Навколо світу за вісімдесят днів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 11

11

— Ні! — сказав він собі. — Я залишуся тут… Злочин скоєно на індійській території… Молодчик тепер у моїх руках!

Цієї ж миті паротяг видав пронизливий свист і зник у нічній пітьмі.

Розділ одинадцятий,

у якому Філеас Фоґґ за нечуваною ціною купує тварину для поїздки верхи

Поїзд від’їхав точно за графіком. Серед його пасажирів було кілька офіцерів, цивільних чиновників і торговців опіумом та індиго, яких справи спонукали відвідати східну частину країни.

Паспарту їхав в одному купе зі своїм хазяїном. Навпроти них розмістився третій пасажир.

Це був бригадний генерал, сер Френсіс Кромарті, один із партнерів містера Фоґґа у плаванні з Суеца в Бомбей; тепер він прямував до своєї військової частини, що розташовувалася на околиці Бенареса.

Сера Френсіса Кромарті, високого блондина років п’ятдесяти, який відзначився під час останнього повстання сипаїв, цілком справедливо можна вважати місцевим жителем. Він із юності жив в Індії, лише зрідка відвідуючи рідні місця. Генерал охоче розповів би багато цікавого про звичаї, історію й державний устрій Індії, якби Філеаса Фоґґа це цікавило. Але наш джентльмен ні про що не розпитував. Він не подорожував — він усе докладно занотовував. То було вагоме тіло, що пролітало довколаземною орбітою, дотримуючись законів точної механіки. У цю хвилину містер Фоґґ саме підраховував кількість годин, що спливли з часу його від’їзду з Лондона, і, звісно, став би потирати від задоволення руки, якби такий марний рух був властивий його натурі.

Сер Френсіс Кромарті встиг зауважити у своєму попутникові великого оригінала, хоча мав змогу спостерігати за ним хіба під час картярської гри і пауз між роберами. Він запитував себе, чи доступні душі Філеаса Фоґґа краса природи й високі почуття, чи має він щирі прагнення і чи б’ється людське серце під цією холодною оболонкою? Для нього все це поки що було загадкою. Жоден із оригіналів, яких бригадний генерал зустрічав у своєму житті, не був подібний до містера Фоґґа — цього витвору точних наук!

Філеас Фоґґ не приховував від сера Френсіса Кромарті мети своєї навколосвітньої подорожі й умов, за яких було укладено парі. Бригадний генерал сприйняв цей заклад лише як дивацтво, без жодної доцільності, якою розумна людина має керуватись у всіх своїх вчинках. Витівка цього чудного джентльмена не могла принести аніякої користі ні йому, ні ближнім.

Через годину після від’їзду з Бомбея потяг, пройшовши по мосту, перетнув острів Солсетт і в’їхав на материк. Минувши станцію Кальян, він праворуч залишив залізничну гілку, що через Кандаллах і Пуну веде на південний схід Індії, і незабаром досяг станції Павелл. Проїхавши цей пункт, він попрямував до Західних Ґат — розгалуженого гірського хребта з базальтовими ґрунтами; найвищі вершини цих гір укриті густим лісом.

Час від часу сер Френсіс Кромарті й Філеас Фоґґ перекидалися словом. Укотре намагаючись відновити бесіду, бригадний генерал сказав:

— А кілька років тому, містере Фоґґ, у цьому місці довелося б, імовірно, затриматися, і це порушило б ваш маршрут.

— Чого б це, сер Френсіс?

— Бо колія обривалася біля підніжжя цих гір і далі доводилося продовжувати шлях у паланкіні або верхи до станції Кандаллах, що на протилежному схилі.

— Така затримка анітрохи не порушила б моїх планів, — відповів містер Фоґґ. — Я передбачав можливість певних перешкод.

— До речі, містере Фоґґ, — помітив бригадний генерал, — ви ризикували потрапити в доволі кепську історію через пригоди цього парубійка.

Паспарту, закутавши ноги в дорожню ковдру, міцно спав, і гадки не маючи, що йдеться про його особу.

— Англійський уряд надзвичайно суворо й цілком справедливо карає такі правопорушення, що ображають релігійні вірування індусів, — провадив генерал, — і якби вашого слугу впіймали…

— Що ж, якби його піймали, сер Френсіс, — відповів містер Фоґґ, — то неодмінно покарали б і він повернувся б на батьківщину. Тож я не розумію, як це могло б мене затримати!

На цьому бесіда урвалася. За ніч поїзд перетнув хребет Західних Ґат, прибув у Насік і вранці 21 жовтня досягнув рівнини в області Кхандейш. Серед добре оброблених полів виднілися невеликі селища, де пагоди заміняли дзвіниці європейських церков. Численні річки й струмки — притоки Ґодаварі — зрошували цю родючу місцевість.

Паспарту, прокинувшись, дивився у вікно й не міг повірити, що він перетинає Індію в потязі Великої Індійської півострівної залізниці. Це здавалося йому неправдоподібним, та це справді було так! Паротяг, яким керував машиніст-англієць і в паленищах якого горіло англійське вугілля, викидав хмари диму на кавові дерева, що росли обабіч дороги, на плантації бавовни, мускатного горіху, гвоздикового дерева, червоного перцю. Струмені пари спіраллю обвивалися навколо пальм, між якими вимальовувалися неймовірної краси бунгало, «віари» — занедбані монастирі — і чарівні храми, прикрашені примхливим орнаментом, характерним для індійської архітектури. Далі до самого обрію розкинулися непролазні джунглі з безліччю змій і тигрів, яких відлякував гуркіт поїзда, і, врешті, виднілися ліси, вирубані обабіч залізниці; там ще були слони, які задумливим поглядом проводжали навіжений потяг.

Уранці, залишивши осторонь станцію Малегаом, мандрівники минули цю лиховісну місцевість, яку нерідко зрошують кров’ю шанувальники богині Калі. Неподалік виднілася Еллора зі своїми чудовими пагодами. Вона височіла поблизу уславленого Аурангабада, колись столиці оскаженілого Ауренгзеба; тепер це просто головне місто однієї з провінцій, відрізаних від королівства Нізам. Цією територією колись правив Ферингеа — вождь тугів, король «душителів». Убивці, об’єднані ним у невловимі ватаги, душили кожного, хто траплявся на їхньому шляху, на честь богині Смерті, не проливаючи при цьому жодної краплини крові; були часи, коли, копнувши землю в будь-якому місці, ви ризикували натрапити на труп задушеного. Британському урядові майже вдалося покласти край цим убивствам, однак жахливе співтовариство тугів діє і понині.

О пів на першу дня потяг зупинився на станції Бурханпур, де Паспарту зумів за величезні гроші роздобути пару місцевих туфель, розшитих фальшивими перлами, які він нап’яв із неприхованим задоволенням.

Мандрівники нашвидку поснідали і рушили далі — до станції Ассургур; частина шляху пролягала берегом річки Тапті, що впадає в Камбейську затоку поблизу Сурата.

Тут доречно згадати про ті думки, які вирували в голові Паспарту. До приїзду в Бомбей він гадав, і мав на це підстави, що саме в Бомбеї вся ця кампанія завершиться. Але тепер, коли потяг щодуху мчав Індією, у свідомості нашого парубчини відбувся переворот. У душі знову прокинулася жага до пригод. У ньому воскрес колишній потяг до фантазування; тепер він усерйоз сприймав плани свого хазяїна, повірив і в реальність навколосвітньої подорожі, й у те, що потрібно дотримати визначеного терміну. Його вже турбувала ймовірність запізнення й нещасних випадків, що можуть статися в дорозі. Він відчув себе зацікавленим у цьому парі й тремтів од згадки, що напередодні мало не зіпсував справу своєю непрощенною неуважністю. Не такий флегматичний, як містер Фоґґ, він був схильний непокоїтися з будь-якого приводу. Він згадував і перелічував попередні дні, проклинав зупинки поїзда, звинувачував його в повільності й подумки засуджував містера Фоґґа за те, що той не пообіцяв премії машиністові. Наш молодий чоловік не розумів того, що поїзд — не пакетбот і швидкість його суворо регламентована розкладом.

До вечора вони зглибилися в ущелини Сатпурських гір, що розділяють Кхандейш і Бундельханд.

Уранці 22 жовтня на запитання сера Френсіса Кромарті: «Котра година?» — Паспарту, поглянувши на свого годинника, відповів: «Третя година ночі». Насправді цей чудовий годинник, виставлений за гринвіцьким меридіаном, що проходить приблизно на сімдесят сім градусів на захід, мав відставати — і відставав — на чотири години.