Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса - Страница 19

А ще Сеня вмiє пальцювати, а як Сеня вмiє танцювати на столах! Йому все одно, чи це надiйний дубовий стiл у його корчмi, чи це тонконогий столик у вiтальнi Олексiя та Полiни. А якщо змусити Сеню зняти мешти, то ви можете побачити такi шкарпетки, яких ви нiколи, якщо не бомжували на вокзалi, бачити не могли. А скiльки Сеня може випити, ох, скiльки Сеня може випити! I який вiн не ледачий не предмет "збiгати"! "Ви розумiєте, алкоголь скiнчився, ми якось не розраховували, що…" "Все херня, крiм мамалиги з вершками. Що ви кiпiшуєте? Я зара' збiгаю, що, вже так труби горять?" З Сенею вечiрка не мала шансiв залишитися непомiтною.

Петро Андрiйович був приголомшений. Вiн здивовано поглядав, але не на Сеню чи на мене, а на Олексiя та Полiну. А я все не мiг забути, як Полiна дивилася на Сенинi руки, якими вiн її всю облапав. Руки в нього були коричневого кольору, тому що понад усе любив чистити картоплю для кухнi власного закладу, а ще заскорузлi, бо Сеня постiйно колов їх кравецькими голками.

Звiсно, менi треба було дiяти, щоб вiн мене помiтив. З Сенею в мене була домовленiсть: щойно вiн зайде в оселю, вiн має робити вигляд, що привiв його хто завгодно, тiльки не я. Отже, я почав дiяти. Проходячи повз крiсло, в якому сидiла ця персона, я зробив вигляд, що задзвонив мiй мобiльний, i трохи поговорив англiйською. Тодi трохи поговорив iспанською, повертаючись на своє мiсце. Пiсля цього почав розмову щодо новiтнiх пiдходiв у менеджментi. Не можу сказати, що то була дуже вдала спроба, тому що Полiна поводилася так, наче нарештi побачила мавпу, яка три роки тому вiртуозно наклала в її сумочку.

Але менi було плювати на Полiну, тому що кiлька разiв я перехопив зацiкавлений погляд Петра Андрiйовича. "Спрацювало". Петро Андрiйович вийшов у коридор, цiєї митi менi припекло мити руки. А Полiнi - бiгти до туалету. Спритна яка Полiнка. Вона перехопила мене у вузькому коридорi бiля клозету. "Чого ти хочеш?" - спитала глухо. "Полiнко, люба, який чудовий вечiр, якби не цей… до речi, звiдки вiн узявся? Знову щось недогледiла, рибуню моя. Але за твої синi очi я тобi можу пробачити все, навiть те, що ти зовсiм не вмiєш господарювати й пускаєш до хати невiдомо кого". "Якi синi очi, що ти верзеш?" Полiна була все-таки жiнкою, iнакше нiзащо не вчепилася б у єдину тезу, дотичну до її зовнiшностi.

Але я поспiшав, тому спритно заштовхнув Полiну до туалету й налiг на дверцята. Вона почала гупати кулаками, тому довелося демонструвати всю силу свого голосу. "Я теж колись спiвав". Так починають нас зваблювати сильнi свiту цього. Не припиняючи спiву, посмiхаюсь: я маю показати, що надзвичайно цiную його увагу. Користуючись тим, що Полiна зливає воду, я швидко питаю: "Ви вже збираєтеся їхати? Чи не до центру?" Авжеж, йому саме туди, такi, як вiн, тiльки в центрi й оселяються, а якщо й нi, то нiколи не зiзнаються. Ми виходимо разом, я задоволений тим, що мою машину на родиннiй нарадi було визнано застарiлою моделлю, тому вона була єдиною з усього матерiального, що залишили менi у спадок. Полiна ще сидить у туалетi й лупцює кулаками дверi, звiдти її звiльняє її кузина Таїсiя. "Чого тебе проперло, люба?" - каже Тая. Вона, до речi, не вирiзняється гарними манерами, нiчого не поробиш, спадковiсть: їхнi матерi народилися в Житомирськiй областi, Полiнина тiтка досi заробляє тим, що продає мешканцям Житомира турецький одяг. Буває, ага. Але, погодьтеся, Полiна вигадувала правила не для себе.

Вж-ж-ж-ж. У машинi вiн розпитує про все, що його цiкавить. Я готовий до цього. Моя розповiдь така, як треба, все начебто є правдою, але це тiльки перший шар. Щоб зняти його, треба лише легенько дмухнути. I що там? Там корчить мармизи брехня, але це хитра брехня, вона приправлена шматками правди. Вiн протягує менi вiзитiвку (на золотому тлi золотi ж лiтери, сказитися можна). I каже, що завтра iз задоволенням зi мною зустрiнеться. Я кажу, що неодмiнно буду, менi дуже приємно, що вiн, такий зайнятий чоловiк, готовий придiлити менi увагу. Вiн поблажливо посмiхається. Типу: "Та, облиште, все це пусте". Насправдi вiн переконаний, що за свою увагу вiн має право видушити з мене всi мої життєвi соки. Вж-ж-ж. Я висаджую його бiля старого вiдомчого будинку, такого ж сiрого, як i саме вiдомство. Не думаю, що комусь iз гостей столицi спаде на думку фотографуватися бiля цiєї похмурої будiвлi. Вона вбиває в людях сонце. Вж-ж-ж.

v)

"А як щодо релiгiї?" - питаю в нього. Я не можу спати, ворушуся, збиваю неспокiйними ногами й руками простирадло та ковдру в пухкi хмарки. Чомусь я знаю, що воно десь поруч. Так i є. Воно тут, а кiт натомiсть перебрався на кухню. Я поставив туди його кошика, щоб вiн вiдчував мою турботу, а ще купив йому сьогоднi напiвживих карасiв. "Релiгiї?" "Слухай, чи не мiг би ти припинити мене смiшити, на сьогоднi цiлком досить i Сенi, тобi так не здається?"

Я згоден, але не розумiю, що такого смiшного в релiгiї. Звiсно, в усьому, якщо є бажання, можна знайти багато веселого, але в релiгiї? Ну, може, п'яний пiп, хоча не знаю, чим це кумеднiше за п'яного академiка, сантехнiка чи кiлера? Я вже не кажу про п'яну дiвчину, яка зламала пiдбор на чобiтку. "Що смiшного в релiгiї?" Воно корчиться вiд смiху. "Багато чого. От хоча б дiзнатися, яке ти маєш вiдношення до релiгiї? Ти й релiгiя, тобi не смiшно, нi?" Менi не смiшно, я згадую про Пекло. "Ой, я не можу", - заходиться воно. "Ти вiриш у балачки про Пекло? I про те, що янголи з крилами? I про те, що в мене поросячий писок? (вiн мацає свого носа). А може, ще й про те, що Бог власноруч вiдкриває мертвякам ворота? Я зараз помру, - корчиться воно вiд смiху. Я йому не вiрю. - Ти краще згадай, - каже воно, - про свої сповiдi в мiстечку Торонто". I знову заходиться в реготi. А я ж згадую…

iсторiю про двi мої сповiдi в церквi мiстечка Торонто, штат Онтарiо, Канада

Колись я вчився в Канадi. Це через те, що мiй тесть, по-перше, справдi хотiв, щоб я дiзнався про систему менеджменту, поширену в Пiвнiчнiй Америцi, а по-друге, вiн хотiв показати мене своїм товаришам, переважно представникам української дiаспори. Знаєте, я не буду довго пояснювати, хто складає українську дiаспору в Канадi, а також чим усi цi люди славетнi. Скажу лише одне: вони все про всiх знають. А якщо нi, то дiзнаються.

Цiкаво, що їхня церква є не тiльки храмом Божим, а ще виступає в ролi клубу. Тому складається враження, що всi вони такi релiгiйнi - мамцю моя люба. Бо з церкви людей не виженеш. Потiм до тебе доходить, що вони там спiлкуються, плiткують, обговорюють новини та нових людей, обмiнюються думками з приводу складу уряду, а також розробляють плани порятунку неньки-України. Iнодi в мене складалося таке враження, що вони думають, нiбито Христос помер i воскреснув лише для того, щоб українцi в Канадi могли вдягати вишиванки та їсти вареники з вишнями. Ага.

Мене вони сприйняли досить дружньо. Пригощали твердими пирогами зi штучними вишнями i трохи докоряли тим, що в мене "москальська українська мова". Я ж усе це їм дозволяв. Так уже склалося, що я подобаюся людям, якi рiдко зi мною спiлкуються, а ще рiдше зi мною живуть. А от до церкви я ходити утримувався. Мене чудово влаштовувало те, церква iснує окремо вiд мене, а я iсную окремо вiд церкви, це ж не заважає менi щось попросити в Бога? Де написано, що тiльки тi, хто ходять до церкви, можуть звертатися до Бога з проханнями?

Не читав я такого.

Втiм, я й охрестився тiльки тому, що тесть сказав менi: якщо я хочу мати бiзнес, що процвiтатиме в Українi (а це означає, серед iншого, встановлювати зв'язки з потрiбними людьми), я повинен стати хрещеним кiлькох верескливих хрещеникiв. Елiтних хрещеникiв! Бо куми - це найпотужнiша єднальна сила. Треба визнати, що так воно i є. Спочатку я думав, як би зробити так, щоб мати кiлька корисних хрещеникiв, а вiд хрестин ухилитися, але моя дружина впала в ступор вiд таких моїх думок. "Ти ж зраджуєш дiточок перед Богом!" А я от що хочу сказати: краще б нiхто не пiдставляв цих дiточок тут, на Землi, перед людьми.