24:33:42 - Денисенко Лариса - Страница 15

Менi завжди приємно згадувати про своє дитинство, особливо

з огляду на аристарховi знущання. Щороку я розважалася тим, що малювала на картонцi страшнючу пику, розмальовувала її чорною, синьою та коричневою фарбами, потiм вирiзала її ножицями, обережно примощувала до волосiнi, яку вишукувала в батьковiй рибалковiй коробцi, та й викидала з вiкна. До вологого скла вiкна Аристарха пика притулялася дуже швидко та надiйно. Треба було переконатися, що пика притиснулася до вiкна саме своєю розфарбованою частиною (я не вiдразу дотумкала, що треба розмальовувати пику з обох бокiв!), тому я вилазила на пiдвiконня, звiшувалася назовнi (моя права нога, ступнею якої я чiплялася за батарею, слугувала менi страховкою), щоб перевiрити, чи все йде як слiд. В тому випадку, коли пику було притиснуто правильно, я брала курячого бога - камiнця з дiркою - просовувала крiзь цю дiрку волосiнь, та викидала камiнець у вiкно, стукала в Аристархове вiконце. Тодi Аристарх, який мав звичку читати за столом перед вiкном, здiймав очi, бачив пику та верещав як навiжений хорист. А я хутко втягувала пику в своє вiкно i заходилася вiд реготу. В це важко повiрити, але i Аристарх Вiкентьєвич, i я зберегли свою душевну рiвновагу.

Сусiдовi я принесла чай. Про цей привiд потурбувалася мати. Колись вони з сусiдою їхали в лiфтi, мати зробила зацiкавлений вигляд i спитала: "Чим це так приємно пахне? Мабуть, то у вас у сумцi екзотичний сорт чаю!" В сусiда не було сумки, але вiн був чемною людиною i щось вiдповiв. "А ви любите чай?" Сусiда чай любив, принаймнi мати зробила такий висновок з його мовчання. "О, знаєте, в мене донька колекцiонує чаї. Вона от-от має приїхати iз закордону i привезе оригiнальнi сорти, в неї такий вишуканий смак, а тодi ми вас обов'язково будемо частувати". Про деяких чоловiкiв народна мудрiсть каже таке: "Краще йому дати, нiж пояснювати, чому ти давати не хочеш". Тобто позбудешся тiльки в такий спосiб. Я не знаю, як щодо чоловiкiв, але щодо моєї матерi це прислiв'я працює. Я була вимушена "от-от приїхати", зайти до супермаркету i купити якусь "Пащу дракона" з волошками, соняшниковим насiнням та герберами.

"Привiт", - сказала я сусiдовi. Мати хотiла бути переконаною в тому, що вiн є вдома, тому задзвонила менi якраз в ту нiч, коли сусiда саме повернувся з квiтами та грав на роялi. Не знаю, як вiн ставився до нiчних гостей, але дверi вiдчинив. "Привiт" - сказав сусiда. Вiн був дорого, хоча i демократично вдягнутий. Свiтлi джинси, шикарна сорочка, все було такої якостi, що нiяких сумнiвiв в тому, що це дорогий одяг, не виникало. В його руках був келих з шампанським. "Любите шампанське?" - запитав вiн, чим нагадав менi мою мати. "Нi, - чесно сказала я. - Я принесла вам чай". - "О, - сказав вiн. - Дуже люб'язно. I так доречно. Заварювати зараз?" "На нiч, мабуть, шкiдливо. Це ви грали Моцарта?" - "Нi, iмпровiзував". - "Це ж треба, який збiг. Я теж зараз намагаюся iмпровiзувати, але у вас це, треба визнати, виходить краще. До речi, Аристарх вам хто?" - "Хто?" - "От i менi цiкаво, хто". - "Та нi, не в тому розумiннi хто. Я маю на увазi, про кого ви запитали?" - "Про Аристарха. Вiн тут ранiше жив, до вас. Рокiв двадцять тому вiн обiцяв менi трохи вкоротити пальцi". - "Тепер менi все зрозумiло! То ви йому заборгували i вирiшили погодитися на пальцевкорочення саме сьогоднi вночi?" Господи, дякую тобi за те, що ти вигадав для людей почуття гумору. Це, мабуть, для того, щоб ми не кусалися. Вiдразу все простiшає.

За п'ять хвилин ми вже дружньо патякали про рiзнi речi: про Аристарха, син якого продав йому цю квартиру, про музику, про активнiсть моєї матерi, про пасивнiсть його матерi, про Вiдень, який ми обидва обожнювали заразом iз Клiмтом, штруделями та кавою. Вiн вибачився за те, що його, власне, не хвилюють жiнки, але це нiяк зi мною не пов'язано. Я сказала, що натомiсть мене хвилюють чоловiки, але його це не повинно хвилювати, бо з ним це, може, i пов'язано, але не настiльки, що я буду ґвалтувати його на кришцi роялю. Дотепер ми обмiнюємося з ним звiстками, а iнколи ходимо в гостi одне до одного. Наш пароль: "Чаю або шампанського?" Чай - в гостi до мене, шампанське - до нього. "Мамо, батьку, а в мене є одна новина! Власне, я збираюся вийти замiж. Ма, вiн нормально заробляє, йому за сорок, i я до нього фактично переїхала, тому йому не треба залишати в моїй хатi нiяких зарядникiв для мобiльникiв". Батько сказав, що треба вiдкоркувати щось, що всi ми п'ємо. "По коньячку?" - "По коньячку!" - "Доню, а вiн симпатичний? А коли ми йдемо до вас знайомитися? А ви думали про дiтей?" Я зауважила, що про дiтей я зараз думаю постiйно, особливо про сина. Мати дивилася на мене недовiрливо: "А ти добре подумала?" Мама хвилювалася, чи не виявлю я свiй гидотний характер i чи не кину нареченого. Я подумала, що маю її чимось потiшити. "В нього є будинок в Америцi". Тепер я знала, що мати буде почуватися щасливою зо два тижнi поспiль.

Перед моєю конторою росте шiсть туй. Ми їх висаджували разом з Марленом. Туї, коли пiдросли, деформувалися в дивний спосiб. Вони стояли разком, одна впритул до iншої, кожна наче з вип'яченим правим стегном. Ми прозвали їх "красунi кабаре". Контору ми створили з Марленом пiсля того, як вирiшили пiти з Мiнiстерства закордонних справ. Насправдi Марленовi вона була нi до чого, бо вiн був юристом, а контору ми створювали перекладацьку, але йому дуже кортiло, щоб ми щось встругнули разом.

Спочатку справи нашi йшли кепсько. Ми потроху перекладали приватнi листи млосних красунь до iноземцiв, отримували за це вельми невелику платню, i навiть замислювалися, а чи не перепрофiлювати нам нашу контору у шлюбну, але потiм почалися негри. Негри почалися раптово, я чудово пам'ятаю нашого першого негра, який прийшов дiйсно несподiвано, як потеплiння посеред сiчня. Вiн був чорний неймовiрно. В бiлому довжелезному пальтi, вельветових штанях кавового кольору i чорних черевиках без шкарпеток. Його шию було замотано в смугастий шалик. Це був негатив Остапа Бендера. "Хельо", - промовив вiн до нас. Тодi нас у конторi було троє - Марлен, я та Ральф, приятель Марлена з Лондона. Ральф працював у нас як волонтер. Коли вiн приїхав, то представився, старанно промовляючи своє iм'я по лiтерах, а потiм написав його на папiрцi - думав, що менi таке нiзащо не вимовити. Я гордовито сказала йому: "Не переймайся, я чудово знаю, як пишеться та вимовляється твоє iм'я. По-перше, в мене були такi джинси. А по-друге, так само звали мою нiмецьку вiвчарку". Ральф зовсiм не вмiв ображатися, вiн вважав, що це даремна витрата часу, через його бережливе ставлення до часу його було важко чимось i здивувати. Ральф першим прийшов до тями i промовив до негра: "Хельо!", приязно посмiхаючись.

Негр сказав, що звати його Аденяй Алi Абай i що вiн принц. У принца було одне бажання, щоб ми допомогли йому скласти листа, який вiн мав намiр надiслати деяким багатим людям по всьому свiтовi. "В нас була революцiя, потiм - вiйна, мiй батько-король програв, родина втратила майже все, i зараз заблокованi нашi банкiвськi рахунки, але незабаром буде контрреволюцiя, i тодi все буде добре i ми вiддамо грошi". - "Якi грошi?" - "Тi, якi ви зараз в листi попросите, щоб менi позичили". Аденяй Алi Абай посмiхнувся, один зуб Аденяя був золотим. I ми попросили. Вiн запитав, чи нормально буде, якщо вiн заплатить нам десять баксiв? Ми сказали, що це буде поблажливiстю з нашого боку, але - загалом нормально. Тодi Аденяй зняв черевик, поколупався у пiдошвi та дiстав десятку. Зараз церкви вiдомого проповiдника Аденяй Алi Абая знанi по всiй Європi, i я часто бачу його доброчинну та задоволену пику на екранi телевiзора. А я пам'ятаю, з чого все починалося.

Принц Аденяй був нашим талiсманом, бо пiсля нього негри пiшли один за одним. Всi вони були принцами у вигнаннi. Завдяки африканським революцiям, невiдворотним, наче осiннi опади та iншi клiматичнi процеси, справи нашi почали виправлятися. Ми тодi не знали, що дослуговувалися першим спамерам! Марлен купив свою першу iномарку, я зняла квартиру в центрi i стала користуватися дорогою косметикою. А завдяки тому, що наш струминний принтер, як виявилося, мiг друкувати папiрцi, схожi на банкiвськi довiдки, ми змогли взяти на роботу ще двох перекладачiв. Тодi до нас i прийшли працювати Сашко та Наталка.