Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 52

Ленґдонові перехопило подих.

— Але це… означає…

— Так! Це означає, що ми не в тому місці!

Ленґдонові запаморочилося в голові. Неможливо… Я буи певний…

Вітторія побігла за гідом і притягнула його назад.

— Сеньйоре, пробачте нам. Де Рафаель був похований у сімнадцятому столітті?

— В Урб… Урбіно, — запинаючись, вимовив збентежений гід. — На його батьківщині.

— Неможливо! — Ленґдон тихо вилаявся. — Олтарі науки ілюмінатів були всі тут, у Римі. Це я знаю напевно!

— Ілюмінати? — перепитав вражений гід і ще раз подивився на документ у Ленґдона в руці. — Хто ви такі, люди добрі?

Вітторія взяла ініціативу у свої руки.

— Ми шукаємо те, що може називатися земним гробом Санті. Тут, у Римі. Ви не підкажете, що б це могло бути?

Гід розгубився.

— Це єдиний гріб Рафаеля в Римі.

Ленґдон намагався думати, але розум його не слухався. Якщо 1655 року Рафаель був похований не в Римі, то про що ж ідеться у вірші? Земний гріб Санті, демона діра. Що ж це за дідько? Думай!

— Може, був іще якийсь художник на прізвище Санті? — запитала Вітторія.

Гід знизав плечима.

— Принаймні я такого не знаю.

— Може, не художник, а просто хтось відомий? Може, якийсь учений, поет чи астроном мав прізвище Санті?

Гід уже був би радий спекатись їх якнайшвидше.

— Ні, мадам. Єдиний Санті, про якого я чув, це Рафаель, архітектор.

— Архітектор? — перепитала Вітторія. — Я думала, він був художником!

— Він був, звичайно, і тим, й іншим. Як і всі вони. Мікеланд-^ коло, да Вінчі, Рафаель.

Ленґдон не знав, що підказало йому цю ідею слова гіда чи иипіукані надгробки уздовж стіни, — але це не мало значення. Він іоагнув. Санті був архітектором. Від цього усвідомлення думки иосипались одна за одною, як доміно. Архітектори часів Відродження або уславляли Бога, будуючи великі церкви, або ж услав-п яли видатних осіб, споруджуючи їм розкішні надгробки. Гріб Санті. Чи може таке бути? Образи тепер з’являлися швидше…

«Мона Ліза» да Вінчі

«Латаття» Моне

«Давид» Мікеланджело

«Земний гріб» Санті…

— Санті створив цей гріб, — раптом сказав Ленґдон.

Вітторія повернулась.

— Що?

— У вірші йдеться не про могилу Рафаеля, а про надгробок, нкий він вирізьбив.

— Що ви таке говорите?

— Я неправильно зрозумів ключ. Треба шукати не місце поховання Рафаеля, а надгробок, який той вирізьбив для когось іншого. Не знаю, як я міг так помилитись. Половина скульптур у Римі часів Відродження й бароко виготовлялась для надгробків. — Ленґдон усміхнувся, Щасливий, що нарешті збагнув суть нірша. — Рафаель, мабуть, вирізьбив сотні надгробків!

Вітторія, схоже, не поділяла його радості.

— Сотні?

Усмішка в Ленґдона на обличчі згасла. — о…

— І серед них є земні, професоре?

Раптом Ленґдон почувся некомпетентним, і йому стало сором но. Про роботи Рафаеля він знав дуже мало. От якби мова зайш ла про Мікеланджело, то він міг би щось порадити, а творчість Рафаеля його ніколи особливо не захоплювала. Ленґдон міг би назвати лише кілька більш-менш відомих надгробків роботи Рафаеля, але не знав точно, як вони виглядають.

Очевидно, відчувши розгубленість Ленґдона, Вітторія знову повернулась до гіда, який уже намагався непомітно зникнути. Вона схопила його за руку і притягнула назад.

— Мені потрібний надгробок. Роботи Рафаеля. Надгробок, який можна було б уважати земнім.

Гід занервував.

— Надгробок роботи Рафаеля? Поняття не маю. Він виготовин їх чимало. Тут, мабуть, ідеться про каплицю роботи Рафаеля, а не просто надгробок. На місці поховання архітектори завжди споруджували каплицю.

Ленґдон зрозумів, що чоловік має рацію.

— Скажіть, якісь надгробки чи каплиці роботи Рафаеля називають земними?

Чоловік знизав плечима.

— Пробачте. Не розумію, про що ви. Слово «земний» мені ні про що конкретно не говорить. Я мушу йти.

Вітторія, не відпускаючи його руки, прочитала верхній рядок з аркуша.

— Земний гріб Санті, демона діра. Це вам про щось говорить? 1

— Анічогісінько.

Ленґдон раптом стрепенувся. Він зовсім забув про другу частину цього рядка. Демона діра?

— Згадав! — Він звернувся до гіда: — Скажіть, якісь каплиці роботи Рафаеля мають отвір у даху?

Гід покрутив головою.

— Наскільки мені відомо, Пантеон у цьому унікальний. — Він помовчав. — Але…

Але що? — разом запитали Ленґдон з Вітторією.

Тепер гід, гордо задерши голову, сам підійшов до них ближче.

— Діра демона? — Він пробурмотів сам до себе: — Діра демо-тобто… buco diavolo?

Вітторія кивнула.

— Так, це дослівний переклад.

Гід ледь-ледь усміхнувся.

— Давно я не чув цього терміна. Якщо не помиляюсь, так наїм пали церковне підземелля.

— Підземелля? — перепитав Ленґдон. — Тобто крипту?

— Так, але специфічну крипту. Здається, «діра демона» — це д. тня назва великої порожнини для поховання… викопаної під іншою могилою в каплиці.

— Ви маєте на увазі осуарій? Прибудований склеп? — запитав Ленґдон, відразу зрозумівши, про що говорить гід.

— Так! — зрадів гід. — Саме цей термін я намагався згадати!

Ленґдон замислився. Прибудовані склепи були дешевим способом розв’язання однієї делікатної проблеми. Коли церкви ховали і ноїх найдостойніших парафіян усередині храму і споруджували їм розкішні надгробки, інші члени родини часто вимагали, щоб їх і еж поховали поряд… і таким чином здобували собі омріяне місце для вічного спочинку всередині церкви. Однак іноді Церква не мала достатньо місця або коштів, щоб зробити могили для всієї І >одини, і тоді поряд із могилою достойника викопували так званий і >с уарій — яму в підлозі, де ховали менш достойних членів родини. (>твір у підлозі прикривали чимось схожим на сучасну кришку люка. Хоч такі підземні склепи були зручним способом втрішення проблеми, вони швидко вийшли з моди через те, що часто з них у приміщення храму виходив сморід. Діра демона, подумав Ленґдон. Раніше він ніколи не чув цієї назви, але мусив визнати, що нона дивовижно влучна.

Серце в Ленґдона сильно забилося. Земний гріб Санті, демона іЧра. Залишалося запитати тільки одне.

— Скажіть, якісь із каплиць роботи Рафаеля мають цю діру демона?

Гід почухав потилицю.

— Насправді… я знаю тільки одну таку. -

Тільки одну7. Про кращу відповідь Ленґдон і не мріяв.

— Де вона?! — майже закричала Вітторія.

Гід подивився на них із дивним виразом.

— Це каплиця Кіджі. Там поховані Августин Кіджі і його брат, заможні покровителі мистецтва й науки.

— Науки? — перепитав Ленґдон, перезирнувшись із Вітторією.

— Де вона? — знову спитала Вітторія.

Гід не звернув уваги на запитання, радий, що знову може прислужитися.

— Не знаю, чи можна вважати цю могилу земною, але, безумовно, вона… якби це сказати… інакша.

— Інакша? — перепитав Ленґдон, — Що ви маєте на увазі?

— Не пасує до всього іншого оздоблення. Рафаель був там тільки архітектором. Інтер’єром займався якийсь інший скульптор. Не пам’ятаю, хто саме.

Ленґдон слухав, намагаючись не пропустити жодного слова. Інший скульптор? Може, це той анонімний митець-ілюмінат?

— Хто б не був цим скульптором, він однозначно мав поганий смак, — заявив гід. — Dio тіо! Atrocita! Хто хотів би, щоб його поховали під пірамідами?

Ленґдон насилу вірив власним вухам.

— Під пірамідами? Каплиця — і піраміди?

— Жахливо, правда? — сказав гід.

Вітторія схопила його за руку.

— Сеньйоре, скажіть, де ця каплиця Кіджі?

— Приблизно за милю звідси. У церкві Санта-Марія дель Пополо.

Вітторія полегшено видихнула.

— Дякую. Ходімо…

— Зачекайте хвильку, — гукнув наздогін їй гід. — Мені щойно прийшла ідея. Який же я дурень!