Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 49

Що тут коїлось! Скільки було сміху! Скільки сліз! Які почалися підрахунки, після того як усі повернулися в будинок! Дивно, що не прокинувся Рафф. Втім, сни він, мабуть, бачив приємні, бо усміхався уві сні.

Можу вас запевнити, що тітонька Брінкер і її діти повечеряли як годиться.

Тепер не треба було берегти смачні страви.

— Батькові ми купимо смачної, свіжої їжі завтра, — сказала тітонька Брінкер, виймаючи холодне м’ясо, вино, хліб, желе і виставляючи їх на чистий сосновий стіл. — Сідайте до столу, дітки, сідайте!

Тієї ночі Анні, засинаючи, думала, що вчора Ганс, мабуть, шукав свого загубленого ножа, і як буде кумедно, якщо він справді його знайде.

А Ганс, тільки-но заплющивши очі, побачив, що продирається крізь якісь нетрі; усюди навколо нього лежали горщики із золотом, а з кожної гілки звисає годинник, ковзани й блискуче намисто.

Як не дивно, але кожне дерево, до якого він наближався, перетворювалося на пень, а на пні сиділа неймовірно чарівна фея у яскраво-червоній кофтинці й блакитній спідниці.

Розділ ХLII

Таємничий годинник

У день відвідування хрещеної-феї, перш ніж знайшлися гульдени, дещо з’ясувалося. А саме: як потрапив до будинку годинник, якого вірна Раффова вроу так ревно зберігала аж десять років. Не раз у хвилини скрути вона боялася навіть глянути на нього, щоб не піддатися спокусі й не ослухатися чоловіка. Важко їй було бачити своїх дітей голодними й водночас думати: «Продай годинника — і дитячі щічки знову зацвітуть, мов троянди. Але ні, — вигукувала вона тоді, — що б там сталося, а Мейтьє Брінкер не така, щоб забути про останню волю свого чоловіка!»

«Пильнуй його, вроу», — сказав він, віддаючи їй годинника. От і все. І ніякого пояснення: адже щойно він вимовив ці слова, як один із його товаришів-робітників увірвався до будинку з криком: «Ходімо, друже! Вода піднімається! Тебе викликають на греблі!»

Рафф одразу ж зірвався на роботу і, як уже казала тітонька Брінкер, вона тоді востаннє бачила його при тямі.

Того дня, коли Ганс шукав роботу в Амстердамі, а Гретель, упоравшись із хатніми справами, блукала в пошуках друзок, хмизу — взагалі всього, придатного на паливо, тітонька Брінкер, стримуючи хвилювання, подала чоловікові годинника.

«Нерозважливо було б чекати довше, — говорила вона згодом Гансові, — якщо одне батькове слово могло все пояснити. Будь-якій жінці закортіло б довідатися, як до нього потрапила ця річ».

Рафф Брінкер довго повертав годинника в різні боки; оглянув його блискучі поліровані кришки, потім прив’язану до нього акуратно випрасувану чорну стрічечку. Але начебто не впізнавав. Нарешті він сказав:

— А, пам’ятаю! Ти так ретельно натирала його, вроу, що він блищить, як новий гульден.

— Так, — сказала тітонька Брінкер, самовдоволено кивнувши.

Рафф знову подивився на годинника.

— Бідолаха! — пробурмотів він і задумався.

Тітонька Брінкер не витримала.

— «Бідолаха»! — повторила вона трохи роздратовано. — А як ти гадаєш, Раффе Брінкере, навіщо я тут стою, коли мені потрібно прясти, як не для того, щоб побільше довідатися від тебе про цього годинника!

— Але ж я давно все тобі розповів, — спокійно відповів Рафф, здивовано дивлячись на неї.

— Зовсім ні, нічого ти мені не розповідав! — заперечила йому дружина.

— Ну що ж, якщо ні… Втім, все це нас не стосується… Тож і не будемо говорити про це, — сказав він і сумно похитав головою. — Поки я так довго був мерцем на землі, нещасний, чого доброго, справді помер. Та й не дивно: бідолаха мав кепський вигляд!

— Раффе Брінкер! Це просто ганьба і сором, якщо ти так поводишся зі мною, хоча я з тобою стільки панькалася, стільки від тебе натерпілася, відтоді як мені стукнуло двадцять два! — закричала Тітонька Брінкер, густо червоніючи й задихаючись.

— Тобто, як це я поводжуся з тобою, Мейтьє? — промовив Рафф усе ще слабким голосом.

— «Як це»? — відказала тітонька Брінкер, передражнюючи його голос і манеру говорити. — «Як це»? Та так, як поводяться з усякою жінкою після того, як вона підтримувала чоловіка в горі, після того…

— Мейтьє!

Рафф нахилився вперед, простягнувши руку. Очі його були повні сліз.

Тітонька Брінкер кинулася до ніг чоловіка й стиснула його руки:

— О, що я наробила! Чоловіка свого до сліз довела! А ще ж і чотирьох днів не минуло, як він до мене повернувся! Подивися на мене, Раффе! Раффе, мій рідний, мені так шкода, що я тебе засмутила! Але я прочекала десять років! Важко мені так нічого й не дізнатися про цього годинника. Я більше не розпитуватиму, Раффе. От що: ми його заховаємо подалі, раз він спричинив нашу першу сварку після того, як Господь тільки-но повернув тебе мені.

— Я був дурнем, що розридався, Мейтьє, — сказав Рафф, цілуючи її, — а ти маєш право все знати. Але мені здавалося, що говорити про це — однаково що видавати таємниці померлих.

— А та людина… Той хлопець, про якого ти говорив, — він помер, так ти вважаєш? — запитала вона, взявши годинника, але все-таки примостилася біля його ніг на кінець довгого ослона й приготувалася слухати.

— Важко сказати, — відповів він.

— Він був дуже хворий, Раффе?

— Ні, він не був хворий, наскільки я знаю, але засмучений, вроу, дуже засмучений!

— Може, він скоїв щось лихе, га? — запитала вона, стишуючи голос.

Рафф кивнув.

— Убив когось? — прошепотіла дружина, не сміючи підняти очей.

— Так, щось таке…

— Ох, Раффе… ти мене лякаєш!.. Розкажи докладніше… Ти говориш так дивно… І весь тремтиш. Я маю все знати.

— Якщо я тремчу, вроу, це, напевно, від ознобу. На моїй душі, слава Богові, немає гріха!

— Ковтни вина, Раффе… Ось так, тепер тобі ліпше. Ти говориш, він скоїв якийсь злочин?

— Так, Мейтьє, здається, убивство; так він сказав мені сам. Але я цьому ніколи не повірю. Такий добрий хлопець — обличчя молоде, чесне… Ну от як наш син, тільки не такий сміливий і прямий.

— Так, розумію, — сказала тітонька Брінкер тихенько, побоюючись, що чоловік припинить розмову.

— Він натрапив на мене зовсім випадково, — вів далі Рафф. — Раніше я ніколи його не зустрічав, а обличчя в нього було таке бліде, перелякане, яких я в житті не бачив. Він схопив мене за ліктя і каже: «Мені здається, ви чесна людина»…

— Так, у цьому він не помилився! — палко перебила його тітонька Брінкер.

Рафф розгублено глянув на неї:

— На чому це я зупинився, вроу?

— Хлопець узяв тебе за руку, Раффе, — сказала вона, з тривогою дивлячись на чоловіка.

— Так, саме так. Мені важко добрати слів, розумієш? Усе згадується, наче у півсні…

— Ой леле! Та й не дивно, сердего, — зітхнула тітонька Брінкер, погладжуючи його по руці. — Та якби в тебе від природи не було стільки розуму, що й на дюжину б вистачило, то здоровий глузд би до тебе так і не повернувся… Виходить, узяв тебе хлопець за ліктя і сказав, що ти маєш вигляд чесної людини — як же інакше! А що потім? Це вдень було?

— Ні, перед світанком… Задовго до ранкових дзвонів.

— Це було того самого дня, коли ти розбився, — сказала тітонька Брінкер, — Пам’ятаю, ти пішов на роботу десь опівночі… Ти зупинився на тому, що він узяв тебе за ліктя, Раффе.

— Так, — пригадав чоловік. — От навіть зараз його обличчя так і стоїть у мене перед очима… Таке бліде й розгублене. «Підвезіть мене трохи вниз по річці», — говорить він. А я тоді, пам’ятаєш, працював далеко на лінії, у бік Амстердама. Я сказав йому, що я не човняр. «Йдеться про життя і смерть, — сказав він. — Підвезіть мене лише кілька миль… Я бачу неприв’язаного ялика; але я не знаю — може, його хазяїн бідна людина, а мені не хотілося б грабувати бідняка!» Може, він не зовсім так висловився, вроу, — адже все це я пам’ятаю нечітко, ніби сон. Ну, от я й повіз його. Пропливли ми десь миль шість або вісім, і тут він сказав, що далі побіжить берегом; а я поспішав пригнати човна назад. Перш ніж вискочити на берег, він каже, мало не схлипуючи: «Я можу довіритися вам… Я зробив… Бог свідок, що ненавмисно… Але людина вмерла. Я маю тікати з Голландії».