Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 74

— До завтрього, пане Підступп, — сказав Вільям.

Вільям ледве встиг роздягтись і прилягти, як уже час було вставати. Він так-сяк умився, змінив сорочку і обережно спустився до сніданку. Як виявилось, він був першим.

Всі інші збиралися в традиційній тиші. Більшість із тих, хто столувався у пані Секретової, воліли не робити зусиль для мовлення, якщо не мали що сказати. Але коли пан Борошнюк сів, він витягнув з кишені примірник «Часу».

— Не знайшов нашу газету, — сказав пан Борошнюк, розгортаючи аркуш, — тому купив другу.

Вільям кашлянув.

— Щось є? — спитав він. Навіть зі свого місця він бачив величезні літери заголовку:

«СОБАКА ВКУСИВ ЧОЛОВІКА!».

Він таки зробив це новинами.

— О, Правитель Ветерані виплутався, — сказав пан Борошнюк.

— Хто б сумнівався, — сказав пан Хилько. — Що не кажіть, а він розумний чоловік.

— І з його собакою теж усе гаразд, — сказав пан Борошнюк.

Вільямові хотілось струсонути його, щоб він читав пошвидше.

— Це добре, — сказала пані Секретова, розливаючи чай.

— І все?! — спитав Вільям.

— О, там ще купа всього про політику, — сказав пан Борошнюк. — Якось воно все притягнуто за вуха.

— А які-небудь нові овочі є? — спитав пан Стельмах.

Пан Борошнюк ретельно перевірив решту сторінок.

— Ні, — сказав він.

— У моїй фірмі думають, чи не взятися до продажу насіння з овочів того пана, — продовжував пан Стельмах. — Народ таке любить.

Він спіймав погляд пані Секретової.

— Звичайно, йдеться лише про овочі, припустимі для сімейного перегляду, — квапливо додав він.

— Еге, можна гарно посміятись після обіду, — сказав пан Борошнюк без жодного натяку на посмішку.

Вільям мигцем подумав, чи міг би пан Завірюха вивести горох-гвалтівник. Втім, звичайно, міг би.

— А от мені завжди здавалось, що це дуже важливо, — сказав він. — Тобто те, чи винен Ветерані.

— О, нема питань, це важливо для тих, хто мусить цим займатись, — сказав пан Брошнюк. — Але не дуже розумію, яким боком це стосується нас.

— Але ж… — почав Вільям.

Пані Секретова пригладила волосся.

— Я завжди вважала Правителя Ветерані надзвичайно вродливим чоловіком, — сказала вона, і сконфузилась, коли всі обернулися до неї. — Я хочу сказати, дивно, що в нього немає Правительки. Тобто… Кхм.

— О, ну ви ж знаєте, що про нього кажуть, — сказав пан Вітренко.

Дві руки раптом простягнулись через стіл, згребли здивованого чоловіка за вилоги й шарпнули так, що його обличчя опинилось за кілька дюймів від обличчя Вільяма.

— Я не знаю, що про нього кажуть! — закричав Вільям. — А от ви знаєте, що про нього кажуть, пане Вітренко! Чому б вам не розповісти, що про нього кажуть, пане Вітренко! Чому б вам не розповісти нам, хто саме це каже, пане Вітренко?!

— Пане де Ворде, схаменіться! — вигукнула пані Секретова.

Пан Хилько ледь устиг вихопити з-під пана Вітренка своє тістечко.

— Мені дуже шкода, пані Секретова, — сказав Вільям, усе ще тримаючи чоловіка, що борсався в його руках. — Але я хочу знати все, що знають усі, і знати, звідки вони це знають. Пане Вітренко?

— Кажуть, що він має, ну, дівчину високого становища з Убервальду, — прохрипів пан Вітренко. — І я був би радий, якби ви відчепилися!

— Це все? І що ж у цьому ганебного? Убервальд — дружня нам країна!

— Так, але… так… але кажуть…

Вільям розтиснув пальці. Вітренка відкинуло назад на стілець, але Вільям, важко дихаючи, лишився стояти.

— Ось що: статтю в «Часі» написав я! — видихнув він. — І написане там сказано мною! Мною! Бо це я здобуваю новини, і я перевіряю їх, і деякі любителі слова «мля» мене за це ледь не вбили! Я — не перший-ліпший хлопець з вулиці! Я не вигадую ідіотських чуток! Подумайте про це, коли спробуєте ще раз ляпнути своє «кажуть»! А я за годину мушу бути в палаці, щоб зустрітися з командором Ваймзом і Патрицієм, хто б ним не був, і дати всьому цьому раду! Це буде не дуже приємно, але я мушу це зробити, бо хотів, щоб ви знали про те, що важливо! Вибачте за чайничка, пані Секретова — впевнений, його можна полагодити.

В раптовій тиші пан Хилько підняв газету і спитав:

— Це ви написали?

— Так!

На Вільяма посипався град запитань.

— Я… е-е-е… думав, що для цього знаходять спеціальних людей…

— Ніхто нікого не знаходить. В газеті працюю я і ще одна дівчина. Все пишемо ми!

— Але… хто каже вам, про що писати?

— Ми просто… вирішуємо.

— Е-е-е… а правду пишуть про великі срібні диски, котрі крадуть людей?

— Ні!

На Вільямовів подив, руку підняв навіть пан Стельмах.

— Так, пане Стельмах?

— У мене серйозне запитання, пане де Ворде. Оскільки ви знаєте ситуацію зсередини…

— Так?

— Чи маєте ви адресу того чоловіка з кумедними овочами?

Вільям і Отто були на місці за п’ять хвилин десята. Під брамою був невеличкий натовп.

Командор Ваймз стояв на подвір’ї, розмовляючи з Підступпом та кількома головами Гільдій. Побачивши Вільяма, він безрадісно посміхнувся.

— Ви запізнюєтесь, пане де Ворде, — сказав він.

— Я прийшов завчасно!

— Я про розвиток подій.

Пан Підступп прочистив горло.

— Пан Нікчемський надіслав записку, — сказав він. — Як виявилось, він захворів.

Вільям розкрив записник.

Голови Гільдій втупились у нього. Він завагався. Та раптом невпевненість випарувалась. «Я — де Ворд, — подумав він. — Не смійте дивитись на мене спогорда! Вам доведеться іти в ногу з «Часом». І зараз я вам…».

— Записку підписала його матінка? — спитав він.

— Не зовсім вас розумію, — сказав адвокат, але кілька з лідерів Гільдій відвернулися.

— Гаразд, що ж усе це значить? — спитав Вільям. — У нас немає влади?

— На щастя, — сказав пан Підступп з виглядом людини, запротореної до одномісного пекла, — Правитель Ветерані почувається значно краще і збирається повернутись до своїх обов’язків завтра.

— Даруйте, йому дозволено все це записувати? — спитав пан Дауні, голова Гільдії найманців, коли Вільям зробив нотатку.

— Дозволено від кого? — спитав Ваймз.

— «Ким», — виправив Вільям пошепки.

— Ну, він же не може записувати все, що завгодно? — сказав Дауні. — Що, як він записуватиме те, що ми не хотіли б дозволити йому записувати?

Ваймз подивився Вільямові просто в очі.

— Закон цього не забороняє, — сказав він.

— Отже, пане Дауні, Правитель Ветерані не піде під суд? — спитав Вільям, секунду подивившись у вічі Ваймзові.

Дауні розгублено повернувся до Підступпа.

— Він може мене про це питати? — спитав він. — Отак підійти й запитати щось таке?

— Так, ваша вельможносте.

— Я повинен відповідати?

— За даних обставин його запитання обгрунтоване, але ви не зобов’язані давати відповідь.

— Ви хотіли б зробити заяву для громадян Анк-Морпорку? — ввічливо спитав Вільям.

— Ми хотіли б, пане Підступп? — спитав Дауні.

Пан Підступп зітхнув.

— За даних обставин, ваша вельможносте, це було б доцільно.

— Ох, добре, ну що ж: суду не буде. Що цілком зрозуміло.

— І його не милуватимуть? — спитав Вільям.

Вельможний Дауні обернувся до Підступпа, котрий знову тихенько зітхнув.

— Знов-таки, ваша вельможносте, за…

— Добре, добре… Ні, йому не потрібне помилування, оскільки цілком ясно, що він цілком невинуватий, — роздратовано сказав Дауні.

— Чи вважаєте ви, що це стало ясно завдяки прекрасній роботі командора Ваймза та його самовідданих підлеглих, проведеній з невеликою допомогою газети «Час»? — спитав Вільям.

Вельможний Дауні отетерів.

— Я так вважаю? — пробелькотів він.

— Думаю, ви могли б так вважати, ваша вельможносте, — вичавив Підступп, остаточно поринаючи в меланхолію.

— О. Тоді вважаю, — сказав Дауні. — Так.

Він витягнув шию, щоб побачити, що пише Вільям. В свою чергу, Вільям краєм ока спостерігав за виразом обличчя Ваймза. Цей вираз являв собою дивну суміш захоплення та гніву.