Теплі історії до кави - Гербіш Надійка - Страница 28

До горла підступив клубок. Щось таке віддалено рідне було в тій хаті.

Олеся мимоволі зупинилася. Пильніше оглянула хатинку. На дровах, підігнувши під себе пухнасті лапки, спали два котики. На прив'язі сидів кудлатий песик. Вхідні двері заскрипіли, із хати вийшла старенька жіночка з цебром у руці. Голова замотана в хустку, ноги взуті в старі, замащені валянки. Такий самий брудний фартушок. Зморщене обличчя, зашкарублі руки. Жінка помітила Олесю і всміхнулася їй.

- Холодно сьогодні, правда? Такий вітер колючий. Аж надвір не хочеться виходити.

Олеся посміхнулася у відповідь.

- Дуже холодно…

Подув пронизливий вітер, посипав дрібний сніжок. Олеся знову усміхнулася до жінки, закуталася в шарфик і звернула на свою вулицю.

Дівчина вже знала, для кого призначений чай у подарунковій обгортці. На Святвечір вона обов’язково завітає сюди, у хатинку на краю вулиці.

Олеся майже очуняла від своєї застуди. Із самого ранку вона порядкувала на кухні. Запах печеного пляцка лоскотав ніс, до нього додавався аромат тертого маку - Олеся терла його в старій глиняній макітрі дерев’яним макогоном, який за традицією не облизувала - щоби чоловік, боронь Боже, не попався лисий. Вона не мала нічого проти лисих чоловіків, але так завжди примовляла бабуся, значить, так треба було. На столі стояли в горнятках родзинки, налущені горішки. У каструлях і мисках ховалися інші інгредієнти і напівготові страви…

Хата блищала чистотою, ялиночка красувалася в Олесиній спальні, на ній висіли горішки й шоколадні цукерки, прив’язані за ниточки.

Коли все було готове, а на небі займалася перша зоря, Олеся надягла свою нову синю сукню - вона наважилася-таки купити собі обновку на свята. Загорнувши горщик із кутею у свій плетений шарф, дівчина поклала його в кошик до решти подарунків, тепло вдяглася й поспішила надвір.

Мороз пощипував щоки, сніжинки сідали на обличчя. Олеся добігла до вбогої хатинки й постукала. Через віконниці не пробивалося світло, та й собаки надворі не було.

«Невже нікого немає?» - з острахом і передчуттям гіркого розчарування подумала дівчина.

Але за дверима почулося шаркання, хтось тремтячим голосом кволо проказав:

- Іду, йду…

Двері відчинилися, та ж сама жіночка намагалася впізнати несподівану гостю. Вона втерла фартухом - цього разу чистим - сльози з очей і запитала:

- Ви когось шукаєте?

Олеся переступила з ноги на ногу й відповіла, усміхаючись:

- Вас. Я прийшла до вас у гості. Бо теж не маю з ким зустрічати Святвечір, як і ви, здається. Я вам не заваджу?

Жінка цього разу не стрималася й від несподіванки заплакала, вже не втираючи сльози фартушком. Але щоби не сполохати таку дорогу гостю, потягнула її за рукав до хати. Біла пухнаста кицька підбігла до господарки, високо задерши хвоста, і потерлася до її ніг. Із кухні задріботів собака й пометляв хвостом, вітаючи Олесю, інша кицька тим часом вискочила на стіл й намагалася поцупити з нього скромну вечерю.

- Ич, яка! - гукнула господиня, зганяючи її рукою. Вона нашвидкуруч витерла для певності стола й приставила другого стільця, запопадливо протерши і його.

Олеся засміялася - так ця жіночка нагадала їй бабусю, а хитра кицька - їхнього сільського кота Василька. Вона швиденько розставила на столі свої дарунки, поки баба Марта - так господиня представилася - заходилася коло чайника.

…Ще ніколи в Олесі не було такого щасливого Різдва з того часу, як померла її бабуся, а в цієї самотньої жінки - баби Марти - й поготів. Вони цілий вечір весело розмовляли, співали колядок, прихвалювали вечерю, ділилися спогадами.

На прощання Олеся поцілувала бабу Марту в зморщену щоку, а та, плеснувши себе по чолі, поспішила кудись у хату.

- Почекай, дитино, почекай, - уже звідтіля гукала вона.

Олеся взяла на руки кицьку й присіла в коридорі. Уже за декілька хвилин баба Марта швидко крокувала до неї, розмахуючи рукою. У руці щось було.

- Це тобі, дитино, - жіночка розтулила долоню: у ній лежала прекрасна нитка бірюзи, - у тебе такі чудові блакитні очі! Тобі пасуватиме. А як надягнеш намисто до цієї сукенки - о-о-о! То всі парубки будуть твої, - засміялася старенька.

Цього разу сльози заблискотіли в Олесиних очах.

- Бабусю Марто, а ви ж прийдете завтра до мене, святкувати Різдво? У мене є красива ялинка…

- Як би то я не прийшла? Певно, що прийду. Тільки ти зайди за мною, бо я сама боюся заблудити.

Олеся знову нахилилася до старої й обійняла її.

- Христос народився, - ледь чутно прошепотіла вона.

- Славіте Його, - ще тихіше відповіла баба Марта, ховаючи заплакані очі.

ЦУКОР ДО КАВИ

- Усе, все пропало. Крапка. Лише, цей, не треба мене жаліти чи в чомусь переконувати, добре? Узагалі нічого не треба. Пропало…

Ярина висунула галону з вітальні в коридор, глипнула на чоловіка, який розчервонівся, зсутулився і ледь не плакав, мовчки кивнула і махнула рукою, запрошуючи ввійти. Зазвичай вона йому нагадувала, щоб ішов мити руки, але зараз йому явно було не до того. За хвилину Мирко вже лежав на канапі, схожий на великий мішок горя, і тихо сопів. Ярина взяла вологі серветки, однією протерла чоловікові вологе чоло, а іншу таки всунула йому в руки. Хоч яким нестерпним був би сум, та брудні руки незмінно залишалися в її очах уособленням зла, Мирко не заперечував - роки життя з цією жінкою зробили своє.

- Кави? - спокійним голосом запитала вона.

Чоловік кивнув, і вона пішла до кухні, залишивши його наодинці з його думками. Кава на їхній кухні завжди готувалася довго: Ярина спершу молола зерна, щотижня купувала їх свіжопідсмаженими у кав'ярні за рогом, тоді ставила турку на маленьку електричну плитку з піском. За той час жінка встигала переробити ще купу всього - ну а кухню наповнював запаморочливий кавовий аромат. Сьогодні вона вирішила зробити чоловікові полуничне смузі - полуниць залишилося не так багато, і жінка хотіла ввечері спекти з неї пиріг, але хто чекатиме на той пиріг, якщо коханий чоловік у такому кепському настрої?

У холодильнику було свіже вранішнє молоко, придбане на сусід ній вулиці на базарчику, куди з'їжджалися бабусі з села - у барвистих хустках, з добрими очима й напрацьованими руками - й продавали усілякі корисності з власного господарства. У тому ж холодильнику знайшовся і пучечок м’яти, і навіть жменька чорниць. Ярина повернулася у вітальню, підійшла до стелажів із книжками, де стояла кругла прозора ваза з маленькими кольоровими пакетиками, зняла її звідтіля й принесла чоловікові.

- Вибирай.

Мирко подивився на неї спідлоба, намагаючись усією виразністю свого погляду пояснити, що ці цукрові пакетики, які вони разом збирали в мандрах - у кав’ярнях, літаках, готелях, потягах та всіляких інших приємних місцях, - зараз не можуть уважатися доцільною зброєю проти його вселенського суму. Але Яринин погляд теж був доволі виразним, і Мирко слухняно потягнувся рукою до вази. Ярина відібрала в чоловіка його «лотерейний білет» і з виглядом пророка прочитала написане на ньому:

- Дай-но, подивлюся. Берлін, так-так.

Ярина всміхнулася кутиками губ, поцілувала все ще набурмосеного чоловіка в чоло й понесла пакетик на кухню. Ще якась хвиля - і там почулося бойове гудіння блендера.

Коли жінка повернулася до вітальні, чоловік уже зручніше вмостився на канапі й із ледь помітною усмішкою розглядав уміст круглої вази.

- А пам'ятаєш, як за нами румунська politie de frontiera гналася, бо в нас були українські номери?

- Ще б пак, п’ять разів поспіль зупиняли, не було їм чим зайнятися, - відповіла Ярина, вручаючи чоловікові склянку з полуничним смузі. - Давати соломинку чи так видудлиш?

- Так…

- А ще ми навчилися казати «моцюмеск» і всім без розбору дякували.

- Ага, поки ти не подивилася в словник і не побачила, що треба було казати «мулцюмеск» чи як там вони те читають.