Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса - Страница 22

Ми прощаємось, я про всяк випадок вибачаюся, Василь Васильович пильнує за мною. "Якщо ви думаєте, це саме, що тут, це саме, завжди спрацьовує метод верс лiбре, то ви, це саме, помиляєтесь, тому що це є… це саме, не завжди так, а радше щось синонiмiчне". Я розумiю, що я нiчого не розумiю (що, цiкаво, зробила б Алiса, якби ото таке промовив до неї окiст пiд час їхнього першого знайомства?). "Лiбрес? Це хiба не жiночi прокладки? Про що вiн?" - питаю Варвару Адольфiвну. З усього видно, що вiдповiдати менi не збираються. Може, прокладки в її вiцi вже не актуальнi? "Це - ваш кабiнет. Це - зв'язок. На столi iнструкцiї, вивчаючи їх ретельно, ви будете обiзнанi про нашу роботу не гiрше, нiж я". З цими словами вона виходить, тримаючи спину так прямо, що от-от лусне синiй нiмецький пiджак.

Дзвоник. Я прибираю з обличчя iнструкцiю номер 3, вона допомагала менi створити iлюзiю ночi, я не виспався. А жалюзi тут немає. Я кажу: "Алло". "Треба представлятися, а не "алло". Алло-хуйло. Зайдiть до мене". "Алло-хуйло. Пральня-фiгальня. Культура-мультура. Вiслюк - купка сук". Я виходжу до приймальнi. Бачу на секретарському столi записку: "Вийшла у справах на п'ятнадцять хвилин". Хитра мавпа. От я їй влаштую. Секретарки немає - один.

Заходжу до приймальнi шефа, там бачу карколомну дiвчину, вiрнiше, очима спотикаюсь об її ноги. Втiм, це не просто ноги. Це справжнiй витвiр мистецтва. "Дуже приємно", - кажу я ногам. Їхня володарка дивиться на мене без будь-якої зацiкавленостi. Її байдужiсть чомусь пiдказує менi, що з нас двох тiльки я не знаю, хто вона, а їй дещо про мене вiдомо. "Я сплю з iншим козлом", - каже вона. Що ж, дiвчина не звикла гаяти часу й вiдразу ставить усi крапки над "i". Я не знаю, чи спiвчувати їй, чи радiти, тому вирiшую змiнити тему. "Ви часом не знаєте, хто тут може говорити голосом найпотворнiшої з потвор?" "Чоловiчим?" - уточнює володарка нiг. "Еге", - вiдповiдаю, хоч сам не дуже впевнений.

"Менi так здалося", - додаю, щоб вона потiм не пiдняла мене на смiх. "Якщо чоловiчим, то це якраз i є той козел, iз яким я сплю". Я розмiрковую над тим, чи буде чемно з мого боку залишити й цю її ремарку без коментаря. "Це - заступник Васятка, Валера. Вийди, коридором прямо, приймальня праворуч".

Цiкаво, чого це всi вони менi тикають? Знову футболка?

Вдячностi моїй немає меж. Якi ж ноги! "Викликали?" - питаю в суб'єкта на iм'я Величко В. Л. Треба вiддати йому належне, вiн, мабуть, знає, що його обличчя може назвати обличчям тiльки надзвичайно ввiчлива людина, тому тренує тiло. Вiн має атлетичну статуру. I набагато бiльше смаку, нiж "Васятко". "Ти хто? Чому без доповiдi?" Я представляюся, мстиво кажу, що його секретарки немає на мiсцi. "А помiчник мiй де?" Менi здається, що коли стосунки тiльки-но починають створюватися, вiдповiдати в риму на питання "де" не дуже доречно, навiть коли вiн почав першим зi своїм "алло". "Я вiд Петра Андрiйовича". Про всяк випадок кажу iм'я цього чарiвника.

Але пароль я не вгадав. "А, нишпорка вiд цього намащеного гiвном бздуна?" Тут що б не вiдповiв - матимеш проблеми.

"Давай, розповiдай про себе. Що ти вмiєш, на що здатний, де вчився, з ким був одружений i чого тобi тут треба? Швидко давай, виплюнь член iз рота, якщо заважатиме". Я починаю розповiдати, хоч i не дуже звик представлятися таким суб'єктам. Пильную за кожним своїм словом. Ця скотина слухає неуважно. Говорить по телефону, вмикає телевiзор, зацiкавлено дивиться новини про цiни на аукцiонi Сотбi й про те, як один нiмецький гомосексуалiст з'їв яйця iншого гомосексуалiста на його ж прохання. "Ось вона, демократiя ваша! Каструвати!" Каже вiн на це.

Я ковтаю повiтря. "Чого тобi ще?" - питає вiн. Одне менi точно зрозумiло: ця людина нiколи не вчилася в Суворовському училищi й не належить до кадетського корпусу. Цiкаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина пiсля такого випускника? "Iди й працюй!" - сказав, наче Мойсей своєму народовi, наче рабин жiнцi, що прийшла запитати, чому нiяк не може кiнчити.

Я думав, що це одоробло мене взагалi не чуло. Звiсно, про нiмецьких людожерiв нетрадицiйної орiєнтацiї набагато цiкавiше слухати, нiж ознайомлюватися з чиєюсь бiографiєю. Але я помилився.

По обiдi на мiй стiл лiг папiрець, котрий пiсля детального вивчення виявився iнструкцiєю щодо догляду за дублянкою. Iспаномовна iнструкцiя, яку менi пропонувалося термiново перекласти. Може, й не все, але про iспанську мову вiн почув добре. Наволоч.

Щойно я зiбрався сiсти за переклад, як до мене в кабiнет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дiзнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо вiдчуваю, що я маю всi пiдстави так i не побачити її аж до самого звiльнення) ввiйшла трiйця: Ноги з Дiвчиною, Хлопець iз Нахабним Писком, Зрiз Стiни. "Де пляшка?" - радiсно поцiкавився Хлопець iз Нахабним Писком. "Ага. Коли ти будеш проставлятися?" - пiдхопили Ноги. Зрiз Стiни, як ведеться у зрiзiв стiн, мовчав.

"В обiд", - сказав я. "Де тут у вас найближча крамниця?" "Ми не гордi, ми згоднi на буфет", - нарештi вiдгукнувся Зрiз Стiни. "Вiка", - посмiхнулися до мене Ноги з Дiвчиною. "Iгор", - привiтно промовив Хлопець iз Нахабним Писком. "А це - Степан". Зрiз Стiни кивнув на пiдтвердження того, що Степан - це вiн. I тодi я вперше потрапив до культового мiсця - буфету.

"То як ти тут опинився?" Я вже зрозумiв, що цiй публiцi слiд брехати. Всi вони обiймали такi самi посади, що й я. Радники великих керiвникiв, усi ми були радниками, але, як виявилося, вiдповiдали за рiзнi напрямки. Вiка займалася паблiк рiлейшнс. Степан вважався аналiтиком, а також правником. Iгор славився тим, що займався будь-якими органiзацiйними питаннями. Тiльки вiд них я дiзнався, за яким напрямком закрiплено мене. "Мiжнароднi стосунки з ухилом в економiку". Чудово. Звучить принаймнi краще нiж, наприклад, "Той, що крутить хвости коровам".

"Не повiрите, але я сюди потрапив абсолютно випадково". Це - вищий пiлотаж - брехня в компанiї людей, котрi давно призвичаїлися в нiй i нею жити. "Повiримо", - оптимiстично каже Вiка. "Ми так само з'явилися тут випадково. Моя мама взагалi - проста вчителька". Ага, аякже. В таких, як ти, сонечко, взагалi не буває мам, в абетковому розумiннi цього слова. "У мене була невеличка протекцiя. А вже потiм я вчасно спiймав Бога за бороду". Iгор менi пiдморгує, вiн менi бiльше подобається, нiж не подобається. "Або когось за член", - думаю я. Бо я - цинiк. "А Степан дуже розумний", - каже менi дует у виконаннi Вiкторiї та Iгоря. "О", - вiдповiдаю я. Степан шарiється. "Добре, коли в тебе руде волосся й така свiтла шкiра, зашарiтися - на раз", - думаю я. Степан сором'язливо ховає обличчя за склянкою з коньяком. "Зiбралися разом чотири вовка, чекають - про котрого пiде промовка…"

Перша до мене приходить вона. "Де твоя секретарка?" - питає. Я розводжу руками й кажу, що я теж дуже хотiв би це знати. "О", - каже вона, прихоплює з мого столу роздрукiвку перекладу з iспанської. "Слухай, iз мене пляшка. Намучилася, нiяк не могла збагнути, як її доглядати. У школi й iнститутi вчила англiйську". "Доглядати дублянку?" - уточнюю я. "Iспанську", - уточнює Вiка. Цим вона дає зрозумiти, що Валерик її в образу не дасть. Як вона помиляється. Валерик залюбки роздере її на шматки й пригостить ними голодних тигрiв, якщо вiн потребуватиме їхнiх тигрових послуг. "Твоя секретарка - небога мого козлюсика", - це її вдячнiсть. Вдячнiсть у розумiннi Вiки. "Покуримо?" - питаю я, бо думаю, що вона прийшла не обговорювати мою секретарку.