Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 46

Ленґдон, зціпивши зуби, взяв документ. Розправив його на столі й прочитав рядок угорі. Тоді повернув аркуш на дев’яносто градусів і прочитав рядок на полях праворуч. Ще один поворот — і рядок знизу. Ще поворот — ліворуч. Останній поворот — і аркуш опинився в первинному положенні. Усього рядків було чотири. Той, який Вітторія зауважила першим, насправді виявився у вірші третім. Вражений, Ленґдон іще раз перечитав усі чотири рядки, один за другим, повертаючи аркуш за годинниковою стрілкою: згори, праворуч, знизу, ліворуч. Тоді схвильовано видихнув. Сумнівів не залишалося.

— Ви знайшли ключ, міс Ветро.

Вітторія втомлено всміхнулася.

— От і добре. То, може, ми нарешті звідси підемо?

— Я мушу переписати ці рядки. Треба знайти десь папір і ручку.

Ві'тторія похитала головою.

— Облиште, професоре. Немає часу бавитися в писців. — Вона взяла аркуш і попрямувала до дверей.

Ленґдон встав.

— Цього не можна виносити назовні! Це…

Але Вітторія вже вийшла зі сховища.

55

Ленґдон і Вітторія вибігли з таємних архівів у внутрішнє подвір’я. Свіже повітря, що лилося Ленґдонові в легені, діяло, як наркотик. Червоні плями перед очима швидко розтанули. Однак почуття провини не зникло. Він щойно став співучасником викрадення безцінної реліквії із найтаємнішого у світі сховища. А камерарій йому казав, я вам довіряю.

— Швидше, — сказала Вітторія. Досі тримаючи аркуш у руці, нона майже бігла через віа Бельведере до офісу Оліветті.

— Якщо на цей папірус потрапить вода.

— Заспокойтеся. Коли ми розшифруємо головоломку, то повернемо їхню дорогоцінну п’яту сторінку на місце.

Ленґдон пришвидшив крок, щоб не відставати. Почуваючись злочинцем, він, однак, не приховував захоплення новою інформацією, що випливала з цього документа. Джон Мільтон був ілюмінатом. Він склав цього вірша для Галілея, щоб умістити його на п’ятій сторінці… подалі від очей Ватикану.

Коли внутрішнє подвір’я лишилося позаду, Вітторія простягнула аркуш Ленґдонові.

— Чи зможете розшифрувати цей текст, як думаєте? Чи ми ибили свої мозкові клітини намарно?

Ленґдон обережно взяв документ і, не вагаючись, поклав до нагрудної кишені твідового піджака, подалі від вологи й сонячного світла.

— Я вже його розшифрував.

— Як ви сказали?

Від несподіванки Вітторія аж зупинилась. Ленґдон не зупинявся, тож Вітторія побігла за ним.

— Ви ж його тільки раз прочитали! Мені здавалося, це має бути щось складне!

Ленґдон знав, що вона має рацію, проте й справді розшифрував segno після першого ж прочитання. Досконалий ритм п’ятистопного ямба і перший олтар науки відкрилися йому з абсолютною ясністю. Щоправда, його трохи непокоїло те, що він упорався з цим 'завданням так легко. Його виховали в пуританських традиціях. Він і досі чув, як батько проголошує давній афоризм, популярний у Новій Англії: Якщо щось вдалося тобі без зусиль, то ти схибив. Ленґдон сподівався, що цього разу це правило не спрацює.

— Я розшифрував його, — сказав він, пришвидшуючи крок. — Я знаю, де заплановано перше убивство. Треба попередити Оліветті.

Вітторія заступила йому дорогу.

— Як ви можете вже це знати? Дайте мені подивитися ще раз. — Із цими словами вона спритно запхала руку до його кишені й витягла аркуш.

— Обережно! — закричав Ленґдон. — Не можна…

Вітторія не звертала на нього уваги. Вона швидко йшла, тримаючи документ перед очима проти вечірнього сонця. Коли вона почала читати вголос, Ленґдон хотів було відібрати в неї аркуш, але зупинився, зачарований її глибоким голосом, що з легким акцентом промовляв склади точно в такт ході.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що він перенісся назад у часі… став сучасником Галілея, що слухає цей вірш уперше… знаючи, що це — випробування, карта, ключ, що вказує шлях до чотирьох олтарів науки… чотирьох вказівників для визначення таємної стежки через Рим. Вірш лився з вуст Вітторії, наче пісня:

Земний гріб Санті, демона діра, —

Звідтіль стихіям тайним вже пора Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

Хай янголи у пошуку ведуть!в

Вітторія прочитала його двічі і змовкла, неначе прислухаючись, як давні слова відлунюють самі собою.

Земний гріб Санті, подумки повторив Ленґдон. Зміст вірша був йому абсолютно зрозумілий. Стежка світла починалась від могили Санті. Там і треба шукати першого вказівника.

Земний гріб Санті, демона діра, —

Звідтіль стихіям тайним вже пора…

Тайні стихії. Теж усе зрозуміло. Земля, Повітря, Вогонь, Вода. Стихії, вони ж елементи науки, чотири вказівники ілюмінатів, замасковані під релігійні скульптури.

— Схоже на те, — сказала Вітторія, — що перший вказівник

іі.і'сь біля гробу Санті.

Ленґдон усміхнувся.

— Я ж вам казав, що це було нескладно.

— А хто такий Санті? — запитала Вітторія, несподівано заінтригована. — І де його гріб?

Ленґдон хмикнув. Дивовижно, як мало людей знає, що Сан-іін — це прізвище одного з найвидатніших'художників доби Відродження. Ім’я ж його відоме в усьому світі. Цей вундеркінд у двадцять п’ять років уже виконував замовлення Папи Юлія II,і коли помер — лише в тридцять вісім — то залишив після себе колекцію фресок, якої ще не бачив світ. У світі мистецтва Санті оув титаном, а те, що його знають лише за ім’ям, означає, що він досягнув рівня слави небагатьох обраних… як, скажімо, Наполеон, Галілей чи Ісус… ну і, звісно ж, сучасні напівбоги, чиї голо-і и сьогодні ллються з вікон гарвардських гуртожитків — Стінґ, Мадонна, Джуел, а також той співак, який раніше називався Принцом, а потім змінив це ім’я на символ, через що Ленґдон нарік мого «Хрестом святого Антонія, що перетинається з гермафродитним анком».

— Санті, — сказав Ленґдон, — це прізвище великого майстра Відродження Рафаеля.

— Рафаеля? — здивувалась Вітторія. — Того самого Рафаеля?

— Єдиного й неповторного. — Ленґдон швидко прямував до офісу швейцарської гвардії.

— Тобто стежка починається від могили Рафаеля?

— Це здається цілком логічно, — відповів Ленґдон. — Ілюмінати вважали видатних художників і скульпторів почесними побратимами у справі просвітлення. Вони могли обрати могилу І’афаеля на знак ушанування. — Крім того, Ленґдон знав, що Рафаеля, як і багатьох інших художників, що писали на біблійні геми, підозрювали в таємному атеїзмі.

Вітторія обережно поклала аркуш назад Ленґдонові до кишені.

— І де він похований?

Ленґдон глибоко вдихнув повітря.

— Вірте чи ні, а Рафаель похований у Пантеоні.

— У тому самому Пантеоні? — недовірливо перепитала Вітторія.

— Той самий Рафаель у тому самому Пантеоні. — Ленґдон мусив визнати: він аж ніяк не сподівався, що перший вказівник виявиться у Пантеоні. Він думав, що перший олтар науки буде в якійсь тихій непримітній церковці, розташованій подалі від туристських маршрутів. Пантеон же з його величезним куполом, у якому зяяв отвір, навіть у сімнадцятому столітті був одним із найвідоміших місць у Римі.

— А хіба Пантеон — це церква? — запитала Вітторія.

— Найстаріша католицька церква в Римі.

Вітторія похитала головою.

— Невже ви справді вірите, що першого кардинала збираються вбити в Пантеоні? Адже там завжди повно туристів.

Ленґдон знизав плечима.

— Здається, ілюмінати хочуть, щоб про них дізнався весь світ. Убивство кардинала в Пантеоні однозначно приверне загальну увагу.

— Але як той покидьок розраховує убити когось у Пантеоні й залишитися непоміченим? Це ж неможливо.

— А викрасти чотирьох кардиналів з Ватикану — це можливо? Вірш чітко вказує на Пантеон.

— А ви впевнені, що Рафаель похований у Пантеоні?

— Та я сто разів бачив його могилу!

Вітторія кивнула, хоч він її до кінця не переконав.

— Яка година?

Ленґдон подивився на годинник.