Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 69

— Ви стали сиротою? — Вона відчула якусь несподівану спорідненість із цим чоловіком.

— Я вижив у катастрофі, що забрала життя моєї матері.

— І хто про вас піклувався?

— Господь Бог, — просто відповів камерарій. — Він буквально послав мені іншого батька. Біля мого лікарняного ліжка з’явився спископ із Палермо. Він і забрав мене. Тоді я зовсім не дивувався цьому. Я змалечку відчував на собі турботу Бога. Поява єпископа лише підтвердила те, що я давно підозрював, — Бог обрав мене, щоб я служив Йому.

— Ви вірили, що Бог обрав вас?

— Вірив. І досі вірю. — У голосі камерарія не чулося пихи — лише вдячність. — Я багато років працював під опікою єпископа. Врешті-решт він став кардиналом. Але мене ніколи не закував. Це єдиний батько, якого я пам’ятаю. — Світло від ліхтарика впало на обличчя камерарія, і в його очах Вітторія прочитала

і ІІМОТНІСТЬ.

Вони прийшли до високої колони, і світло від усіх ліхтариків і і йшлося на отворі в підлозі. Вітторія подивилась на сходи, що шикали в темній порожнечі, і раптом їй захотілося повернути. І вардійці вже допомагали камерарію налапати ногою першу сходинку. Тоді вони підійшли до неї.

— Що з ним сталося? — поцікавилася вона, обережно йдучи ходами вниз. їй коштувало неабияких зусиль стримувати трем-і іпня в голосі. — Із тим кардиналом, що забрав вас до себе?

— Він залишив колегію кардиналів, щоб зайняти інший пост. — Вітторія зі здивуванням поглянула на нього. — А потім, на жаль, він помер.

— Мої співчуття, — сказала Вітторія. — Це сталося нещодавно?

Камерарій повернувся до неї. Тіні підкреслювали вираз болю на його обличчі. -

— Рівно п’ятнадцять днів тому. Саме до нього ми йдемо.

84

Тьмяне світло, що горіло всередині скляного боксу, нагрівало повітря. Це сховище було менше від попереднього. Менше кисню. Менше часу. Ленґдон шкодував, що не попросив Оліветті ввімкнути вентиляцію.

Він швидко знайшов секцію з каталогами Belle Arti. Оминути її було неможливо. Ця секція займала майже повних вісім стелажів. Католицькій церкві, належали мільйони шедеврів по всьому світу.

Ленґдон швидко пробіг очима по полицях у пошуках каталогу робіт Джанлоренцо Берніні. Він почав шукати приблизно від середини першого стелажа, де, на його думку, мала б починатися літера «Б». Він уже мало не запанікував, вирішивши, що каталог Берніні кудись зник, однак скоро зрозумів, що переписи розташовані не в алфавітному порядку. Це стривожило його ще більше.

Лише повернувшись до початку зібрання і вилізши по драбині знову до першої полиці, Ленґдон зрозумів, за яким принципом упорядковані матеріали в цьому сховищі. Верхні полиці прогиналися під вагою найгрубших томів, присвячених великим майстрам Відродження — Мікеланджело, Рафаелю, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон нарешті збагнув: каталоги були впорядковані залежно від загальної вартості всіх робіт кожного художника, що було цілком логічно для сховища з назвою «Майно Ватикану». Між Рафаелем і Мікеланджело був затис-путий том, позначений як «Берніні». Він мав завтовшки понад п’ять дюймів.

Задихаючись від нестачі кисню, з важким каталогом у руках, Ленґдон зліз із драбини. Тоді, як хлопчисько, що розглядає комікси, ліг на підлогу і розгорнув першу сторінку.

Палітурка була з тканини й дуже гладка. Каталог був написаний від руки італійською. Кожна сторінка надавалась якійсь одній роботі і містила короткий опис, дату, розташування, вартість матеріалів, а іноді ще й грубий ескіз. Ленґдон подивився на загальну кількість сторінок… Понад вісімсот. Що й казати, Берніні байдиків не бив.

Студентом Ленґдон часто дивувався, як один митець устигав за життя створити стільки шедеврів. Пізніше він з великим розчарування дізнався, що насправді знамениті митці власноруч створювали лише невеличку частку з усіх тих робіт, що були підписані їхнім ім’ям. Вони організовували майстерні, де вчили' молодих підмайстрів втілювати в життя свої ідеї. Такі скульптори, як Берніні, ліпили мініатюри з глини й наймали інших, щоб різьбили їх із мармуру. Ленґдон знав: якби Берніні довелося особисто виконати всі свої замовлення, то він працював би до сьогодні.

— Покажчик, — сказав він голосно сам до себе, намагаючись викинути з голови недоречні думки. Перейшов у кінець КНИЖКИ, де містився покажчик, із наміром переглянути під літерою F назви робіт зі словом/мосо — тобто «вогонь». Але виявилось, що роботи на літеру F розкидані по всьому покажчику. Ленґдон тихо вилаявся. Що ці люди, чорт їх забирай, мають проти розташування за абеткою?

Роботи, очевидно, заносили до каталогу в хронологічній послідовності — одну за одною, одразу після створення їх Берніні. Від такого покажчика користі було мало.

Доки Ленґдон дивився на цей перелік, йому прийшла до голови ще одна невесела думка. У назві скульптури, яку він шукав, могло взагалі не бути. слова «вогонь». Адже у двох попередніх роботах — «Авакум і янгол» та «Західний вітер» — не було прямих посилань на землю та повітря.

Хвилину чи дві він навмання гортав каталог, сподіваючись, що якась ілюстрація щось йому та й підкаже. Але так не сталося. Він побачив десятки маловідомих робіт, про які ніколи в житті не чув, але й багато знайомих… «Даниїл і лев», «Аполон і Дафна», а ще з півдюжини фонтанів. При вигляді фонтанів його думки перескочили до наступного завдання. Вода. Цікаво, чи четвертий олтар науки — це фонтан? Фонтан здавався ідеальним символом четвертої стихії. Ленґдон сподівався, що убивцю спіймають раніше, ніж той перейде до Води — адже Берніні створив композиції для десятків фонтанів у Римі, і більшість із них стояли перед храмами.

Ленґдон повернувся до завдання, яке треба, було вирішити негайно. Вогонь. Гортаючи каталог, він згадав слова Вітторії. Перші дві скульптури були вам відомі… цю ви, мабуть, знаєте теж. Він знову подивився на покажчик, шукаючи в ньому знайомі назви. Ідей не було. Ленґдон відчув, що якщо затримається тут іще трохи, то зомліє, й вирішив усупереч сумлінню винести каталог назовні. Це ж тільки перелік робіт, казав він собі. Я ж не виношу звідси оригінал якоїсь праці Гапілея. Сторінка з «Діаграми» досі лежала у нього в кишені, і він нагадав собі, що, перш ніж вийти з архіву, мусить повернути її на місце.

Ленґдон поспішно нахилився, щоб підняти важкий том з під логи, але раптом застиг. Хоч покажчик ряснів примітками — та, що впала йому в очі, здавалася дивною.

У ній ішлося, що знамениту скульптуру Берніні «Екстаз свя тої Терези» невдовзі після урочистого відкриття перенесли зл межі Ватикану. Але здивувало Ленґдона не це. Скандальне ми нуле цієї роботи було йому відоме. Хоч дехто вважав її шеден ром, Папа Урбан VIII вирішив, що вона надто еротична для Ватикану, і відіслав до якоїсь непоказної каплички в протилеж ному кінці міста. Увагу Ленґдона привернуло те, що скульптуру, схоже, встановили в одному з п’яти храмів з його переліку. До того ж у примітці було сказано, що її туди перенесли per suggerimento dell’ artista.

На пропозицію скульптора? Ленґдон нічого не розумів. З якої б це рації Берніні пропонував, щоб його шедевр сховали десь подалі від людських очей? Усі митці завжди прагнули, щоб їхні роботи встановлювали на видному місці, а не десь у чорта на…

Ленґдон завагався. Хіба що…

Він боявся навіть припустити таке. Невже це можливо? Невже 1 іерніні навмисне створив композицію настільки відверту, що Ватикан був змушений сховати її десь на околиці міста? Можливо, Берніні сам і запропонував, де її поставити. Може, у якійсь церковці на лінії подиху «Західного вітру»?

Ленґдон розхвилювався, аж раптом згадав, що ця статуя начебто не має нічого спільного з вогнем. У кожному разі, цю скульптуру аж ніяк не можна було назвати науковою — радше порнографічною, але в жодному разі не науковою. Один англійський критик якось висловився про «Екстаз святої Терези», що це «най-і[(.'відповідніша прикраса для християнського храму». Ленґдон, тісно ж, розумів, у чому тут річ. Блискуче виконана скульптура юбражала святу Терезу, що корчиться від бурхливого оргазму. ('.цена явно не для Ватикану.