Теплі історії до кави - Гербіш Надійка - Страница 3

Тільки-но Женя втілила все задумане, їй на коліна вискочив Дживс і влігся поверх книжки. Вона погладила рудого нахабу, делікатно витягнула йому з-поміж лап «Емму» й спробувала читати, витягнувши руку. Але котяра всією своєю тлустою тушкою влігся їй на руку, хитро зиркнув на господиню, тоді примружив очі, потягнувся і задоволено замуркотів.

Женя спробувала ще декілька разів прилаштувати книжку на читальну відстань, але Дживс, здавалося, оголосив холодну війну господининому читанню.

- Так, любесенький, одна голова - добре, а дві - патологія. І друга голова - якраз твоя. Я сама знаю, як хочу провести свій вихідний, - суворо бормотіла дівчина котові, але він лише розплющив ліве око й знову вмостився так, що джейностінівський шедевр виявився не підйомним.

Рудий нахаба був свято переконаним, що вдвох вони краще зможуть вирішити, як їм вмоститися. І «Емма» їм тут ні до чого. Третя зайва, так би мовити.

- Приїхала на терапію - будь добресенька, виконуй рекомендації місцевого лікаря, - промурчав він їй.

- Дживс, замовкни, коти не розмовляють, - сонним голосом відповіла дівчина.

Але кіт уже мурчав їй колискову, вітер із моря приніс заспокійливі нюхальні солі й ефірні олійки прямо на балкон, а «Емма» чемно примостилася на долівці.

Женя слухняно закуталася в затишок свого власного кінкейдівського Дому-над-морем і спокійно заснула.

- Два екзамени в один день - теж мені проблема, скажи, Дживс? - прошепотіла вона, згортаючись клубочком.

- Таки так, - хитро промурчав кіт, мостячись якомога зручніше їй біля колін.

ДОСТАТНЬО. ТЕБЕ

А знаєш, от зараз іду - і аніскілечки не страшно. Вкриваюся осінню, як рушником після душу. Все так, як має бути. І кроки такі тихі, спокійні, як тоді, коли я у плетених капцях сходжу нашими дерев’яними сходами вниз - заварити тобі чаю.

Знаєш, так легко піддаватися маніпуляціям, страхам, легко ображатися і пересмикувати зміст, коли ти чогось дуже-дуже хочеш. І це щось стає настільки важким, що викривлює всі площини навколо, прогинає їх - і простір начебто починає сипати «знаками». Хоч насправді ніякі то не знаки, просто падають слоїки з полиць - стояли ж рівно, а тут їх так перехилили.

Коли дуже-дуже чогось хочеш, то це щось, кажуть, перетворюється до ідола. І вимагає жертв. Переважно даремних. А ще це щось затуляє собою все навколо. Набуває ірреально великих розмірів і затіняє справжнє. А я зараз нічого не хочу. Мені всього достатньо. Оця безпідставна радість - моя улюблена, знаєш.

Мене запитують, чому я не п’ю вина і чи це гріх. Я сміюся, бо як може бути гріхом те, що робив Ісус. Коли відповідаю, що це - посвята, яку усвідомлено прийняла, бо живу саме на перетині цього простору й цього часу, кажуть, що це така моя аскеза, і все наче зрозуміло. Але аскеза - це те, що робити важко. А це ж зовсім не важко. Я не відчуваю, наче втрачаю щось. Мені - ти знаєш - зараз усього достатньо.

І ще подумалося, що свобода - то не пошук, не боротьба, не втеча і не протистояння. Свобода - це достатність. Я вірю, що людині для щастя достатньо Бога. І поки заварюю тобі чай, скажи мені, що ти думаєш, добре?

ДОЩОВА ЗУСТРІЧ

Її місто, останніми тижнями дуже дощове, поволі перетворювалося на майже-Венецію. В атласних туфельках на підборах Зоряна поверталася з роботи додому річками мокрих вулиць.

У такі моменти особливо починаєш цінувати свою кухню, де можна сушити довге й мокре від зливи волосся коло плити, палити свічку в аромалампі, слухати, як закипає чайник, підсвистуючи джазмену в радіо, пити гарячий духмяний чай, кутатися в довгий махровий халат і смажити сирники.

- А я б хотіла бути старим музикантом, - сказала Зоряна кішці, що відразу вмостилася їй на колінах. - Сидіти посеред брукованої площі якогось великого міста в старій Європі, такого древнього, що рахує свій вік епохами, а не роками. Я носила б старі брунатні штани, смішні чоботи, сорочки в клітинку, жилетку, поторсаного капелюха і неодмінно пов’язувала б на шию вицвілу червону шовкову хустинку. - Дівчина подивилася на свої бліді худенькі руки, відсьорбнула чаю і повела далі. Кішці, мабуть, було байдуже, але вона чемно вислуховувала свою господиню й заохочувала її продовжувати своїм затишним муркотінням.

- У мене було б зморшкувате обличчя й сильно засмаглі, мозолисті руки з довгими тонкими пальцями. Я б сиділа зі старою скрипкою кольору твердого шоколаду та грала би тремкі, чуттєві мелодії. Навколо б завмирала метушня: жінки б затуляли губи руками й плакали, молоді дівчатка сором’язливо-грайливо усміхалися б мені, а чоловіки неодмінно кивали б головами, піднімали капелюха й зупинялися, щоби купити оберемок квітів для коханих у моєї сусідки-квіткарки. Пари б цілувалися під мою музику. Діти крутилися б й вищали з радості…

Задзвонив телефон, але Зоряні не хотілося знімати слухавки. Вона перечекала виклик і вимкнула апарат із мережі. Передбачливо вимкнула й мобільний. Кішка все ще муркотіла, наче вимагаючи продовження, і Зоряна знову занурилася у виголошення мрій.

А ввечері я поверталася би додому, в маленьку квартиру під дахом якогось ветхого будинку, варила б собі гарячий шоколад, а тоді, тримаючи жагуче горня в долонях, сідала б за розхитаний дерев’яний стіл і відсьорбувала потроху, смакуючи миттю, вигадуючи собі нові мелодії. А ти, ставши вже теж геть старою, мостилася б в мене на колінах і вимуркувала гармонії, які вже давно забулися…

Кішка чи то образившись на епітет «стара», чи то просто вловивши імпульс, переданий добрим чарівником, зіскочила Зоряні з колін і всілася на підвіконні, щось виглядаючи у вікні.

Дівчина підійшла за нею й приклалася чолом до шибки.

На зупинці внизу стояли двоє чоловіків, мабуть, чекали свого автобуса. Зоряна часто бачила тут таких - зістарених, худорлявих, із сумними очима… Їй завжди думалося, що вони теж колись були молодими, слухали рок-н-рол і мріяли змінити світ… А зараз просто щодня повертаються додому із заводу вечірнім рейсом автобуса.

Їй стало сумно й захотілося відійти від вікна та вимкнути радіо, що саме плакало пронизливим голосом Діни Вашингтон. Але кішка замуркотіла й потерлася голівкою до господині.

Зоряна зупинилася, погладила її ніжну шерстку й навіщось ізнову визирнула у вікно. Червоне світло фар відбивалося у воді на дорозі. Чоловіків уже не було на зупинці - на їхньому місці, зіщулившись під дашком, сидів молодий хлопець і грав на гітарі. Зверху, та ще й у сутінках, цього не можна було розгледіти, але Зоряна знала, що його пальці задубіли й загнулися від холоду, тому звук виходив надірваним і наче металічним.

- Не можна так, - сказала вона кішці. - Якщо я зараз не запрошу його скласти нам компанію, то він, а не я, колись перетвориться на старого й самотнього музиканта з моїх мрій. А інструмент зіпсується, що дуже погано. Тому…

Дівчина хутенько скинула халат, надягла теплий плетений светрик і теплі штани, закутала горло шарфом, накинула дощовик, узула кольорові гумачки й зникла за дверима.

Кішка лише задоволено нявкнула й умостилася на підвіконні - спостерігати за зворушливою й доброю сценою не-з-кіно, час від часу намагаючись упіймати лапою кружальця з ароматної пари, що розліталися кухнею від Зоряниного улюбленого горнятка з чаєм.

ДОЩОВЕ МАТЕ

Марта прокинулася, подивилась у вікно, і її сни розтанули в туманному ранковому світлі.

По шибках витонченими змійками стікали струмочки дощу. На горизонті розплилися аквареллю обриси гір. Вікно майже сягало долівки, і Марта любовно обмацувала поглядом рухливе мереживо за ним, не висуваючи розморене сном тіло з-під теплої ковдри. Простирадла пахнули Остапом.

Щоранку Марта внюхувалася в цей запах, пробувала його на дотик, намагалася відкласти в закамарках пам’яті. Але він розчинявся в інших запахах дня, не залишаючи по собі найменшого спогаду, найдрібнішого натяку. Та щоранку вона впізнавала його знову.