24:33:42 - Денисенко Лариса - Страница 29

О… до речi, у Толi - має бути толерантнiсть, правильно? Тобто була, поки був живий. У Макса - максималiзм, а в Емi… тобто у Сергiя - сергiднiсть!" - "А що таке сергiднiсть?" - "Це гiднiсть сера! Мiж нами, я - не гей. Ви шкодуєте, так? Нiчого, дорогенькi, ви ще молодi i знайдете собi хлопця". Вони розреготалися. Я теж. "То навiщо тобi все це?" - "А раптом я прокинуся i подумаю, а чи не пiти менi на вечiрку? I вирiшу, що пiду. I закортить менi бути невимовно вродливим. Або - гейшою. Ну ось тодi й згодиться штука для пiдкручування вiй". - "Малi, щоб Марлен краще сприймався, треба ще додати!" - "Шу, чимчикуй до кухнi, там є вермутiки, а ми поки послухаємо Милицю".

Милиця розгубився: "Ну, в мене не такий досвiд. I взагалi, я так не можу, взяти i щось бовкнути про себе". - "Не щось! А спочатку щось пихате". - "Пихате. Добре. Я - колишнiй чемпiон з фiгурного катання серед юнiорiв. Золота медаль". - "Я зараз вмру вiд заздрощiв!" Я почула вереск Марлена. "З цим пов'язана одна смiшна iсторiя. Коли мiй тренер зателефонував моїй матерi та сказав: "Сергiй взяв золото", мати подумала, що я когось обiкрав, хоча знала, що я в цей час виступаю на чемпiонатi". - "А ти до того когось обiкрав?" - "Одного разу. Материнчиного брата. Вкрав в нього плакат з голою Самантою Фокс. Менi було потрiбно, щоб задовольнити людськi потреби". - "Слухай, а що ти зараз розповiдатимеш? Що може бути пихатiшим за золоту медаль з фiгурного катання? Я повiрити в таке не можу.

Якби в мене була золота медаль… То що в тебе? Ще одна золота медаль?" - "Та нi. Ще я намагався пiдiрвати директора нашої школи, коли її закiнчив. Менi здалося, що це буде найлiпшим подарунком нашiй школi". - "Пiдiрвав?" - "Власне кажучи, так. Пiдiрвав. Але вiн не пiдiрвався, бо менi продали зiпсовану бомбу". - "В принципi, якщо в тебе немає нiяких iдiотських фактiв, то купiвля зiпсованої бомби для директора школи - цiлком годиться". - "Погоджуюся. Макс?"

"Знаєте, найпихатiший факт у моєму життi - це моя мати". - "Хто б сперечався - але не я", - зауважив Милиця. "Це ти легко вiдкопирсався! Ми з Шу її не знаємо, так, Шу?" - "Ну, я не можу сказати, що я зовсiм не знаю Вiолетту. Менi здається, що Макс має рацiю, бо вона… специфiчна жiнка". - "I специфiчна мати. Повiр. Це буде фактом номер два. Бо маму подолати в сенсi пихи важко. А першим буде той факт, що я зовсiм малим подорожував iз батьком Америкою. Навмання. Це було круто! А з iдiотських… Та їх безлiч. От, наприклад, я вирiшив колись, що в мене занадто волохатi руки та поголив їх. Ну i вони стали ще бiльш волохатими, а я ще їх поголив, i вони стали такими волохатими, що це помiтила мати. А я потiм вирiшив, що це - унiверсальний принцип, i поголив хом'яка, щоб вiн був бiльш пухнастим. Хом'як так напiвлисим i завершив своє iснування". - "В Македонiї такому бовдуру як ти, цiни б не склали. А що нам скаже Шу?"

Я замислилася на хвилинку. Марлен повернувся до хлопцiв. "Шу завжди все формулює майже одним реченням. Звичка - друга натура". - "Отже, слухайте, невдахи. Я танцювала з Вацлавом Гавелом, грала в карти з Генрi Кiсiнджером, а ще якось замовила Марленовi на день народження, коли вiн був у Вiднi, найпихатiшу квiткову композицiю.

Пам'ятаю, що вона звалася "корона", а коли її йому принесли, з'ясувалося, що це - похоронний вiнок". - "З Генрi Кiсiнджером… в карти…", - не втомлювався повторювати Макс, коли всi ми вже вiдреготалися пiсля спогадiв про "вiденську корону" та розповiдi Марлена, якими сумними голосами з ним спiлкувалися представники сервiсу квiткової доставки, як вони запитали його, а хто може прийняти вiнок для такого от пана, i Марлен сказав, що вiн сам може, i як вони почали вiдхрещуватися. "Ти був для них, як Толiк для тебе", - реготала я.

"Якщо ми все випили, - час мандрувати". - "Наприклад, куди? Погода не так, щоб дуже". - "А що, тут зiбралися боягузи? Тi, що бояться поганих погод? Мабуть тi, що зовсiм нiчого не пили? Я пропоную спочатку пiти поїсти. А вже потiм пiти кудись i ще". I ми пiшли їсти. Марлен схотiв картоплi з начинням. "Хочу картоплi. В Лондонi неможливо знайти нормальну картоплю, вони навiть супи варять з обгризаних курячих кiсток.

I невiдомо, хто цi кiстки обгризав!" Нам з хлопцями тут не дуже подобалось, але ми випромiнювали гостиннiсть. Наразi Марлен пiдхопився та побiг геть. "Це що з ним?" - "Дiарея?" - "Нi, - приречено сказала я. - Це вiн щось вкрав". - "Переклади - твоя професiя!", - знову гигикнув Милиця. Макс насунув на обличчя брови. "Що тут можна вкрасти?" - "Не хвилюйся. Вiн нам покаже". Марлен показав два малесеньких баняка, в яких тушкували овочi. "Навiщо тобi баняки?" - "А хiба вони не гарненькi?"

"Ходiм гуляти до Ботанiчного саду". - "Вже сутенiє, що ми там побачимо?" - "А ми туди не дивитися йдемо. А гуляти. Що тобi там треба бачити, ти що, там нiколи не був?" У Марлена аргументи було розкладено по всiх кишенях. На будь-якi смаки. Назустрiч нам йшов темношкiрий хлопець. "Шу, тiльки не кажи йому, що ти бiзi тудей", - Марлен зiгнувся вiд реготу. "Привiт", - сказав африканець. "Привiт!", - вiдгукнулися ми. "Жетон маєте?" От як йому небагато треба. Змiнилися, зменшилися потреби у людства. "А якщо десять гривень?", - запитала я. "Та в принципi краще жетон. Менi до гуртожитку треба. Звiсно, можна тачку спiймати, але я - слабкий. Не спiймаю. Нап'юсь. А п'ятдесят копiйок у вас є?" - "Слухай, бери в неї ту десятку, пропиячиш за моє здоров'я". - "А ти думаєш, менi нема бiльше за чиє здоров'я напитися? Помиляєшся, друже мiй". - "Менi все це набридло. Тримай. Десятку. Випий за здоров'я Аденяй Алi Абая. Це - мiй друзяка. Знаєш, хто це?" - "Судячи з iменi, якась пiдлота. Сподiваюся, що вiн не мiй батько". - "Так воно i є. Тримай та пий! За кого хочеш". - "Ну, добре. Дякую. Пiшов. Бувайте".

Коли ми дiсталися до Ботанiчного саду, вже панувала темрява. "Я хочу вiдлити, - озвучив думки усiх нас Марлен. - Де тут можна це зробити?" - "Якщо ти маєш на увазi вiдходок, то треба йти за цим смородом, тодi - вийдемо. А краще в кущах", - порадив Макс. "Сам i ди в кущi. Я коли сюди летiв, то прочитав статтю, що в Києвi повно клiщiв. Захворiєш енцефалiтом, тодi станеш iдiотом - i Шу тебе буде довiчно доглядати. Ти цього прагнеш?" Макс цього не прагнув аж нiяк. Ми пiдiйшли до туалету. З темної туалетної норицi витяглася темна постать. Постать хиталася. Мабуть, у вiдходку штормило. Вона уважно подивилася на

мене i промовила дуже чiтко, обережно ставлячи наголоси: "Ти б, матуся, обережно тута. Тута темрява така, гiрша нiж в дупi, куди ми пальцями лазимо. Правда, пацани, га? Я ж правду кажу, пацани, лазимо, га? До того ж, матуся, йшла б ти краще в кущi, бо я не пам'ятаю зараз, де я наклав. А в тебе такi черевички, i розмiр ноги немалий, обов'язково брьохнешся, я тебе знаю". - "А я i не знав, що в тебе така завелика лапа", - зробив для себе висновок Марлен.

Хлопцi тихо реготали. Марленiзм в дiї.

"Треба пiти до якогось романтичного мiсця", - сказав Марлен. Вiн iшов i до усiх принюхувався, дiстав вже. Хотiв збагнути, чи досi вiд нас смердить як вiд вiдходку. "Менi так здається, чи в деяких кущах хтось тогойт?", - пролунав замрiйливим соловейком Милиця. "Тогойт! Ти правий, стариган. I нiякi клiщi їм не вказiвка, але я б на їхньому мiсцi не дуже захоплювався. Колись у мого сусiди - не в Толiка, який повiсився, а iншого - помер вiд цiєї клiщиної штуки собака. Це було страшне, спочатку вона сцяла кривавою сечею, а потiм в неї були блакитнi бiлки, бо ця клiщинна рiдина-отрута жере кров'янi тiльця. Ти б хотiв, щоб в тобi щось жерло кров'янi тiльця?" - "Нi!", - щиро вiдповiли хлопцi.