Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 41

З усієї цієї радісної юрби тільки одна дівчинка згадала про темну маленьку фігурку, яка лежала біля «будинку ідіота».

Бідолашна, перелякана Гретель! Вона не думала про школярів, хоча їхній веселий сміх долітав до неї, наче крізь сон… «Які голосні стогони за цим завішеним вікном!» — думала вона. Невже чужі люди справді вбивають її батька?

При цій думці вона схопилася на ноги з криком жаху.

«Ой, ні! — схлипнула вона й знову опустилася на горбок мерзлої землі, на якому сиділа увесь час. — Мама й Ганс там. Вони подбають про нього. Але які вони були бліді! Навіть Ганс — і той плакав!.. Чому старий сердитий меєстер залишив його, а мені наказав вийти? — дивувалася вона. — Я пригорнулася б до мами і поцілувала б її. Після цього вона завжди гладить мене по голівці й ніжно говорить зі мною, навіть якщо перед тим гнівалася… Як усе в будинку затихло! Ох, якщо помруть і батько, і Ганс, і мама, що я тоді робитиму?» І Гретель, тремтячи від холоду, затулила обличчя руками й заридала так, немов у неї розривалося серце.

За останні чотири дні бідолашній дівчинці довелося нести непосильний тягар. Увесь цей час вона була для матері слухняною маленькою служницею. Вдень утішала й підбадьорювала бідну жінку, допомагаючи їй у всьому, а ночами чергувала разом із нею. Вона знала, що зараз відбувається щось настільки жахливе й таємниче, що навіть лагідний, добрий Ганс не зважився пояснити їй бодай щось.

Потім виникли й інші думки. Чому Ганс нічого їй не сказав? Як не соромно?! Вона вже не дитина. Це вона забрала в батька гострого ножа. Вона навіть відволікла його від матері тієї жахливої ночі, коли Ганс, такий дорослий Ганс, не зміг їй допомогти. Так чому ж із нею поводяться так, наче вона нічого не вміє? О, як тихо… І яка холоднеча, яка жорстока холоднеча! Якби Анні Боуман не була в Амстердамі, а залишилася вдома, Гретель не почувалася б такою самотньою. Як мерзнуть ноги… Чи не від цих стогонів їй здається, начебто вона пливе у повітрі?..

Ні, так не годиться… Матері з хвилини на хвилину може знадобитися її допомога!

Піднявшись із великими зусиллями, Гретель випросталась й здивовано витерла очі — її дивувало, що небо таке яскраве й синє, дивувала тиша в домі і сміх, що то голосніше, то тихіше лунав удалині.

Незабаром вона знову впала на землю, і думки все більше сплутувалися в її голові. Які дивні губи в меєстера! Як шарудить гніздо лелеки на даху, немов нашіптуючи їй щось! Як блищали ножі в шкіряному футлярі — мабуть, ще яскравіше, ніж срібні ковзани. Якби вона надягла нову кофту, вона б так не тремтіла. Ця нова кофта дуже гарна… Єдина гарна річ, яку Гретель носила в своєму житті. Дотепер Господь оберігав її батька. Він і тепер берегтиме, тільки б пішли ті двоє.

О, зараз меєстери опинилися на даху! Вони видираються аж на верхівку… Ні… Це мама й Ганс… Або лелеки… Темно, нічого не розбереш. А горбок трясеться й гойдається так дивно… Як ніжно співають пташки! Це, напевно, зимові пташки — адже повітря просто насичене крижаними сніжинками… Та тут не одна пташка… Їх аж двадцять… «Послухай їх, мамо!.. Розбуди мене, мамусю, перед змаганнями… Я так стомилася плакати…»

Чиясь рука твердо лягла на її плече.

— Вставай, дівчинко! — озвався лагідний голос. — Не можна так лежати, ти замерзнеш.

Гретель повільно підняла голову. Гільда ван Глек нахилилася, дивлячись їй в обличчя прекрасними добрими очима. Але Гретель це не здалося дивним — адже вона й раніше не раз бачила це уві сні. А зараз їй так хотілося спати!

Але їй і не снилося, що Гільда так грубо трястиме її, силоміць підніматиме, — не снилося, що вона почує, як Гільда повторює:

— Гретель! Гретель Брінкер! Прокинься ж, прокинься!

Все це було насправді. Гретель звела очі. Чарівна, гарненька дівчинка так само трясла, терла, мало не била її. Напевно, все це сон. Та ні, от і будиночок… Лелече гніздо… І карета меєстера біля каналу. Тепер Гретель усе бачила ясно. В руках у неї поколювало, ноги тремтіли… Гільда змусила її зробити кілька кроків. Нарешті Гретель помалу стала приходити до тями.

— Я заснула, — пролепетала вона, затинаючись, і, дуже збентежена, обома руками протерла очі.

— Саме так, і заснула занадто міцно, — всміхнулася Гільда побілілими губами. — Але зараз тобі ліпше… Спирайся на мене, Гретель, ось так… А тепер рухайся. Скоро ти трохи зігрієшся і тобі можна буде сісти біля вогню… Я відведу тебе додому.

— О ні, ні, ні! Тільки не туди! Там меєстер. Він сказав, щоб я пішла геть!

Гільда здивувалася, але вирішила поки не розпитувати.

— Гаразд, Гретель… Намагайся йти швидше. Я вже давно помітила тебе тут, на горбку, але думала, що ти бавишся… Ось так… Рухайся…

Увесь цей час добра дівчинка змушувала Гретель ходити туди-сюди, підтримуючи її однією рукою, а другою щосили намагаючись стягнути з себе тепле пальто.

Але Гретель здогадалася, навіщо вона це робить.

— О, юфроу! — благально крикнула вона. — Будь ласка, і не думайте про це!.. Будь ласка, не знімайте його з себе! Я вся палаю, справді, палаю… Ну, не те щоб палаю, але мене всю начебто голками й шпильками штрикає… Будь ласка, не треба!

Розпач бідної дівчинки був такий щирий, що Гільда поспішила заспокоїти її:

— Гаразд, Гретель, не буду. А ти побільше рухай руками… Ось так. Щоки у тебе вже червоні, як троянди. Тепер меєстер, напевно, впустить тебе. Неодмінно впустить… А що, твій батько дуже хворий?

— Ой, юфроу, — вигукнула Гретель, знову заливаючись слізьми, — він, мабуть, помирає! Зараз у нього там два меєстера, а мама сьогодні мовчить… Чуєте, як він стогне? — додала вона, знову охоплена жахом. — У повітрі щось гуде, і я погано чую. Може, він помер! Ох, якби мені почути його голос!

Гільда прислухалася. Будиночок був зовсім близько, але з нього не долинало жодного звуку.

Щось підказувало їй, що Гретель казала правду. Вона підбігла до вікна.

— Звідти не видно, — ридала Гретель, — Мама заліпила вікно зсередини провощеним папером! Але в іншому вікні, на південній стіні, папір прорвався… Будь ласка, зазирніть у шпарину.

Стривожена Гільда пустилася бігцем і вже обігнула ріг, над яким звисав низький очеретяний дах, обтріпаний по краях. Але раптом вона зупинилася.

«Недобре заглядати в чужий будинок», — подумала вона. Потім тихенько позвала Гретель і сказала їй пошепки:

— Зазирни сама… Може, він просто заснув.

Гретель кинулася було до вікна, але руки й ноги в неї тремтіли. Гільда поспішила підтримати її.

— Чи не захворіла й ти? — лагідно запитала вона.

— Ні, я не хвора… Тільки серце в мене зараз ниє, хоча очі сухі, як у вас… Але що це? І у вас очі вже не сухі? Невже ви плачете через нас? О юфроу… — І дівчинка почала цілувати руку Гільди, водночас намагаючись дотягнутися до маленького віконця й зазирнути в нього.

Рама була зламана й полагоджена в багатьох місцях; упоперек неї звисав обірваний аркуш паперу. Гретель притислась обличчям до рами.

— Щось бачиш? — нарешті прошепотіла Гільда.

— Так… Батько лежить зовсім тихо, голова в нього перев’язана, і всі втупились у нього очима. Ох! — мало не скрикнула Гретель, відкинувшись назад, і швидким, спритним рухом скинула з себе важкі дерев’яні черевики. — Я неодмінно маю піти туди, до мами! Ви підете зі мною?

— Не зараз. Чуєш — задзвонив шкільний дзвінок. Але я незабаром повернуся. До побачення!

Гретель навряд чи чула ці слова. Але вона надовго запам’ятала ясну, співчутливу усмішку, що промайнула на Гільдиному обличчі.

Розділ XXXIV

Пробудження

Навіть ангел не міг би зайти до будиночка так тихо. Гретель, не сміючи ні на кого глянути, тихенько прокралася до матері.

У кімнаті було дуже тихо. Дівчинка чула дихання старого лікаря. Їй здавалося, начебто вона чує навіть, як падають іскри на попіл у комині. Материна рука зовсім похолола, але на її щоках аж палали червоні плями, а очі були наче в оленя: такі ж блискучі, скорботні й тривожні.