Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 71

Він зупинився на Латунному мосту і сховався під боком однієї з гігантських статуй бегемотів. Град з тисячами прицмокувань сипався в річку.

Тепер його гнів остигав.

Більшу частину Вільямового життя вельможний де Ворд являв собю віддалену постать, що вивищувалась біля широченного вікна у кімнаті з шафами, повними ніколи не читаних книг, тоді як сам Вільям покірно стояв посередині розкинутого на півгектара дорогого, але дуже зношеного килима. Він стояв і вислуховував те, що було… злом, як він розумів тепер. Думками пана Вітренка, лише загорнутими в дорожчі слова.

Найгірше — найгірше — було те, що вельможний де Ворд ніколи не помилявся. Його персональна географія просто не передбачала помилкових координат. Ті, хто мав протилежну точку зору, були ненормальними, чи небезпечними, чи, можливо, взагалі не були розумними істотами. З вельможним де Вордом неможливо було дискутувати. Принаймні, в класичному розумінні. Дискусія — від discutere — означає дебатувати, аргументувати й переконувати за допомогою доказів. А з Вільямовим батьком можна було вести лише несамовиту сварку.

Крижані краплі зі статуї скотились просто Вільямові за комір.

Вельможний де Ворд використовував слова таким тоном і з такою гучністю, що вони могли би правити за кулаки. Але він ніколи б не вдався до насильства як такого.

Для цього були спеціальні люди.

Спиною Вільяма прослизнув ще один струмочок розталого граду.

Ні, навіть його батько не міг би скоїти такої дурниці!

Вільям замислився, чи не варто було б йому негайно повідмити про все Варті. Однак… що б не казали про Ваймза, він мав лише жменьку людей — і купу впливових ворогів, чий родовід сягав на тисячоліття назад, і чий гонор не поступався гонору бійцівського собаки.

Ні. Він — один із де Вордів. Варта існувала для тих, хто не міг сам розв’язати свої проблеми. Зрештою, що йому загрожувало в найгіршому разі?

Та стільки всього, подумав він, рушаючи далі, що навіть важко вирішити, який варіант був би найгіршим.

Посеред зали сяяла ціла галактика свічок. У потьмянілих дзеркалах на стінах вони відбивалися зграєю глибоководних риб.

Вільям проминув перекинуті крісла. Одне з них, утім, стояло правильно.

Він зупинився.

— А… Вільяме… — сказало крісло.

Вельможний де Ворд повільно потягнувся, випростався з обіймів шкіряного крісла й став у сяєві свічок на весь зріст.

— Батьку, — сказав Вільям.

— Я так і знав, що ти сюди прийдеш. Твоя матір теж полюбляла це місце. Звичайно, тоді… все було інакше.

Вільям промовчав. Що було, те було.

— По-моєму, все це божевілля має нарешті припинитися, як думаєш? — сказав вельможний де Ворд.

— Гадаю, батьку, воно саме припиняється.

— Схоже, ти маєш на увазі не зовсім те, що мав на увазі я, — сказав вельможний де Ворд.

— Я не знаю, що ти мав на увазі, — сказав Вільям. — Я просто хочу почути від тебе правду.

Вельможний де Ворд зітхнув.

— Правду? Я хотів, як краще для міста. Колись ти це зрозумієш. Ветерані веде нас до руїни.

— Еге ж… але… з цього моменту й виникають ускладнення, чи не так? — сказав Вільям, дивуючись, що його голос досі не тремтить. — Я маю на увазі, що так говорять усі. «Я хотів як краще», «Мета виправдовує засоби» — завжди одне й те ж саме.

— То ти не згоден із тим, що настав час для правителя, котрий дослухається до думки громадян?

— Можливо. Але яких саме громадян ти маєш на увазі?

Ласкавий вираз обличчя вельможного де Ворда різко змінився. Вільям не міг не здивуватися, що це сталось лише зараз.

— То ти збираєшся написати про все це у тому своєму папірці?

Вільям не відповів.

— Ти не маєш доказів. І ти це знаєш.

Вільям ступив до озера світла, і вельможний де Ворд побачив записник.

— У мене достатньо доказів. І це — головне. Все інше з’ясує… слідство. Ти чув, що Ваймза називають «тер’єром Ветерані»? А тер’єри не здаються — вони риють і риють, доки не викопають те, що шукають.

Вельможний де Ворд поклав руку на руків’я меча.

Вільям сказав про себе: Дякую. Дякую. Досі я не міг повірити…

— Честь для тебе нічого не значить, авжеж? — спитав батько. Його голос лишався тим самісіньким — тобто голосом до пори притлумленого гніву. — Що ж! Пиши — але я на це плювати хотів. І на Варту теж. Ніхто не давав розпоряджень…

— Не сумніваюсь, — урвав Вільям. — Гадаю, ти казав «аналітики передбачають», а деталі полишав особам на кшталт Тюльпана та Шпильки. Твої руки ніколи не були в крові — бо ти завжди вчасно їх умивав.

— Я — твій батько, і наказую тобі припинити ці… цей…

— Свого часу ти наказував мені говорити правду.

Вельможний де Ворд наблизив своє обличчя до обличчя сина.

— Вільяме, Вільяме! Не будь таким наївним!

Вільям зачахнув записник. Тепер говорити було значно легше. Ніби він стрибнув з багатоповерхівки й раптом виявив, що вміє літати.

— Отже, про що ми? — мовив він. — Про правду, таку тендітну, що вона потребує охоронців-брехунів? Про правду, неймовірнішу за фантастику? Чи про правду, котра все собі взувається, тим часом як брехня перетинає світ?

Він зробив крок уперед.

— Це ж твоя улюблена приказка, чи не так? Вона вже неактуальна. Гадаю, пан Шпилька розраховував на шантаж. І, знаєш, саме на це розраховую і я — хоч я й наївний, як тобі добре відомо. Ти покидаєш місто. Негайно. Тобі це неважко. І тобі лишається тільки сподіватись, що зі мною після цього не станеться жодних неприємностей. Як і з тими, з ким я працююю, або з тими, з ким я спілкуюся.

— І все?

— Негайно! — скричав Вільям так гучно, що вельможний де Ворд зробив крок назад. — Чи ти вже не лише здурів, але й оглух?! Ти їдеш просто зараз, і не повертаєшся, бо якщо ти повернешся, я надрукую твої заяви, чорт забирай, дослівно!!! — із цими словами Вільям витяг із кишені «Смартгон». — Дослівно, чорт забирай! Чуєш?! І тоді тебе не відмаже навіть шановний Підступп! Тобі вистачило нахабства… Тобі вистачило дурості скористатися нашим будинком! Як ти міг! Забирайся з міста! І або оголюй меча, або… прибери… руку… з ефесу!!!

Він зупинився, почервонілий, важко дихаючи.

— Правда нарешті взулася, — вимовив він. — І тепер буде бити ногами.

Він звузив очі.

— Я сказав забрати руку з ефесу!

— Дурнику, дурнику. А я ж вважав тебе своїм достойним сином…

— Ах, так. Ледь не забув, — сказав Вільям; лють нуртувала в ньому, як у щільно зачиненому казані. — Знаєш, у гномів є один звичай… Хоча звідки тобі знати. Вони ж — нижча раса, чи не так? Але, бачиш, я знайомий з парочкою гномів, тож…

Вільям витяг з кишені оксамитового мішечка й пожбурив його батькові.

— І що ж там? — спитав вельможний де Ворд.

— Там більше двадцяти тисяч доларів, принаймні, за оцінками експертів, — сказав Вільям. — Я мав не так багато часу на те, щоб усе обдумати, але не хотів, щоб ти вважав мене шахраєм. Тож я вирішив, що краще передбати, ніж недодбати. Це має покрити всі витрати на мене — внески до школи, одяг, усе. До речі, мушу визнати, що ти переймався моїм вихованням недостатньо — якщо врахувати, яким я виріс. Але, як бачиш, я відкуповуюсь від тебе.

— Бачу-бачу. Який шикарний жест. Ти що, справді вважаєш, що родинні справи можна залагодити грішми?

— Ну-у-у… Так. Це підтверджує досвід. Грішми, землею й титулами, — сказав Вільям. — Подумай, як часто шлюб зривається тільки тому, що інша сторона не має хоча б двох із цих трьох переваг.

— Дешевий хід. Ти знаєш, про що я.

— Не впевнений, — сказав Вільям. — Зате я впевнений, що ці гроші дістались мені від людини, котра лише кілька годин тому намагалась мене вбити.

— Вбити? — в голосі Вільямового батька вперше почулись непевні нотки.

— Саме так. Ти здивований? — здивувався Вільям. — А може, коли кидаєш каменя вгору, варто наперед замислитись над тим, куди він впаде?

— Бачу, ти над цим замислюєшся, — сказав вельможний де Ворд.