А листя падають... - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 1

1

ВАЛЕНТИН КУДРИЦЬКИЙ

А ЛИСТЯ ПАДАЮТЬ...

Лірика, Гумор, Сатира

2009р.

ПОЛЕ Ой, як вийду я ранком на поле І подивлюсь як шумують поля, Поле моє! Життєрадісне поле, Ти ніби казка моя чарівна. Стану я тут, де жита грають хвильками Й сам я неначе не свій, Як мені хороше тут під тополями - В ніжній красі весняній. Хочеться враз свої груди юначії Китом морським підійнять, І салдафонів, що з бомбами граються Подихом в пил розім'ять. Щоб пам'ятали й не забували - Поле для того, щоб жить! А не для того, щоб нас убивали, Й нашою кров'ю це поле кропить. Ой, як вийду я ранком на поле І подивлюсь як гуляє весна, Поле моє, життєрадісне поле, Ти ніби пісня моя чарівна.. 20.10.1953 р. СТОЮ НАД ВСЕСВІТОМ Хвиля життя приходить і уходить, За нею інша набіга, І так усі мільярди років Із небуття у небуття. Треба ж було Творцю на небі Установить таке реле, Що кожен рік міняє зими І осінь, що дощами льє. А я стою над цим всім світом Десь в невідомім пункті 'А'. Й вдивляюсь в невідомі далі Й шукаю відповідь, хто я? Певно, у цім незнанім світі - Де ні початку, ні кінця, Нічого я не розумію, Звідки прийшла душа моя? Звідки прийшла, куди полине - Коли промчать літа мої, Невже і справді світ безмежний? - Це не вкладається в мені. І як могло з'явитись слово, Як ще і людства не було? Як слово це було з нічого, То хто ж придумать міг його? І звідки те їх розмаїття, Звідки ті мінуси й плюси? Звідки вони? Мовчать століття. Одні загадки та ікси. Чому таке їх розмаїття І стільки в світі різних мов, А може їх, простіть за дерзість, Не Бог придумав а - любов? Нащо Йому, пробачте люди, Знать було в світі стільки мов, Як не було з ким говорити І світ не відав про любов? 20.8.2001 р. РОЗМОВЛЯЮ З КОСМОСОМ В голові, ніби, в морі - прибій, Що от-от, як фугас розірветься. Скільки задумів, мрій і надій, І не знаю, де все це береться? А думки прибувають, летять, Мов метелики втягнуті грою, Що не знаєш, що з ними робить, І немає від дум тих відбою. Ніби з Космосом я на зв'язку, Й хтось ввімкнув у мій мозок комп'ютер, Щоб ту мудрість з їх вуст записав І її передав я всю людям. 6.6.2005 р. МОЯ ГОРДІСТЬ Я не женусь за славою поета, Бо слави в мене й так хоч відбавляй. І хоч сьогодні вже не та Планета, І вже не той, що був раніше край, Але за честь, за віру, і за волю Я прославляв і буду прославлять, Бо я одну з народом маю долю, І це уже від мене не віднять. Слава моя на кожному масиві, В будинках тих - які побудував. І я горжусь собою і щасливий, Що все тепло, що мав - я людям передав. 18.10. 1968 р. ЩОБ ЛЮДИ РАДІЛИ Це вже не той Ірпінь, що був, Де ми колись гриби збирали, Де ми ганяли голубів, І на дівчаток поглядали. Сьогодні тут кругом асфальт, Будинки - красені, як стріли. Що замість нас, мов, стали в ряд, Щоб наші правнуки раділи. 11.9.2006 р. Я ВАС ЛЮБЛЮ, ЛЮДИ! Манить музика в молодість змістом. Іду, зачепившись очима за ніжність. Ніби наречене моє місто. А над містом панує - Вічність. Люди! Я люблю вас, чуєте? Серце моє з музики - чисте. Тільки ви мене зачаруєте! А на землю падає листя, Ніби біль з мого серця. Люди! Я люблю вас, чуєте, То ж навіщо ще й далі чаруєте? 1.10.1969 р. БЛАЖЕННА МИТЬ Душа шукає і вирує, Душа шукає і кричить, Можливо хтось її почує І принесе блаженну мить! Бо так вона благає щастя, Що всіх, при всіх би обійняв, Зірвав би всі волошки в житі І їх закоханим роздав. 15.9.1969 р. КАБЛУЧКИ Стань, дівчино, зупинися, Дай, на тебе подивлюсь! І до тебе, як троянди - Хоч злегенька доторкнусь. Зупинись, поглянь на небо, Де таке ти ще знайдеш? Може все - таки до мене На хвилинки три зайдеш? Хочу глянуть на ті чари, Чим прохожих ти печеш, Що не можуть всидіть в хаті - Як по вулиці ідеш? 6.5.1969 р. ОХОРОНЕЦЬ ТАЄМНИЦЬ Вже моя голова посивіла, Як веселий холодний димок, А душа, ніби, помолоділа, Як притрушений снігом садок. І не віриться зовсім, що скоро - Вже і правнук піде в перший клас, Тільки жаль, що в його товаристві Вже не буде ніколи більш нас. І вони як і ми колись, люба, Підуть в гори розваги шукать, Й може сядуть під тим самим дубом, Де колись ми любили гулять. І піде, як і в нас все по кругу: Поцілунки, і сльози, і сміх, Будуть нові і нові подруги, Боже мій! Скільки буде ще їх! І піде як і в нас - все по кругу, Таємниці дуб вміє тримать, А тому я вважаю, що дубу Можуть всі, як собі довірять. А тому я б хотів через дуба Всім онукам привіт передать. 29.4.2003 р. ТІЛЬКИ МИТЬ Із тобою пройтись - що в раю побувати, І подихати запахом квітів і трав, Із тобою побуть - це ту силу пізнати - Про яку чули всі, але мало хто знав. Із тобою побути - це полями дихнути, Це почути пісні солов'я і дібров; Із тобою побути - це щастям дихнути Тим, яке в нас в житті називають - любов. Чи багато нам треба?- не знаю, не знаю, Але впевнений я - що лише всього мить, А тому я життя зможу тій лиш довірить, Що мені зможе миті ті вічно творить... 24.4.1990 р. ПОЛЬОВА ЦАРІВНА Йду по вулиці й зриваю, Мов суниці із грядок - Ніжні посмішки дівочі І кладу в вірша рядок. Так по слову, по другому І дивись, уже - сонет, І нехай тоді хто скаже, Що Кудрицький не поет. Щось не можу зупинитись, Мов прорвались небеса, Я пишу а ті диктують, Це ж хіба не чудеса? Кожна жіночка - суничка, Кожна дівчина - бузок, І їх світлі білі личка - То вінець усіх казок. Де не глянь - там Веселини, Там - царівни польові, А мені оті Галинки - То поезії нові. Поки я збирав у кошик Ті сунички й квіточки - Прилетіли дві синички І закінчили рядки. А коли наповнив кошик Я по вінця до кінця, То приніс його додому І подякував Творця. 14.4.2003 р. КВІТКОВЕ ПОЛЕ Життя - це поле квіточок, А я у полі тім - жучок, Який весь день по квітах лазить Через тини і перелази. Бо квіточки, коли цвітуть - Вони жучка до себе ждуть - Хоч через пні, чи перелази, Аби прийшов, аби полазив... 26.9.2003 р. КРИНИЧЕНЬКА Ну ж у дівчини і стан!- Глянеш, небо рушиться, Й, ніби грізний океан Вся душа ворушиться. Що голівонька, що ніс, Що вже біле личенько!- Видно, Бог її створив, Як в степу криниченьку. Хто не їде, хто не йде - Той в степу зупиниться, Бо усім, як і мені Хочеться напитися. От так очі, от так стан, Ой, рятуйте людоньки! Ой, як хочеться схопить Те дівча за грудоньки. Боже милий! Боже мій! Що зі мною твориться? Все б я випив з тих... криниць Страх, як пити хочеться... 5.9.1997 р. БІЛЯ РІКИ Сохнуть і дерева, Сохне і трава. День від дня все меншає, Мерзне голова. Крутить у суглобах, Біль в моїй душі, Вже й писать не хочеться Про любов вірші. Хочеться упасти Десь біля ріки І дивитись в небо Як пливуть віки. 26.5.1997 р. РУСАЛКА Колись, як був я ще малий - Мати русалками лякали, Щоб в ліс, і в жито не ходив, Аби ті не залоскотали. Але, коли я вже підріс - Рішив піти як смеркне в жито, Та так - аби ніхто не знав, І щоб було все шито-скрито. Проте, я скільки не ходив,- Ніде русалки не знаходив, Поки рішився і пішов Я на ставок - на тихі води. Бо, там у лузі, у ставку Говорять теж жили патлаті, І як темніло надворі Гасали, мов коти по хаті. І хоч боявсь їх - все ж пішов, Бо я і справді вірив в казку, І там побачив я в ставку Кого б подумали ви? - Машку. Не знав, радіти чи втікать, Ну ж не стоять, узявшись в боки, Але рішив я зачекать, Бо щось мене тримало поки. Вийшла красуня із води Струнка, оголена, патлата Й мені кивнула: йди сюди! І тут же стала лоскотати. Тоді і матір я згадав, Яка мене попереджала, Та сила, певно, неземна Біля русалки задержала. І, переборюючи страх, Я, звісно, дамі підкорився... Й на неземну її красу Неначе вкопаний дивився. А через місяць, може два - На тій русалці я женився... 6.11.1980 р. ЗАГЛЯДАЮ В НЕБО Я Заглядаю в небо я Як в природи душу, Боже, скільки ніжності В золоті дібров! Хто ж це чудо витворив? Хто ж це чудо витончив? Люди кажуть - Сонечко, Я кажу - любов. Боже, що то твориться У житті моєму, Боже, що то твориться У душі моїй? Як же серцю хочеться, Щоб співала горличка, Тільки де гарантія, Що потрібний їй? Ще в селі на вигоні Не співали жайвори, А в гаю за річкою Не шушукав гай, То ж чому чужі жінки - Всі, неначе, квіточки, Хоч бери до рани Кожну прикладай. Заглядаю в небо я, Як в дівочу душу, Боже, скільки ніжності В сутінках дібров! Хто ж це чудо витворив? Хто ж це чудо витончив? Люди кажуть - Сонечко, Я кажу - любов. 11.11.2001 р. ГОРОБЦІ І СВІТАНОК Люблю світанок й дні воскресні, Що заворожують мій зір, І як в садку цвітуть черешні, І тишу, що крадеться з гір. Люблю я день, який сповзає В ранковім дремі з хмарок в ліс, І на берізки поглядає, Як я на шовк коханих кіс. Люблю світанок. Як над лісом - Димить злегесенька туман, І горобців, що сплять всю нічку, Щоб ранком день принести нам. 24.4.2000 р. ПЕРШІЙ КОРОЛЕВІ Згадав про Місяць над горою, Про ті чудові світлі дні, Як познайомились з тобою Колись на пляжі в Ірпіні. Як я тремтячими руками Вперше твоїх торкнувсь колін, Й мені здалось, що надімною, Ніби, роздавсь небесний дзвін. А ти у Місячній короні Серед туману і роси Сказала там, де паслись коні: -Усе що хочеш - все проси. А я незнав, про що йшла мова, Чого ж і ще було просить - Як нічка й так така чудова, І річка поруч нас біжить. Пройшло уже багато років, Скільки відбулося подій! - А ти ще й досі в тій короні Стоїш у пам'яті моїй. 30.10.2000 р. МІДНА КОПІЙКА Не пройде і сто літ як і ми всі помрем, Як над нами насиплють кургани, І ніхто на той світ не візьме свій гарем Як колись фараони й султани. А якщо ти нікого в житті не любив, Не кохав, не робив людям радість - Будеш сам на тім світі, як бовдур лежать, Обійдуть тебе Валі і Каті. І забудуть про тебе і мертві й живі, Ну кому така радість потрібна, Що життя прожила й ні людям, ні собі, Як копійка на смітнику мідна? То ж кому такі принци потрібні, скажіть, Що крім сну ті нічого не знали? А тому, хто живий, я вам раджу - любіть, Щоб про вас добрим словом згадали. Тих, хто щастя творив, тих хто ніжив, любив - Тих в житті не судили й не судять... Бо якщо ти любив - значить щастя творив, Значить ти щось робив добре людям. То ж кохайтесь, любіть, не жалійте вогню, Не жалійте коханим цілунків! Бо у тому вогні, що в душі аж на дні - Тільки там і шукай порятунку. 19.6.1997 р. ДУРМАН Ще і сьогодні перепілки Всю ніч співають за селом, Неначе грають на сопілці, Мов серце крають перед сном. Я пам'ятаю, як в дитинстві У росах зіроньки шукав, І як незграбно, і невміло Тебе в гаю поцілував. І з того часу, як не дивно, З'явилась Муза і тоді - Стало все ніжним і рожевим, І зорі стали голубі. А ми під небом вальс кружляли На лузі з гордим буркуном, А поле, ніби, нас навмисно Поїло ніжним дурманом. О, як би я хотів сьогодні Напитись того дурману, Щоб в дурня знов перетвориться Й віддчуть ту силу чарівну. Відчуть ту ніжність й насолоду І того дотику тепло, Яке мене ось стільки років Манило, мучило й пекло. Бо, як колись в тобі відразу Відчув всі радощі життя, І знов в мені, як того часу - Проснулись перші почуття. Бо перше - то завжди є перше, Його ні з чим не порівнять, О, якби я хотів сьогодні Тебе, як вперше обійнять. 1.1.1983 р. В ПЕРЕХОДІ Стоїть в переході мордатий мосьє Й за десять карбованців секс продає. Дивлюсь на ту наглу вгодовану пику І так мені хочеться пику потикать. А та посміхається й каже мені: -Читав в Одісеї про вірність, чи ні? Так в того ото чоловіка-плавця Була Пенелопа, як жіночка ця. Літ двадцять, аж поки він плавав морями - Сиділа і ждала його вечорами. А цій же красуні немає ціни, Повісь її в спальні, прибий до стіни, І можете плавать хоч сто літ від хати, І певними буть - що вона вам не зрадить. 15.12.1989 р. НЕ ЗНАЮ Коли надворі веснами шумить І Місяць посміхається лукаво, Ну як тебе, кохана, покорить, Щоб хоч на ніч на тебе мати право? Горять зірки, вигукують поля, І десь над нами Янгели літають, Якби ти знала, як я хочу жить! Та як тобі сказать про це - не знаю. Ось скоро нічка в вічність відійде, І Місяць зорі спать позаганяє, А серце так і проситься любить, Та як тобі сказать про це - не знаю. 2.2.1989 р. ЯКЩО ЖІНКА КОХАЄ Жінка, яка вас дуже любить - До всіх не стане скалить зуби. Але, коли і скалить зуби, Це ще не значить - що вас любить. 22.5.2004 р. ЗЕМЛЕТРУСИ Ми вільні тільки у коханні, Якщо в своєму курені, Де на все поле, на все небо Нема ні жодної душі. Коли тебе думки не мучать, Як дачу, дім побудувать, Коли спокійні наші душі І дітки наші не кричать. А ті всі палаци й хороми - То наше горе і наш біль, Тому й існують землетруси, Щоб мали ще і іншу ціль. 9.1.2000 р. ЖІНКИ І СВІТ Скільки жінок у нашім світі - Стільки й зірок, Які від себе не пускають А ні на крок. Які для того Богом дані - Щоб чарувать, Які для того в нашім світі - Щоб їх кохать. 4.10. 2001 р. ХОДИТЬ СЛОВО Чомусь на серці як ніколи: І сум й журба, і чорний біль. То, ніби, щось під боки коле, То десь відкладується сіль. То щось трясе тебе , то мучить, То ти - герой, то - боягуз. А по болоту ходить слово З чарівним змістом - чорногуз. 10.6.2001 р. ЗОРЯ МОЯ Зоря моя! Весна кохання, Скарбниця чарів і дібров, Візьми собі мої страждання, Мені ж віддай свою любов. Нехай тобі рум'янить личко, Завжди бадьорить, сипле жар, Дає натхнення молодички, Щоб в серці був завжди пожар. 7.1 1983 р. КРАСА Колись я думав що роса - То просто місячна краса. Та тільки Сонце з гір упало, Як всю красу, немов, злизало. Сидять сороки на стовпі. Сижу і думаю собі: Була роса - була краса, Нема роси - нема краси. То що ж воно таке краса Й куди дівається вона? І диву сам собі даюсь, За чим же я тоді женусь? Невже щось сталось з головою, Що я біжу за пустотою? А завтра знов дивлюсь - роса... Ну це хіба не чудеса? І так мільярди літ підряд Себе ми будем повторять, Аби ніколи нам з тобою Не втратить іскорки живої. Не втратить ту красу небес, Що творять з Господом прогрес, Щоб ми завжди за нею гнались Й ніколи не розчарувались. 10.4.2003 р. БАРАН Крутить ноги, тягне спину, А думок ще, як гора. Чи то вже гаплик підкрався, Чи прийшла лиха пора? Чи то просто я занудивсь По весні і по Дніпру? Бо як день - все більше й більше Те й роблю, що хрест свій пру. І немає тому краю, І кінця немає, Як одну роботу зроблю, Інша вже чекає. Ну а скільки не зробив ще! Й головне: не докохав, А вже чую мчить з косою Чорна відьма через став. Став, стою, себе питаю: -Чи не дурень ти, Вальок? Подивись на наш Хрещатик - Скільки вхожених дівок!!! Щоб оту красу всю божу Помінять на кліточки, Про який ти розум мовиш, Ніби житимеш віки? Плюнь на всіх тих бджіл та дачу І піди у ресторан, І тоді ти сам побачиш - Хто ж ти є, як не баран! Чи задумувавсь ти, брате, Як збираєшся ти жить, Як до тебе з бородою Чорний вечір прибіжить? То ж кидай ти цю роботу, Той гараж і цей сарай - І шуруй мерщій до Ялти В край, де дійсно - Божий рай. Де розгулюють мадони - Справжні феї чарівні, Де тобі такі ніколи Не присняться і в ві сні. 22.5.2001 р. А ЛІС ШУМИТЬ Лежу. Не спиться. А поруч зорі шепотять, Немов патлаті молодиці. І захотілося мені До їх добратися спідниці. Приліг. Схопив одну й мовчу. Вона мовчить. І, мов, від радощів кричу, А ліс шумить. А ліс шумить. А Місяць з хмарами кружляє. -Скажи мені, чи любиш ти?- А та мовчить і поглядає. І знов мовчить. І знов один. Не знаю, де себе подіти? А ніч, як рік. А ніч, як рік! - Коли ж почне вже сутеніти? 17.9.1997 р. ПРО ВІЧНІСТЬ Те що буде - не знаю й не знає ніхто. Що було - те уже не вернеться. А тому, потримай, якщо можеш пальто, Бо душа в світ фантастики рветься. Я в майбутньому весь. Позаду - моя тінь. Але що без минулого вічність? Особливо, коли вже на пенсії ти Й на душі, як на морі, у січні. То ж , живіть не тужіть, ніби Місяць в хмарках, Що як діжка розпечена котиться, І безмежне минуле тягне в майбуття, Без якого ніхто не обходиться. То ж нехай оту мить, той відрізок всіх мук Те, що люди життям називають, Хай у пам'яті там він для тих збереже Хто ще любить і щастя бажає. 4.6.1997 р. КОЛИ ЦВІТЕ І ШУМИТЬ І так я, люди добрі, Уже - пенсіонер, А, ніби ще десь вчора Ходив, як піонер. Здається, що ще вчора Я бігав без штанців, Сьогодні ж, як непотріб Списали до старців. І звідки, вибачайте, Ті роки узялись? Що, ніби в іншу робу Літа перевдяглись. Кому тепер жалітись, Кому, скажіть, кому? До Господа далеко, Та й ніколи йому. А мужикам порада: Як ліс цвіте й шумить - Любіть жінок, кохайте їх! Їх є за що любить!... 17.5.1997 р. ЩОБ БУТЬ В РАЮ Поки тобі відкриє небо Навіки божу благодать, - Тобі на "скрипочці" прийдеться Ще довго й довго, брате, грать. А тому, хто у рай з вас мріє - Мусить одне запам'ятать: Що зроду вам не бачить раю, Якщо не будете кохать. Отож, молись ти чи хрестись, Хоч в бубон днями вибивай! Але, якщо ні з ким...ні разу,- Навіть не мрій попасти в рай? 5.3.1997 р. КОЛИ СЕРЦЕ ТІКАЄ Як смерть іде - бере в кільце, Немов, вовки невинну жертву, Й куди ти , брате, не поткнись - Вона придумає як зжерти. Бо той, хто виробив ресурс, Й не так вже тікать стало серце, То так і знай, прийшла пора... Але про це ти думай з перцем. 10.11.2001 р. ЩОБ ПОЗБУТИСЬ МУК Знаю я, що відцвітають Вже мої літа, як цвіт, Жаль, звичайно, залишати Цей казковий божий світ. Бо як гляну в даль небесну - На ліси, що в далені, Жаль, прощатись безсумнівно З цею казкою мені. Але, що робити маю? - Тут вже воля не моя. Видно, Бог не хоче бачить Більше мук моїх щодня. 27.5.2004 р. ЙДЕ ЖИТТЯ Проходять століття, тисячоліття - Йде життя. Давно я досяг повноліття, А й досі, немов, дитя. Не можу напитись красою, І наспіватись пісень, А десь за рікою, я знаю, Уже догоряє день. А жити так хочеться, хочеться... Який же ти світ чарівний! А листя по полю котяться - В світ новий. 28.5.1969 р. ДІАЛОГ З ГОСПОДОМ Ти в мені, мій Боже, знаю! То ж до тебе і звертаюсь: -Ізціли мене, дай силу, Поможи наставить милу! Ну а Бог мені з гори: -Все, що просиш, - сам бери. Бо все те, що ти просив,- Я давно тобі зробив. Хочеш жінку мать, як диню?- Збий їй гонор і гординю, Бо гординя, блуд утіх, То в житті - найбільший гріх. Бог все бачить і все знає, Навіть, й те, чого немає. То ж дурити не старайся, А як грішиш? - то хоч кайся, Бо для тих, хто дурить Бога - То для їх одна дорога. А коханку, щоб кохала, То цілуй, щоб аж стогнала. Боже милий! О, Ісусе! Ти взірець мій, очі, вуші. Ти - моя любов, мій - світ, Подаруй, ти стільки літ, Щоб все те, що написав, Я народу передав. -Добре!- Бог сказав,- живи! Й так як пишеш, так й пиши... Потім трохи помовчав, І мені він знак подав: -Хочеш мати душу вічну?- То її залиш у віршах. А коли тебе забрать?- Це мені самому знать. 8.1.1997 р. ВТІКАЮ ВІД СТАРОСТІ Мені давно вже місцем поступаються, І, навіть, літні вже звертаються на "ви", А я люблю, як феї посміхаються, І як до мене шепчуть явори. Люблю бродить по горах, і по лісі, Слухать пісні дубочків і беріз, Люблю, коли в мій дім приходить літо Із золотистим блиском світлих кіс. Люблю, коли в садку щебечуть птахи, І весело шепочуться гаї, І як в садку весь день гудуть комахи, І вчать діток співати солов'ї. Люблю, коли гуляє в лісі вітер І всі листочки весело тремтять, І як танцюють із вітрами віти Й всю ніч до ранку з полем шепотять. І вірити не хочеться у старість, /Нехай би їй Гаврило під ребро!/ Тому й хожу гуляти на Хрещатик, Тому й хожу гуляти на Дніпро. Із неба зорі визирають, Зацвів на березі будяк. Мене вже дідом називають, А я незчувсь, коли і як? 3.5.2000 р. НАШЕ ЛІТО Я по твоїх іду слідах, Вдихаю запахи жасміну, О, як би я хотів зустріть Хоч раз і ще ту горду Ніну. Бо з того часу як зустрів Її очей веселі квіти - Вони нагадують мені Весь час про наше тепле літо. Я по її іду сліду, Вдихаю запахи кохання, І я упевнений чомусь, Що то ідуть мої бажання. 8.6.2000 р. МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ Знаю, що кохати може тільки мати, І не чоловіка, а - своє дитя; Може доглядати і ночей не спати Скільки буде жити - все своє життя. А як та дитина виросте в велику - Мати вже не треба, сам бо он який! І зустріне іншу - дівчину, а матір Вже якщо й згадає - глузд з того малий? Ночі ви безсонні, ночі материнські, Колискову мати й досі ще співа, А вже, мабуть, восьмий їй пішов десяток І зовсім в матусі сива голова. Ой, ти, син - синочок, ти моя дитина, Молодість гарячу, все своє життя, Щоб ти був щасливий, щоб ти був здоровий Все я, все що мала - я тобі дала. Ночі ви безсонні, ночі материнські. Колискову мати й досі ще співа, І горить каганчик посеред кімнати А вісток від сина - все нема й нема. І, нарешті, свято: дякувать за звістку, Син привіз із міста внуків і невістку І сказав матусі: -Ось, щоб не скучала... Ну а нам, будь - ласка, дай торбинку сала. Коротко і ясно, і поклав підкову, Й знову у хатині чути колискову. Може випадково це хтось прочитає, Пам'ятайте: мати вас завжди чекає. Може стане соромно і замучать свідки, Адже і в самого підростають дітки. 20.10.1961 р. МОЄ СОНЕЧКО Відчуваю я, горю трапиться, Бо тремтить душа, з рук все валиться, Бо вона іде і впирається, І додому йти не збирається. А у нас росте Алька - донечка Ніби квіточка, ніби - Сонечко. Я на неї дивлюсь: думи - римою, Та тебе, не надійсь, не затримаю, Поки зорі в гаях розважаються Й поки всі жіночки нагуляються. Думаєш, не хочу я відпочивати Й десь піти-поїхать, щоб позагоряти, Думаєш, не зміг би так як ти гасати, І весь день на Сонце ноги задирати? Міг би! Навіть, краще, та не в тім причина, Бо у нас маленька є уже дитина, І вона як тільки очі відкриває - То відразу мамку поглядом шукає. 14.6.1968 р. ДЕ СИНИ? Повилітали пташенята Із материнського гнізда, І залишилась бідна мати, Ніби сиріточка - одна. І будуть довго мамі снитись Безсонні ночі, трудні дні, Як над дитинкою схилившись, Співала їм свої пісні. Згадає дні, як під дверима Стогнала фуга зимова, І як вона діток від неї Оберігала як могла. І виганяла холод з хати - Аби дитинку зберегти. А зараз в хаті ходить мати Одна - одна. А де сини? 5.11.1987 р. ЗАЯЧИЙ ХЛІБ / Батьку / Чомусь, як справжній вартовий, Як мій єдиний охоронець, У пам'яті моїй завжди Живе мій батько - комсомолець. Я пам'ятаю, ніч надворі, Сердитий вітер завива, А батько, що піднявсь о п'ятій, Коня - Монгола напива. Перехрестився, помолився, Й чайку попивши з молоком,- Він тут же ніби розчинився В тій темноті, що за селом. Вставав мій батько дуже рано Будь то мороз, чи йдуть дощі Й пірнав у ніч з конем - Монголом, У заметілі снігові. І так щодня, і так роками, А як додому приїзджав,- Привозив нам від зайця хліба, /Так він принаймі нам казав./ І хліб той був смачніший меду - За вуха нас не відірвать, І щоб не той хліб, запевняю - Ми б не змогли й буквар піднять. І ми всі вірили у зайця Й чекали хліба кожну ніч, Поки дасть батько по окрайцю, І знов залазили на піч. Отак ми, друзі, й виживали, Літа все йшли і ми росли, Але людей не грабували Так як сьогодняшні "орли". Сьогодні вже і сам не сплю я, Надворі фуга завива, І чую вічно голос батька, Ну як, синок, твої діла? В самого мене вже сім'я, І так старого жалко стало, Коли з колиски в пізній час Своє дитятко закричало. Пишу рядки, а в серці кров, А на очах нестримні сльози, Колючий вітер у лице Стьобає, ніби мерзлі лози. Життя - життя, як океан Шумує, вихрить, завиває, І в цьому хаосі буття Я батька згадую буває. О, спи дитя! Адже твій сон Сьогодні я оберігаю, Можливо й ти колись, синок, Мене старенького - згадаєш? 9.2.1964 р. НАЗНАЧЕНА БОГОМ / Матері / З тих пір як залишив я батьківську хату То згадував вічно про батька і матір. І зараз, як Сонце всміхнеться раненько: Здається, що то мій старий і старенька. Й відразу стає на душі спокійніше, Бо, хто ж від батьків більш на світі рідніший? Багато я посмішок бачив на світі, Та ось і свої підростають вже діти, Та посмішка наших батьків незрівнянна: Вона і сувора, і добра й бажанна, Бо батько і мати ніколи не зрадять, Вони і порадять, вони і розрадять, І хай би хоч що вони вам говорили, Але пам'ятайте: вони вас любили. Які ж ми бували жорстокі і вперті - Та мати за кожного