Теплі історії до кави - Гербіш Надійка - Страница 20

Єдине, що він знає, - це те, що нізащо би нічого не змінив, навіть якби добрий чарівник сотню разів давав йому можливість повернутися в минуле, закохатися в іншу (практичну й урівноважену) жінку, яка би сама варила каву вранці й готувала смачні та досолені супи замість вермішелі.

Але він кохав це навіжене дівчисько, хотів бачити її щасливою й досі ні про що не шкодував. Якби вона ще тільки мовчала вранці… Але тоді все було би, напевне, по-іншому, і він нічого б не знав про спеції до кави.

Він не вмів говорити гарних слів, не хотів їх говорити. Якщо чесно - не бачив потреби. Він любив її - і вона це знала. Бачила. Відчувала. Смакувала його коханням щоранку. Інколи хвалила, інколи мурчала, як удоволена кицька, але головне - не ставила своїх безглуздих питань.

- Сьогодні субота, люба. Я зроблю тобі з вершками.

СВІТАНКОВА ФЕЯ

Її звали Лана, і вона любила світанки.

Вона любила їх за гарне небо, свіже, прохолодне повітря - її чоловік ніколи не зачиняв на ніч вікно, хоч яка би була пора року - за сонні обійми, перші слова і (найголовніше) за радісний передсмак нового дня. Чоловік називав Лану Світанковою Дівчинкою, а вона його - Ра, бо його усмішка завжди пробуджувала в ній Радість.

Якщо серйозно, приводи для радості в Лани не обмежувалися світанками й чоловіковим усміхом: вона вміла радіти всьому і робила це прегарно й зі смаком.

Наприклад, заварюючи ранкову каву, вона щоразу вишукувала або вигадувала новий рецепт, вибирала філіжанки з витонченим візерунком, а поруч у маленькій вазочці ставила квіти, запах яких мав неодмінно додати витончених ноток до смаку. А потім красиво те розставляла, фотографувала, робила з тих світлин прекрасні листівки й розсилала їх по всіх усюдах: тішити щасливиць, у чиїх повітових скриньках вони опинялися.

Вона пекла кекси й торти, пляцки й пиріжки, всі неодмінно прикрашаючи так, неначе то були дебютантки на королівському балу, а не просто солодощі. Лана загортала їх у цупкий папір шоколадного кольору й, підмостивши на низ кошика якогось куцого пледа, вмощувала туди своє солодке творіння й сідала на велосипед: її барвиста сукенка розвівалася за вітром, перехожі й проїжджі усміхалися дівчині й поступалися дорогою, а кошик із солодощами за декілька хвилин доповнювали це й декілька дрібних букетиків польових квітів, зібраних при дорозі.

- Добрий день! - Лана заходила в маленьке й завжди дуже людне поштове відділення, дзвінко віталася та усміхалася насупленій черзі й схвильованим тітонькам за склом.

- Ставай у чергу, ти куди? - кидала їй якась особливо похмура тітонька з великою торбою в клітинку коло ніг.

- Я вас не затримаю, - шепотіла Лана й показувала на квіти. - Лише подарую поштарці квіти й поїду далі.

- З якого раю вас прислали? - високий хлопець ізсередини черги передумав супитися й вирішив познайомитися з дівчиною. Але Лана лишень увічливо усміхнулася і пробралася до високого скла.

- З третім днем літа!

- У мене людина, станьте в чергу… - почала швидко тараторити поштарка, але, побачивши квіти й щиру усмішку дівчині притихла.

- Це вам! - Лана передала квіти ошелешеній пані, побажала черзі вдалого дня й вибігла назовні - до сонця, свіжого вітерцю й свого велосипеда.

Наступним місцем призначення був дім її подруги, яка працювала перекладачкою й часом днями не виходила надвір, намагаючись учасно завершити роботу.

- Агов, а хто-хто в теремочку живе?

Аня, хоч утомлена й не менш здивована, ніж поштарка, завжди була рада гостям. Та ще й таким! Вона втягнула Лану в квартир: жартома посварила дівчину за її «фейські розваги» й поспішила на кухню заварювати запашний зелений чай із лимоном та імбиром. А Лана тим часом знайшла в подруги мініатюрну вазочку, набрала в неї води, занурила туди польовий букет й поставила всю цю прекрасність на стіл. Швидко вийняла яблучка з кошика та поклала їх біля Аніного комп'ютера, щоби дівчина хоч часом забувала про роботу й дослухалася до давньої англійської примовки: одне яблуко в день - і лікар ніколи не знадобиться. А на стіл виставила свіжоспечене диво, розгорнула папір і побігла до подруги на кухню - надто довго Аня там метушилася.

- О-о-ой, що це ти тут улаштувала? - тепер настала Ланина черга дивуватися.

- Думаєш, одна ти тут фея? - підморгнула їй Аня й принадно розклала довкруж галяретки нарізані фрукти, а тоді дістала млинці й полила їх кленовим сиропом. - Ти ж знаєш, зараз у мене в роботі книжка про чарівну рудокосу канадську дівчинку, і не замовити собі цього сиропу я просто не могла!

- Сироп сиропом, а от млинці, галяретка… Я думала, ти тут клято працюєш!

- Ходімо до кімнати. Я ще не розівчилася рахувати й прекрасно пам’ятаю, коли в моїх найкращих подруг вихідний посеред тижня.

Отак-от просто, допоки більшість порядних громадянок сиділи в душних (або занадто холодних) офісах, чи стояли в насуплених чергах, чи їхали кудись у переповнених автобусах, дівчата влаштували собі малесенький осередок Королівства Вишуканого Смаку й Приємного Товариства. І коли останній шматочок галяретки зник із тарілки, а у чайничку не залишилося чаю, дівчата тепло обійнялися, й Лана побігла до свого велосипеда - усміхатися перехожим, збирати квіти, гладити котів, які зустрінуться по дорозі, й просто дарувати радість.

А потім, уже коли звечоріє, тішити чоловіка новими смаколиками, радіти його усміху й разом із ним дочекатися нового світанку: яскравого, свіжого й дуже надихаючого.

СИРНИЙ ПИРІГ У БУРЮ

Дув сильний північний вітер. Небо затягло сірими важкими хмарами, старі дерева в саду розхитувалися й скрипіли, молодші полохливо тріпотіли віттям. Теплі золотисті кольори раптом стали холодними та непривітними. Сильний північний вітер завжди приносив дві речі: бурю і… сирний пиріг.

Тоня не любила, коли дощ стояв стіною, а небо стугоніло й розкидалося блискавками, - їй завжди було дуже лячно. Тому вона зачинялася у своїй затишній кухні та пекла сирний пиріг. З родзинками, цинамоном і ваніллю.

Потім, коли буря мине, вона пригощатиме тим пирогом усіх, хто завітає до неї погомоніти. Вона запарюватиме гостям чай із меліси, а маленькому хворобливому сироті, що живе неподалік зі своєю бабусею, вона заварить чай із бузини, а на хліб намастить ще варення з персиків - Тоня закрила його спеціально для хлопчика.

Коли дівчина заледве приїхала сюди - в маленьке село далеко-далеко від міста, їй здавалося, що надовго вона тут не залишиться.

Ось тільки набереться сил, відпочине від навчання й роботи, присвятить себе творчості, приведе до ладу старий прабабу син сад - і продасть цей будинок. Нехай цей період стане такою собі її особистою казкою. Оазою серед пустелі робочих проектів, дедлайнів, суперечок із керівництвом і підлеглими та її особистих невдач.

Нехай тут просто будуть її мольберт, фарби, маленький ескізник, багато рецептів варення, салатів і випічки, пару книжок із віршами та про сад - і рік спокою.

Але рік закінчився три місяці тому, а Тоня все ще була тут. І все ще нікуди не збиралася.

Сусідка тітка Сяня навчила її вишивати - розповідала, що Тонина прабабуся вишивала краще за всіх у селі. Шкода, що не збереглося жодної сорочки й сукенки, які вона оздоблювала, - лише один старий рушник, який вона подарувала сусідці на весілля. А дівчина вчила сільських дітей малювати. Улаштувала вечірні читання для молодиць. Записувала в товстий нотатник розповіді старших людей, а на диктофон - їхні голоси й пісні.

Навчилася розпалювати грубку й підрізати трояндові кущі. На її тоненькому обличчі знову стали помітними щоки - як у дитинстві. І рум'янець, який завжди так тішив її батьків.

…Гроза гуркотіла все більше, у шибки посипало градом. Тоня вже майже приготувала тісто й потяглася за родзинками та ваніллю.