24:33:42 - Денисенко Лариса - Страница 40

Етьєн Легран - ось як його звали. Можна було б закохатися в одне тiльки iм'я, угледiвши його в газетi в рубрицi "За кордоном". А вiн був не за кордоном, вiн приїхав до нашого унiверситету викладати французьку. Яким вiн був? Це - важке запитання. Виявляється, не так вже й просто описати кохання, бо тодi розумiєш i хвилює тебе тiльки одне: це ВIН. I не суттєвим є те, як ВIН виглядає. А коли усвiдомлюєш, що це не ВIН, виявляєшся прискiпливою оцiнувачкою, i в бiльшостi випадкiв вiн виявляється звичайним, нiчого особливого. Але чого ти тодi впадала за ним, наче слiпа дурепа? Треба визнати, що красунчиком вiн не був. I я його таким не вважала й на той час, коли вiн був ВIН. Викладач французької Етьєн Легран був доглянутим чоловiком - тодi це траплялося з чоловiками рiдко, та й з жiнками також. Вiд нього гарно пахло. Чимось м'ятним та терпкуватим. У нього було задовге як на чоловiка волосся. Я не любила довге волосся у чоловiкiв, але йому пасувало. Воно торкалося його шиї, нижче вух сантиметрiв на десять. Сорочковi комiрцi вiн нiколи не викладав - вiн пiдiймав їх так, що вони ховали мочки його вух. Вiн не вдався нi зростом, нi статурою. Сухорлявий, без натякiв на зайняття спортом, втiм, без натякiв i на пивний живiт. А ще вiн все знав про французьке життя, i, вiдповiдно, про французьке кохання. Ми тодi вважали, що нiчого чуттєвiшого та пристраснiшого, нiж французьке кохання, i бути не може. Окрiм, можливо, iталiйського. До нас вiн ставився поблажливо. Малеча, яка нiчого не знає про смак, що вже казати про присмаки. А дiвчата вiд нього шаленiли. Сказ. То був просто сказ. Я побачила деяких дiвчат, з якими довго вчилася та не звертала нiякої уваги, небезнадiйними! Вони почали фарбуватися, купували тонкi панчохи, вигадували щось iз волоссям.

Геть усi! Замiжнi, розлученi, розкутi та незайманi, фатальнi та сором'язливi. Всi. Я знала точно, що вiн нi з ким i з нас не трахався. Цю iнформацiю менi (мабуть, що й не тiльки!) здала руда Лана, шикарна та схожа на Нiколь Кiдман методистка на кафедрi, до якої його прикрiпили. Бiла шкiра, маленький зухвалий нiс, синi магнетичнi очi - Лана була надзвичайна. Взагалi-то її звали Свiтлана, але Свєткою її нiколи нiхто не називав. Виключно - Лана. Я подарувала їй ясминнi "Анаїс-Анаїс", якi менi презентувала свекруха. "В нас на кафедрi подейкують, що вiн - гомосєк". - "Та ти що? Нi… ну, як таке може бути?" - "Ну, розумiєш, в нас особлива кафедра. Майже всi сплять з усiма, а хто не спить - або падлюка, або збоченець". - "Може, вiн розгубився? Тут стiльки жiнок, вiн нiкого не знає". - "Ох, ну я не знаю. Що тут треба знати? Це що - iспит, щоб щось знати?", - Лана знизала своїми тендiтними плечима.

"Але в нього є дружина. Розумний чоловiк, знає, за ким простiше сховатися. Зараз я покажу тобi її фотокартку". Я зайшлася у захватi. "Де ти це взяла?" - "Ти ж знаєш, цих iноземцiв: де б вони не були - постiйно закарбовують весь простiр своїми родинними фотокартками. От вiн i поставив фотку своєї дружини. Рамка була класна. Срiбна. Я свою фотку в неї запроторила, а що?" - "Та нiчого. А вiн тобi щось казав з приводу того, куди вона зникла?" - "А я що - матерiально вiдповiдальна? Чи я тут пiдписувалася усе це лайно доглядати? Це що - курсовi? Знайшли дурну. Я йому так i сказала, що в нас таке робити не прийнято, що хтось, мабуть, подумав, що це - кiношна зiрка, та поцупив". З прямокутника десять на п'ятнадцять на мене дивилась тендiтна темноволоса француженка з гарною зачiскою-каре. Я вирiшила, що вона на мене схожа (недарма мою зовнiшнiсть називали саме французькою!), i вирiшила дiяти. Фотокартку Лана менi продала за десять баксiв, i я пiшла до перукарнi.

Всi навколо казали, що менi дуже пасує ця зачiска. Вiн на це не реагував. Я не знаю, що слугувало поштовхом, можливо те, що на ньому в той день був яскравий червоний светр, але я чiтко збагнула, чим я можу його вразити. В батьковiй енциклопедiї я знайшла те, що менi потрiбно. "Державний прапор Францiї складається з синьої, бiлої та червоної вертикальних смуг. Синiй колiр символiзує святого Мартинiя, покровителя мiста Париж. Червоний колiр - колiр полум'я вогнищ та сердець. Бiлий колiр - це символ французької нацiональної героїнi Жанни д'Арк. Його кольори деякi пояснюють як три слова нацiонального девiзу: "Свобода, рiвнiсть, братерство…"

Я бiгала по крамницях весь день, як навiжена, але придбала все необхiдне для об'Етьєнування. Три светрики. Три кольори. Синiй. Бiлий. Червоний. Коли в нас була лекцiя, я вдягла синiй, вiн найбiльше пасував до моїх очей (але з собою в мене були i два iнших), та перевдягалася в туалетi, знову забiгала до аудиторiї вже в бiлому, а через якийсь час - просилася вийти не хвилинку, i з'являлася в червоному. "Ти збожеволiла?" - запитували мене. "Що все це означає?" - "Слухай, давай нарештi пiдемо вип'ємо кави. Ти така сьогоднi жвавенька… Або, про що я говорю? Пiшли кохатися?" Нiхто не збагнув, що це символiзує!!! Вони й гадки не мали, заради кого все це вiдбувається. А в мене були напоготовi пояснення, я заздалегi дь їх пiдготувала. "Чоловiк вранцi подарував менi три светри. Я Катьцi обiцяла показати, бо вона менi не вiрила". Катька була моєю змовницею i лише загадково посмiхалася. Взiрець довершеностi - Етьєн Легран - мною зацiкавився. Вiн зрозумiв натяки трьох кольорiв. Поки що вiн нiяк не реагував, але почав вирiзняти… I тодi я вдалася до другого етапу свого плану.

Мiй бiлий светрик мав перетворитися на офiру! "А якщо воно потече?" - запитала Катька. "Не потече. Я пiд дощем колобродити не збираюся. I митися в ньому також". На столi лежала наша офiра та двi коробки з синьою та червоною гуашшю. "З Богом?" - несмiливо запитала Катька, бо я довiрила перетворювати светр на французький державний прапор їй, сама я не могла риску рiвно провести за допомогою лiнiйки. "Тi, хто вiрує в мене, - за мною!" - урочисто проголосила я.

Я вiдразу зрозумiла, що вiн - мiй. Бери голими руками. Як завжди, його погляд блукав колами, але починав з мене та завершував великi та малi кола - мною. Моїм светром та моїми грудьми. Я не знаю, чого вiн хотiв (та й навiщо це знати?): збагнути навiщо це менi, зрозумiти, що я вiд нього хочу, а швидше за все: вiн просто любив гру так само, як i я. Та й взагалi йому було приємно бачити триколiр Батькiвщини на дiвчачих грудях, якi були схожi на личка пухких немовлят з носиками-пiпками.

Коли ми почали роздягатися в квартирi, яку йому знiмав унiверситет (маленькiй, викривленiй, але в центрi мiста), раптом вiн скрикнув та вiдсахнувся. Моє тiло було в синьо-червоних патьоках, деякi були фiолетовi. "Мон Дье, що це?" Я його розумiла: хочеться трахати дiвчину, а не добряче вiдбиту м'ясниками тушу. "То - гуаш". - "Татуаж? Але навiщо такий?" - "Нi, гуаш. Фарба. Я фарбувала светр. Пiд прапор". Через збудження я спiтнiла, i бiлий светр мстився менi за те, що ми з Катькою здолали його незайманiсть. "Ти фарбувала светр? Навiщо?" - "Для цього", - сказала я i поцiлувала його. Гомосексуалiстом вiн не був, але про те, що ми кохалися i вiн був у менi, я розумiла тiльки по ритмуванню його носа об мою шию (я тодi ще подумала, а що буде, якщо вiн зламає нiс об мою шию?) В нього був маленький член. На пiдлозi купою валявся ще один державний прапор Францiї: його синi плавки, мiй бiлий лiфчик та мої червонi (параднi з мереживом!) труси.

***

"Ви бiльше не бачилися?" "В тому розумiннi, як того разу - нi. Звiсно, що я бачила його на лекцiях, вiн мене - також. Та й навiщо там було бачитися? Розмовляти вiн зi мною не хотiв, мене вiн теж не цiкавив у розмовному ракурсi. Навiщо менi був коханець з маленьким членом, а йому коханка з завеликою пiхвою? Хiба мало людей з цими органами, якi бiльш тобi годяться?" - "А в тебе правда завелика?" - запитав Милиця. Ну хто б сумнiвався! "Милиця! - заволали ми з Шу. - Ти взагалi думаєш, коли щось запитуєш?" - "Звiсно, я нiколи не запитую те, що менi не цiкаво". Милиця нiяковiв, коли його застукували за тим, що вiн докладає собi в каву третiй кубик цукру, коли всi обмежилися двома, але щодо своїх запитань вiн завжди випромiнював впевненiсть.