Теплі історії до кави - Гербіш Надійка - Страница 26

Якщо ж загравав французький шансон, вона пригадувала собі котрусь із прованських картинок, які так і засіли в голові після їхньої недовгої мандрівки, і подумки вдягала свою танцювальну пару в літнє, до хуліганства легке й повітряне вбрання. І так ішла й усміхалась, ішла й заплющувала очі, ішла й прикушувала губи, пришвидшуючи крок, щоби не затримуватися, додому й знову опинитися в обіймах коханого чоловіка. Бо лише так ніякі проблеми не страшні.

Хоч їх і багато.

У ті короткі миті, коли музика зупинялася, Андріана поверталася зі своїх мрій у спекотний, ворожий, небезпечний світ. Світ, який ставив питання і приховував відповіді. Заплутаний. Їй збиралася на язиці гіркота, хотілося гарячого й солодкого-солодкого какао і круасанів - неодмінно круасанів із полуницями, бо це був єдиний смак, який повертав її в щасливе, безтурботне, майже французьке літо. Але гіркота швидко минала, позаяк у вухах з’являлися нові акорди - бадьорі чи сумні, але такі красиві.

Задзвонив телефон. Улюблена подруга, яка, на жаль, рідко бувала поруч - Олену носило по всьому світові з її скаженим фотоапаратом. Дівчина полювала на шторми, бурі, пожежі. Узагалі-то Олена була соціальним фотографом і мала задокументовувати постраждалих, жертв стихійних лих - ті світлини потім передавалися до різних фондів, потрапляли в пресу й так унаочнювали проблему для людей, що жили в достатку й не замислювалися про чиєсь горе. Жоден не міг устояти супроти поглядів, зафіксованих Оленою, - так збиралися пожертви і людям допомагали. Але її особисте хобі було виловлювати стихію і «протистояти» їй: мініатюрна фотографиня з великим фотоапаратом і ще більшим об’єктивом проти нестерпно гігантської Сили, шо насувається. Коли блискавки розсікали небо, Олена позувала, наче це і її нарешті хтось фотографував із неба, хтось зацікавився тією, котра не боїться стихій. Друзі прозвали її Катріна, бо дівчина постійно побивалася, що не бачила того ураганиська на власні очі.

Вона саме повернулася з подорожі й телефонувала Андріані.

- Як ви? - Голос Олени був якийсь обвітрений, трішки різкий і, тим не менше, рідний і приємний. - Андріано, я точно знаю, що ви сильні й усе подолаєте. Але як ваші позивачі, не вгамувалися?

- Ой, Оленко. Хто ж угамується - вони або виб’ють із нас гроші або ми доведемо правду і їм нічого не залишиться, як визнати поразку. Вони не здадуться так просто, допоки не буде остаточного вироку. Таке відчуття, наче живемо за Кафкою, як у тому його «Процесі», пам’ятаєш? Нам ніяких претензій не висувають поки, але вже готують якісь документи й вимагають грошей… І ми не знаємо, за що братися… Знаєш, може, врешті доведеться тікати з тобою на якийсь там острів Мзумбу-Бумбу…

- Ох, хай лишень спробують вас пальцем зачепити. - Сталевий голос Олени набирав шуму, мабуть, океанського. - Я розкажу своєму знайомому тайфуну - ми з ним потоваришували, то він їм дахи позриває! - спробувала пожартувати Олена.

- Та ні, не треба аж так. Ще зачепить коюсь із сусідів, він нестримний - твої заокеанські друзі ж іншими не бувають. Усе в нас уладнається. Знаєш, поки чергувала ночами в лікарні біля Олега, не могла заснути, виходила в коридор і перечитувала Кафку. І знаєш, що я подумала? Може, він і передбачив наше теперішнє, а ось кінцівку вигадав - бо наша була надто гепі-ендова, і він подумав, що то применшить літературну цінність його твору. Ось і приписав щось страхітливе. А в нас усе буде добре, розумієш?…

- Розумію, сонечко. Саме так і буде. До речі, я привезла тобі подарунки із Заокеанії. Давай увечері зустрінемося за чаєм?

Андріана прийшла додому й тихо відчинила двері. Олег не зустрів її гучним привітаннями, мабуть, спав. Жінка беззвучно роззулася і навшпиньки пройшла до спальні - коханий лежав, згорнувшись калачиком, лише зламана нога була випростувана. Його чоло було спітнілим, а губи - міцно стиснутими. Вочевидь, йому щось боліло. Андріана поклала руку чоловікові на голову й почала пальцями перебирати волосся.

Олег не прокинувся, лише легенько порухався. Але від того руху його обличчя раптом скривилося, і він важко застогнав.

- Олежику, сонечко, я тут, що з тобою? Тобі щось болить? Ось водичка, попий! - жінка стала навколішки біля ліжка і простягла коханому склянку з мінералкою, що стояла на ослінчику.

Але Олег продовжував важко стогнати і попросив викликати «швидку».

За півгодини в двері подзвонили.

Тоді все відбувалося дуже швидко - крики, носилки, якісь указівки, штурхання, Андріанин плач, вовтуження, суворий голос лікаря, - і вони вже всі були в машині «швидкої допомоги».

Олега везли на операцію. Як виявилося, у нього були пошкоджені внутрішні органи - але, складаючи поламану ногу, лікарі не додумалися зробити рентген, і так і відпустили пацієнта додому… Ситуація була дуже небезпечною.

Андріана стискала руку чоловіка в своїх долонях, зойкала на кожній ямі, благала водія їхати обережніше, але їй наказали сидіти тихо

Жінка плакала й молилася.

А потім почала дякувати: що у неї є цей чоловік, що він вижив у тій страшній аварії, що вони зараз разом, і що начальниця відпустила Андріану раніше, і що в них залишаються шанси… І що все неодмінно буде добре.

Андріана згадувала, як її друг колись цитував когось із американських поетів: «Я відчуваю, коли смерть близько, що життя все одно ближче». І раділа, що в неї є такі чудові друзі, які можуть надихнути й підбадьорити.

Жінка набрала номер телефону «Катріни» й сказала, що не прийде на зустріч - звісно ж, Оленка обіцяла приїхати в лікарю і побути з Андріаною. І це також тішило. Бо завжди легше переживати тривогу, коли хтось обіймає тебе за плечі.

І нестримна дівчина приїхала - з обвітреним обличчям, сміливим поглядом і твердою впевненістю, що після таких складних випробувань обов’язково будуть великі благословення від Бога для Олега й Андріани.

Поки йшла операція, дівчина розповідала подрузі, як перехоплює подих, коли сильний вітер дме тобі в обличчя з океану. І яким маленьким здається наземний світ, коли торнадо розгулює по полю, танцюючи свій відьомський танець. А ще - яке прегарне нічне небо над екватором. І яка незвична свіжість у легенях, коли стоїш над великим водоспадом.

Андріана слухала й забувала думати про сумне - і сумного ставало дедалі менше. Операція пройшла успішно, а все решта не мало ніякого значення. Бо Олег, ледь прийшовши до тями після наркозу і дуже ще смішно ворушачи язиком, зізнався дружині в коханні й розповів їй, як йому добре й спокійно поруч із нею.

А хіба може бути погано й сумно, коли тебе так люблять? І коли в тебе є такі друзі? І коли від ураганів перехоплює дух і голова йде кругом, але тим приємніший потім спокій?

Андріана поклала голову на лікарняну подушку поруч із чоловіком, увімкнула музику, поділилася одним навушником із коханим, і вони взялися танцювати пальцями, не зважаючи на Оленин фотоапарат, її сміх і надто серйозних медсестер.

Музика закінчилася, але Андріана продовжувала співати, абсолютно недоладно й місцями фальшиво, але натхненно:

- І нехай собі десь бушують хвилі, нам взагалі не страшно, і нехай навіть зникають із рахунків гроші й б'ються машини, і нехай недобрі люди намагаються попсувати нам щастя, і нехай замерзають від морозів озера - але все це нічого не вартує, коли є любов, віра і крихта божевілля. І такий чоловік, як ти, Олеже! І такі безстрашні друзі, як «Катріна»! І ла-ла-ла-а-а-а-а-а-а-а!

Олегу злипалися очі, але він сміявся. А далека від музики Олена відстукувала такт ногою.

Врешті молоді обоє заснули - і подруга вкрила їх ковдрою із сусіднього ліжка й тихенько вийшла. Їхній ураган, на щастя, вже проминув і навряд чи повернеться знову - «Катріні» ж, як завжди, хотілося нових пригод. Тільки десь на Балі. І обов’язково - з гарним закінченням.

УЧИТЕЛЬКА МАЛЮВАННЯ

Чомусь, тільки-но листя перетворюється на шурхотливе золото, хочеться починати плести теплі барвисті шарфики. І писати дитячі віршики. Кутатися в затишний плед, і гаряче горня із духмяним чаєм обов’язково ставити на підставку з ялівцю, щоби запах ішов по всій хаті. Так само обов’язково обплітати пальцями те горня і вслухатися, як м’яке тепло розходиться по тілу.