24:33:42 - Денисенко Лариса - Страница 45

От яке то було бажання. I Марина впала. Можливо, тому що двi пляшки шампанського на голодний шлунок - занадто для тонкої знервованої дiвчини, а, можливо, i через чаклування. В тому вiцi я вiрила в друге.

Коли ми зiбралися в палацi, все було урочисто i чудово. Я розглядала фiранки (оксамитовi, бордовi з шовковими китицями). З них вийшли б класнi сукнi для принцес. Фiранки були довжелезнi, i я подумала, що сукнi можна пошити на всiх моїх подруг. Та й фату можна було зробити - з iнших фiранок, газових та прозорих. Я тiльки хотiла запитати маму, чи можна вiдрiзати хоча б один клаптик (щось менi пiдказувало, що вкрасти навiть одну фiранку мати не дозволить), як почула чарiвний жiночий голос, який проголошував: "Дорогу - молодим!" Я подумала, що молодших за мене тут просто немає, i випхалася уперед. Тобто я викроковувала нагору по сходах по чудовому червоному килиму пiд помпезну музику, всi шикувалися i дивилися на мене, як на диво. "Чиє це?" - почула я. "Дядю Володю, приберiть Сашку!" - вiдчайдушно заверещала вередлива Маринка. I мене прибрали. Втiшити мене змiг тiльки лимонний торт. Поки дорослi наливалися спиртним, я встигла з'їсти три шматки.

Свiтла постать вередливої Марини в сукнi з трояндами мене хвилювала. Я все думала, як їй дошкулити. На той час вона вже гепнулася, i я почала вiрити в свою чаклунську силу! Нарештi я зрозумiла як. Мати менi розповiдала, що коли весiлля буде згортатися, Марина вiзьме свiй букетик та кине його в бiк незамiжнiх подруг. Хто перший спiймає його - незабаром вийде замiж. Я подумала, що якби букет вирiшила ловити я, то в цих кудлатих дiвок не було б жодного шансу. Але замiж я не поспiшала. Тому прокралася до столу наречених, взяла букет та вклала туди маленький папiрець, на якому написала чорним фломастером слово - батько всiх матерних слiв. Всього три лiтери, я їх знала. Букет спiймала дружка. Я думаю, що їй конче треба було замiж, бо вона була вагiтною. Мiй напис призвiв до фурору. Хтось реготав, хтось хапався за голову, дружка клiпала очима i запитувала: "Це що, натяк? Це що взагалi таке?" А я думала: "Так вам всiм i треба, якщо не даєте мiряти суконь i не даєте дорогу молодим!" А ще я думала: "Така доросла курка, вагiтна, а не знає, що це таке. З трьох лiтер. Навiть я це знаю". Але вiд пояснень утрималася.

***

Вони реготали. Великi дiти. "Мати Гаель дуже хоче зрозумiти, якi в нас весiльнi традицiї", - сказав Макс. "Так. Їй це цiкаво. Моя мати нiколи не виходила замiж, тому їй дуже цiкаво, як буду виходити я, тим бiльш - так екзотично. Вона думає, що це повинно бути екзотично". - "Тобто ти та твоя сестра Катрина - позашлюбнi дiти?" - "Так. Безбатченки. Мати виховувала нас сама. Крiм того, в нас рiзнi бiологiчнi батьки. В мене - аргентинець, а хто в Катрини - ми не знаємо. Хочте, я розповiм вам iсторiю про свого батька?"

Невеличка iсторiя Гаель Рейчел Бiнвель про свого батька

В мене була одна фотокартка батька. Велика, справжнiй портрет. Її менi дала мати. Спочатку вона думала, що треба її викинути, але потiм зглянулася та вiддала менi. Я з ним розмовляла - вiн був дуже гарний i завжди менi посмiхався. А мати часто мене сварила. З батьком спiлкуватися було приємнiше. Його звали Андре Карлос Бiнвель. Вiн приїхав в Лондон, щоб влiзти на Бiг Бен, а влiз на мою матiр. Менi вистачало його всмiхненої присутностi в моєму життi. Я була такою дитиною, яку не треба було бавити. Я рано навчилася читати, вигадувала iгри, в якi могла грати сама. Але iншi дiти так не думали. Все частiше я чула, що в мене немає батька, вони дражнили мене, говорили, що я занадто чорна, тому що мене засвiтили як фотоплiвку лiкарi, коли мати народжувала, саме тому, що в мене не було батька. А я говорила, що мiй батько на гастролях, що вiн вiдомий аргентинський музика. Вони менi не вiрили та постiйно глузували. Менi потрiбно було вiднайти справжнiй доказ iснування мого батька, i я його знайшла.

Я замовила в однiй конторi, в iншому районi, виготовити афiшу. На афiшу я помiстила фотокартку мого батька, а також замовила напис: "15-16 травня. Лондонськi гастролi вiдомого аргентинського тенора Андре Карлоса Бiнвеля та гурту "Емiлiя" (так звати мою мати). В кращих пабах мiста. Замовлення квиткiв…" Тут я дала вигаданий телефон. Ну як - вигаданий? Це вiн вигаданий для мене, а для когось вiн - домашнiй чи робочий. Замовила сто штук та розклеїла по своєму району. Бiля коледжу. Бiля будинкiв. Геть усюди. Батько тепер посмiхався менi вдома, коли проводжав у коледж, а потiм весь шлях супроводжував мене своїми гарячими пристрасними очима.

У коледжi почалося. Ажiотаж. До мене пiдходили всi: вчителi, хлопцi старших класiв, мої однокласники. "Рейч, ти вже знаєш? Приїхав твiй батько!" - "Рейч, а в тебе гарненький батько. Моя мати сказала, що вiн - солоденька шоколадка!" - "Чорнявко, гей, мала, це ж твiй батько? А можна нам пiти туди безкоштовно?" - "О, маленька, от вiд кого в тебе таке чудове чорне волосся!" - "А ти знаєш аргентинську, чи вони говорять iспанською?" - "А це правда, що вiн назвав свiй гурт "Емiлiя" в знак вiчного кохання до твоєї матерi?" Я почувалася настiльки щасливою, не можна переказати. Я була справжньою зiркою. Вигадувала iсторiї про батька, про матiр, про кохання. Я вмiла вигадувати iсторiї, це була моя найулюбленiша гра з дитинства. Нiхто не казав, що я - чорна, тому що мене засвiтили, як фотоплiвку, при народженнi. "Бiльше вони не будуть нищити мене", - подумала тодi я. Треба сказати, що з цього приводу жартiв на свою адресу я бiльше не чула, хоча все могло обернутися проти мене, якби мiсцева полiцiя захотiла з'ясувати, хто це псує стiни повiдомленнями про фальшивi концерти неiснуючих виконавцiв.

Дивно, але в цю мiстифiкацiю повiрила навiть мати. Коли я прийшла додому, вона запитала мене: "Ти бачила афiшi? Я одну взяла додому. Вiн майже не змiнився з того часу, як ми були разом. I гурт, ти бачила, як вiн назвав свiй гурт? Моїм iменем". I мати заплакала. А я нiколи не бачила, як вона плаче. "Я думала, що вiн мене зовсiм не пам'ятає, а вiн назвав гурт моїм iменем". Того вечора до матерi прийшли її подруги. Вони обговорювали тему: варто йти на концерт чи нi. Хтось казав, що треба зачекати, вiн сам нас знайде. Хтось казав, що обов'язково треба пiти, нiяких зволiкань. "Ти багато знала в своєму життi чоловiкiв, Еллi, якi назвали б твоїм iменем хоча б дерево?" А я сидiла тишком-нишком i думала: а що буде, якщо всi цi люди i моя мати почнуть телефонувати за номером, який я зазначила на афiшi… Але все минулося. Мати не стала телефонувати. Вона сказала, що й молодою не була вродливою, а зараз вiн її вiдмовиться впiзнавати. "А як щодо Гаель?" - запитала одна з її подруг. "Гаель вже доросла. Захоче - пiде. Навiщо менi в це втручатися?"

Я встала дуже рано i пiшла здирати афiшi. На деяких з них поруч з iм'ям батька були написанi матюки, на трьох йому прималювали рiжки, ще на однiй був напис "Падре Андре Карлоса Бiнвеля та церковного гурту "Св. Емiлiя", а ще на однiй "Падло Андре". Ще на однiй батька було закреслено, на кiлькох було написано "демони в мiстi!", ще на однiй "Панки - хой!" Я подумала, що коли я буду жити одна, в мене будуть такi шпалери, на яких менi посмiхатиметься батько. Завжди. Афiш було п'ятдесят сiм. Куди зникла решта - хто знає. А ще вiдтодi мене почали називати "Гаель", ранiше мене називали "Рейч" або "Рейчел".

***