їй, як базарному собацi кiстку, десять баксiв. "Козел", почув я десь знизу - гусiнь якраз пiдбирала купюру. "Козел!" Бачите, людям, як бiологiчному видовi, царям природи, взагалi не притаманна вдячнiсть.