Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса - Страница 3

"Привiт, - каже хтось iз того боку капронової скатертини. - Сидимо, жеремо, шкiрою вбитого ще в минулому столiттi лiнолеуму полiруємо свiй ледачий зад?" - продовжує це неввiчливе створiння. Хоча, якщо воно привiталося, то не таке вже й безнадiйне. "Давно не бачилися", - подумки вiдповiдаю я. Подумки саме тому, що нiхто цього створiння не бачить. Воно - плiд моєї уяви, але дуже активний плiд, що розмовляє i виникає, коли йому заманеться. Дiти вигадують собi чарiвних друзiв, коли вони самотнi. Дорослi вигадують собi таких от спiврозмовникiв, коли совiсть вiдмовляється з ними говорити. Коли власна совiсть забирається геть або оголошує бойкот. А балакати людям необхiдно. "Забагато фiлософiї, це не те, що тобi потрiбно", - каже воно. Воно вмiє читати мої думки чи навiть само складає мої думки, а потiм критикує? "Чого тобi?", - нарештi вiдгукуюся я, витягуючи себе з дружнiх обiймiв власних думок та спогадiв.

"Як тобi моя сьогоднiшня робота? Непогано, еге ж?" "Яка?" - втомлено питаю я, сумно зауважуючи, як бризоль втрачає свiй складний фарширований смак, який (i чи це не дивина?) навiть перебиває обов'язково доданий компонент - хлiб. "Ксерокс!" "Це твоя робота? 15-й аркуш, так? То твоя?" - запитую я. "Авжеж". Яке воно пихате. "Що тут сказати. Ти вмiєш працювати з речами. Пiдлий учинок, до речi. У мене були плани пiти ранiше додому, випити пляшку пива на самотi (можу я сподiватися, що хоча б сьогоднi в мене не буде вiдвiдувачiв, хай їм грець!), подивитися кримiнальний серiал по телебаченню, може, побавитися з котом. Просто повалятися на диванi, пожовуючи солонi кальмари, схожi на пластикову стружку. Щоб вибити з голови тижневе лайно. Думаєш, це так просто зробити? Вибити все це лайно, що вкладалося в мене протягом цього тижня. Щоб ти знав, у цю голову не срав тiльки ледар. Хоча, гадаю, тебе мало хвилює моя думка, не кажучи вже про почуття". Воно кривить мармизу. "Кальмари? Такi, в жовтому пакетику? То вони тобi схожi на пластмасову стружку? Тут ти помиляєшся, я потiм скажу, з чого їх роблять. Але, це не головне. А що головне?

Срання в голову. Може, ти ще скажеш, що тобi наклали в душу? Га? Скажеш таке? Скажи, ну ж бо!" - воно знову смiється.

Який легкий у нього норов. "Нiсенiтниця, - каже воно, - я нiколи не працюю з речами, це не так цiкаво, їм байдуже, коли вони ламаються, вони не плачуть, не губляться, не зляться, зовсiм не переймаються. Ти знав, що їм байдуже?"

Я цього не знав. "Звiсно, ти не знав. Пам'ятаю, як ти в дитинствi черговий раз ридма ридав (хоча ти, вiдверто кажучи, взагалi був таким плаксiєм - жах, гiрше за дiвчаток, не треба було докладати зусиль, щоб змусити тебе плакати), коли мати викинула на смiтник твою улюблену iграшкову кицьку, набрехавши тобi, що вона десь подiлась i її неможливо знайти. Аж потiм, на другий день, ти побачив, як маленькi сусiдськi хлопчики на довгiй мотузцi тягнуть пластмасове зелене око твоєї улюбленицi". Воно зайшлося в заливистому смiху. "Шкода було, так? Шкода?" Коли воно так захлинається власним смiхом, його маленькi очиська стають схожими на обгорiлi пеньки. "Так от, мiй дорогий. Я нiколи не працюю з речами. Проте завжди працюю з людьми. Вважай це моїм профiлем". "Я думав, що люди є твоїм хобi". Воно смiється. "Знаєш, буває таке, що хобi й робота збiгаються. Менi здається, що серед людей такий збiг переважно називається щастям, чи не так? Вважай, що менi поталанило".

"Якщо ти вiдмовляєшся вiд вдалої працi з ксероксом, то не приписуй собi мого випадкового невезiння, нiколи не знаєш, який саме аркуш вiн зажує". "Угум-с. Знаєш, чого ти досi не збагнув? А мав би. Справдi, ти мав би це збагнути, дорогий. Дуже дивно, що людина, котра закiнчила навчання, має вищу освiту, до того ж училася непогано, має практичний досвiд i розумiється на теорiї, так важко усвiдомлює доволi простi речi. Я не працюю з ксероксом, я працюю з людьми. А це означає, що я працюю з тобою. I при цьому, мушу визнати, працюю залюбки". "От не треба брехати. Тiльки твоїх побрехеньок менi бракувало". "Без брехнi? Це, знаєш, любчику, зовсiм не цiкаво. Тебе правда так нiчому й не навчила?" Так. Тепер ця наволоч менi пiдморгує. "Щось ти сьогоднi зовсiм тугий до жартiв. Добре. Чи можу я без брехнi? Звiсно, можу. Мiй любий, ти в нас типовий язичник. Не заперечуй". Це воно каже, бо бачить мою криву посмiшку.

"Язичник, угум-с. Iз такими, як ти, працювати дуже легко. Трохи марудно, але що поробиш, не завжди можна знайти собi гiдний об'єкт. А не працювати я не можу. Вважай, що я трудоголiк. Горю на роботi". Воно коротко гигикає i знову пiдморгує. "Я продовжу, о'кей? Хто б iще, крiм язичника, ворожив на парне й непарне? Це по-християнському, га? Ворожити на ксероксi? Тьху. А, крiм цього, хто задивляється на бабiв? Iде собi дiвчина, так, повз тебе проходить, але тебе не чiпає, то ти й роззявив рота. Заслинив усi свої думки. Може, нагадати, про що саме ти думав, ти, мерзенне та слабке чоловiче створiння? Ти думав про постiль. Де ж тобi було доглядiти за своєчасним вкладанням аркушiв та роботою апарата. Ти собi дозволяв грiшнi думки та грiшнi вчинки". Я мовчав. "I, як сам, мабуть, розумiєш, з мого боку було б грiхом не скористатися цiєю ситуацiєю. Ти, дорогий, наче створений для моїх праведних манiпулювань".

Я думаю: може, сказати йому "вiдчепися", тричi, й воно щезне. "А ще можна перехреститися, тричi, люди кажуть, що допомага, - знову пiдморгує воно. - А ще є часник, срiбнi кулi й осиковий кiлок". Рохкає вiд смiху. "Менi здається що все це ми вже проходили, чи не так, любчику?" Воно мене злить. "Зад не прилипнув до клейонки?" - суворо питаю я. "Нi. Не турбуйся так, це негативно впливає на колiр обличчя. Нiчого до мене не прилiпилося. А знаєш чому? Можу розповiсти. Ти ж нiкуди не поспiшаєш? Давай гратися в загадки? Ось дивись. Як ти гадаєш, щось реальне не липне до нереального або щось нереальне не може прилипнути до реального? Як тобi таке, га? Вiриш у матерiалiзацiю думок? Звiсно, можна уявити собi все, навiть бiльше, але що тут буде справжнiм? Бо щось iз нас справдi iснує, а щось - навпаки. Як ти думаєш, що є реальнiшим, мiй хлопчику, га? Я чи ця скатертина? А може, ти?"

Я заплющив очi. "Досить балачок", - сказало воно, добряче нареготавшись. "Тобi пригадалося, що сьогоднi ти затримуєшся на роботi. То чому твiй кар'єрний годинник не подає тобi сигналiв? Чи сьогоднi в тебе щось iз вухами? Ти стережися, на вулицi лютує грип. На щастя, в тебе є я, i я тобi допоможу. Треба дiяти, вже настав час, звiсно, якщо ти не хочеш волочитися позаду. В декого в комп'ютерi є матерiали, якi тобi конче необхiднi для швидкiсного пiдйому службовою драбиною. I цей дехто пiде з роботи вчасно, а пароль на вхiд до комп'ютера можна легко дiзнатися, зважаючи на той факт, який самозакоханий цей дехто. Як тобi мої пiдказки? Менi здається, що це вiртуозно. Великi свiту цього не цуралися бачити мене своїм радником. Вони змагалися за право отримувати вiд мене влучнi поради. А тобi це далося тiльки тому, що ти менi сподобався, у тобi я побачив таке, що дуже мене зацiкавило. Перспективу! Чи ти взагалi здатен зрозумiти, яке тобi привалило щастя? Ти - обраний, любчику, тобi поталанило".

У мене розколювалася голова. Може, справдi пiдхопив грип? Воно гойдає нiжкою. "В тебе сьогоднi є всi шанси, можливостi та права отримати належне мiсце пiд сонцем. Згадай, як ми йшли, скiльки ти витримував, благав про щасливий кiнець. Ось уже й вiн! I тiльки тупа, обмежена iстота, змучена моральними витребеньками та сироватками правди, котрi нiколи й нiкому не давали душевного полегшення, може дозволити собi цим не скористатися. Життя - це як гра в лото. Ти маєш порожню картку iз зазначеними на нiй числами та бездонну бочку, куди час вiд часу встромляєш руку з надiєю на виграшне число, яке б збiглося з цифрами, намальованими на твоїй картцi. Як вважаєш, чи часто випадає потрiбна цифра? Скiльки там iще може бути "9", як оце випало сьогоднi, га?" "А-а-а-а-а". "Чого волаєш, як кiт кастрований? Ото нажеруться зрання, i день весело в них iде. Працiвнички, мать їх, вони тут волають, жеруть, пиячать, а народ через них i страждає". Я бачу, як велика червона рука смердючою ганчiркою витирає бруд на тому самому мiсцi, де тiльки-но сидiло воно. Воно щезло. Ганчiрка примудряється пройтися моєю рукою, наче моя рука - продовження цiєї скатертини. Огидно. "А може то не "9", а "6"?" - питаю я сам у себе. "Вали звiдси, всiвся, наче буржуй, тiльки про себе й думає, що йому - люди, люди йому - гниди. Вставай давай, у нас - перерва", - каже червона рука. I я слухняно вшиваюся геть. Все-таки, якщо хтось може щось зробити з цим життям, то це - робочий клас, гегемон, пролетарiат, правий був дiдусь Маркс, ох i правий.