Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 51

– На начальство ці начебто не схожі, – сказала бабуся. – Хоча й городські. Під дачу таки купили. Пшениченьку сіяти тепер зась.

Весь день Вася спостерігав за новими сусідами. Здаля, з-за паркана… Хлопчик був чорнявий, голубоокий і стрункий. Гарненький хлопчик. Надька Пилипчук на такого би пхикнути не посміла. І це ще пекучішою робило образу.

«Ну, я тобі покажу, опудало городське! – шепотів Вася. – От пожди-пожди!»

Все аж кипіло у Васі всередині. Він одразу зненавидів того Ігорька.

Нові сусіди провозилися аж до вечора. І поїхали, як уже смеркло.

Прощаючись, сказали бабусі, що приїдуть за кілька днів, у суботу. Привезуть розкладачки, постіль і тоді, може, вже й переночують.

Уранці Вася пішов на чужу тепер територію замка графа Монте-Крісто. Серце стискалося щемко й боляче. Вася довго й неприкаяно ходив по стерні. І наче вперше побачив, який гарний краєвид одкривається звідси, з бабиного Христиного городу. Обійстя було на пагорбі. Унизу звивалася у долині річка, а на тому боці знову здіймалися мальовничі пагорби з гаями й перелісками. Недарма накидало оком на цю місцину колишнє начальство.

І тепер уся ця краса належить не графу Монте-Крісто, а чужим людям, якимсь дачникам міським, отому красючкові Ігорьку, який безжально викинув на смітник графські скарби і зброю. Ні! Терпіти це неможливо! Треба щось зробити. Помститися треба!.. Найпростіше, звичайно, підстерегти Ігорька десь у кущах і надавати по пиці. Ви не дивіться, що Вася такий щуплявий і непоказний. Він жилавий, верткий. У бійці може дати фору і на півголови вищому за себе. Це у класі всі знають. Здоровило Гриць Заремба й досі носить на підборідді шрам від Васиного удару пеналом. Здумав, бач, покозакувати над Васею. І Володьки Очеретного Вася не злякався, хоч той і на півроку старший. Примусив свою шапку, яку Володька закинув у калюжу, при всіх діставати і сушити. Тепер Васю ніхто й пальцем не зачіпає. Ну його, психованого!..

«Звісно, можна натовкти Ігорька, – міркував Вася. – Але побіжить же той Ігорьок, сльози по щоках розмазуючи, до мамочки скаржитися. А мамочка – до бабусі. А бабуся, хоч і добра, не зможе від батьків приховати. А батьки почнуть виховувати. На очах у сусідів. І потім весь час той Ігорьок стовбичитиме перед носом. Нікуди ж не дінешся від нього, не сховаєшся – сусіда! Не життя буде, а мука. Ні! По пиці давати не можна! Тільки собі морока. Треба придумати щось розумніше. Щоб була таємниця! Щоб ніхто не знав, що то він придумав, зробив. Наприклад, викопати у садку яму і замаскувати гілками. Ступить Ігорьок і – шургиць! Ха-ха-ха!..» А якщо не Ігорьок, а мама ступить або дідусь. І ногу зламають… Ні! Не годиться! Граф Монте-Крісто ніколи б так не вчинив. Але й образи граф Монте-Крісто не прощав ніколи. Всім своїм ворогам одплатив. Думай, Васю, думай!..Захурчав, наближаючись, мотор автомашини. До бабусиних воріт під'їхав рафік голови сільради. За кермом сидів Тато – Григорій Савович. Він завжди їздив сам, без шофера.

Бабуся, спершись на сапку, дивилася на нього з-під долоні.

– Добридень! – привітався Тато.

– Здрастуйте, як не жартуєте! – відповіла бабуся.

– Пшеницю, бачу, викосили.

– Та вже ж пожнивувала. Андрій Гапочка, слава тобі Господи, допоміг.

– Це я йому сказав.

– Спасибі!

– Та яке ж там спасибі, як більше вже не сіятимете. Ну, я вам у березі наріжу. Не турбуйтесь!

– Та я хіба що кажу…

– Я розумію, вам було зручно тут, по сусідству… Але… – Григорій Савович зітхнув. – Треба було людям назустріч піти… Чорнобильці вони… Дід київський. А дочка з чоловіком і з хлопчиком у Чорнобилі жили. Хлопчик за місяць до катастрофи народився. Чоловік на АЕС працював. І під час аварії саме на вахті був. Позаторік помер…

– О Господи! Царство небесне! – бабуся перехрестилася.

– Та й у хлопчика формула крові нехороша… А зараз, самі знаєте, які часи… Навесні зовсім кепсько їм було, не жирували. От я й вирішив їм цю розвалюху… За символічну ціну… Підремонтують трохи і… На нову не стягнуться. А зараз, бачте, і городяни до землі горнуться. Та й то… Тільки земля й може порятувати… Ви їх тут не ображайте!

– Та чого б це ми їх ображали!..

– Вони люди хороші. Діда їхнього я знаю. Журналіст він, газетяр. Колись і про наш колгосп писав… Ну, бувайте здоровенькі!..

– Будьте здорові! Будьте здорові! – закивала бабуся.

І Григорій Савович поїхав.

Бабуся глянула через дорогу на Васю, що стояв біля розвалюхи, і скрушно похитала головою – чув, мовляв, яке лихо… Потім повернулася і почовгала у хлівець, де нетерпляче рохкав підсвинок…

У Васі обличчя пашіло, наче йому дали ляпас. Формула крові!.. Які страшні слова! Смертельним холодом віє од них. Як і від слів – «АЕС», «аварія», «Чорнобиль»… їхні Завалійки були у чистій зоні. І отам, за лісом, по той бік річки, побудували нове селище – для чорнобильців – переселенців із забруднених територій. Коли їдеш у райцентр, видно було однаковісінькі білі цегляні будиночки під шифером з однаковісінькими сараями, туалетами, з голими, майже без дерев дворами, що вишикувались у рівні ряди попід лісом. І хоч усе було нове й добротне, але так чогось стискалося серце від незатишку, наче то не будинки були, а новобранці, що тужать за рідною домівкою…

Формула крові… А він хотів… І за що, питається?… Ну й придурок ти, Васю!.. Недарма хлопці кажуть – «психований»! «Навесні вони не жирували». Може, й голодували навіть… На дачу цю, на город розраховують, щоб підгодуватися… Та коли це буде!.. На той рік, не раніше. Нічого вже ж не посадиш, не посієш – не збереш…

Вася враз зірвався з місця і побіг. До бабусі у хлівець, де вона поралася біля підсвинка.

– Бабусю! – вигукнув він.

– Чого тобі? – підвела очі бабуся.

– Можна, я банку з салом візьму в погребі?

– Нащо?… А-а… Ну, візьми. Авжеж!

– Тільки ви ж нікому-нікому!.. Хай буде таємниця!

– Хай! – усміхнулась бабуся. – А то ще не візьмуть. Посоромляться. Ти ще й помідорів візьми. Й огірків. І компотів… Я вже й сама думала…

Вася побіг у льох…

Двері розвалюхи були незамкнені. Та й чого замикати, як там тільки вітер гуляє. Прибрано, підметено. Сама лише скриня стоїть у кутку. Віко ціле. Встигли вже й полагодити.

У скриню все не влізло, Вася поставив банки з компотом на долівку і прикрив рядном. А до рядна пришпилив булавкою аркушик паперу. На ньому було написано: «Ігорьку – гуманітарна допомога. Від гр. М.-К.». То була перша справжня невигадана таємниця графа Монте-Крісто. Що не кажіть, приємно робити добро!

А втім, нові сусіди в боргу не лишилися. У неділю приїхали Васині батьки-залізничники з Києва. Роззнайомилися з новими сусідами. І дідусь-журналіст, дізнавшись, що батько Васин урятував колись поїзд від неминучої катастрофи, почав його детально розпитувати і написав про нього нарис у свою газету, де, між іншим, зазначив, що герой-залізничник живе у жахливих житлових умовах і навіть власного сина тижнями не бачить, бо той із ним жити не може. А тоді розіслав свій нарис по всіх інстанціях, натиснув на всі кнопки, як він сказав, і – гласність – велика сила! – присоромлене залізничне начальство, що годувало обіцянками Васиних батьків багато років, нарешті обіцянки ті виконало. І надало їм окрему двокімнатну квартиру. І Вася нарешті об'єднався з батьками, переїхав до Києва. І став учитися з Ігорьком в одному класі.

Це було три роки тому. Відтоді вони сидять за однією партою і дружать так, як ніхто в шостому «Б». У перший рік їхньої дружби Стасик Макарець спробував познущатися з тишка Ігорька, то Вася влаштував йому таку «зачистку», що навіть тепер, коли Стасик займається разом із Супер-Джоном східними єдиноборствами, йому й на думку не спадає звести рахунки з Васею.

От як буває! Колись ненавидів Ігорька Вася, хотів помститися, а став йому вірним другом. Та Ігорьок про ті Васині нехороші до нього почуття навіть не догадується.

Це – друга таємниця графа Монте-Крісто.