Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 91

Убивця зробив різкий випад і трохи зачепив Ленґдонові бік. Ленґдон відскочив і крикнув із люттю:

— Янус нізащо не вийде звідти живий!

— Є речі, за які варто віддати життя, — знизав плечима убивця.

Ленґдон відчув, що вбивця не жартує. Янус їде до Ватикану зі смертельною місією? Як пілот-камікадзе? Що це — справа честі? Раптом, як у світлі блискавки, він побачив увесь жахливий ланцюжок подій. Змова ілюмінатів знову привела їх до того, з чого все почалося. Священик, якого вони, вбивши Папу, мимоволі привели до влади, виявився достойним супротивником. [як вияв найвищого зухвальства, ватажок ілюмінатів особисто його знищить.

Раптом Ленґдон відчув, що стіна за ним зникла. У спину повіяв прохолодний вітерець, і він відступив кудись у темряву. Балкон! Нарешті він зрозумів, куди вбивця весь цей час намагався його відтіснити.

Ленґдон відчув, що буквально висить над безоднею — від балкона до землі було приблизно сто футів. Він помітив це дорогою сюди. Вбивця часу не гаяв. Він різко кинувся до Ленґдона, цілячись прутом у живіт. Ленґдон відскочив в останню мить, і залізо зачепило тільки його сорочку. Убивця знову зробив випад. Ленґдон відступив іще на крок і вперся в низьку балюстраду. Розуміючи, що наступний випад буде для нього фатальним, Ленґдон зважився на щось геть нерозважливе. Різко повернувшись, він ухопився за металевий прут. Долоню прострелив гострий біль, але він терпів.

Убивцю це, схоже, зовсім не збентежило. Якусь мить вони боролися — так близько, що Ленґдон чув на обличчі неприємний подих убивці. Прут почав вислизати в нього з рук. Убивця був надто дужий. У відчаї Ленґдон, ризикуючи втратити рівновагу, виставив уперед ногу, намагаючись із силою наступити вбивці на поранений палець. Але його суперник був професіоналом і вміло захищав своє вразливе місце.

Невдало розігравши останню карту, Ленґдон розумів, що втратив свій шанс.

Убивця різко скинув руки вгору і штовхнув Ленґдона знову до самої балюстради. Той уперся в неї ногами трохи вище колін і відчув за спиною безодню. Тримаючи прут горизонтально, убивця натиснув ним Ленґдонові на груди. Тіло в того прогнулось над прірвою.

— Ma-assalamah, — вишкірився вбивця. — Прощавай.

Із диявольським блиском в очах він пхнув його іще раз, востаннє. Центр ваги Ленґдона змістився назад, і ноги відірвалися від підлоги. Падаючи, він інстинктивно вхопився за перила. Ліва рука зісковзнула, зате правою він тримався міцно. Ленґдон повис над безоднею униз головою, зачепившись за балюстраду ногами й однією рукою…

Над ним замаячіла постать убивці, готового одним ударом скинути його вниз. Палиця вже опускалась, і раптом Ленґдон побачив марево. Можливо, це було передчуття неминучої смерті або й просто сліпий страх, але цієї миті він раптом відчуй довкола вбивці якусь ауру. Позаду нього виникло, просто з нічого, якесь дивне сяйво… неначе наближалась кульова блискавка.

Раптом убивця випустив палицю з рук і несамовито закричав.

Залізяка брязнула об балюстраду неподалік від Ленґдона і полетіла в темряву. Убивця повернувся. На спині в нього був силь ний опік. Ленґдон підтягнувся і побачив Вітторію. Вона стояли перед убивцею й розмахувала смолоскипом. Очі її палали ненавистю і жагою помсти. Як їй вдалося вивільнитися — цього Ленґдон не знав, та, зрештою, його це й не цікавило. Він поліз назад на балкон.

Сутичка не могла тривати довго. Убивця був страшним супротивником. Із лютим ричанням він кинувся на Вітторію. Вона спробувала ухилитися, але він схопив смолоскип і почав виривати його. Ленґдон не зволікав. Зіскочивши з балюстради, він щосили заїхав кулаком в опік на спині вбивці.

Той закричав так, що луна, мабуть, докотилася аж до Ватикану.

Убивця на мить завмер, скорчившись від болю, відпустив смолоскип, і Вітторія вперіщила його вогнем по обличчю. Щось зашипіло, і вбивця позбувся лівого ока. Він знову закричав і підніс руки до обличчя.

— Око за око, — процідила крізь зуби Вітторія і, розмахнувшись, іще раз вдарила вбивцю смолоскипом. Той заточився й відступив на балкон. Ленґдон і Вітторія підійшли одночасно і разом штовхнули його в груди. Убивця перекинувся через балюстраду й полетів униз. Крику не було. Почувся тільки хрускіт зламаного хребта. Убивця впав горілиць на купу гарматних ядер.

Ленґдон повернувся й розгублено подивився на Вітторію. На поясі та на плечах у неї висіли ослаблені мотузки. Очі палали пекельним вогнем.

— Насправді Гудіні знав йогу.

109

А тим часом на майдані Святого Петра швейцарські гвардійці, вишикувавшись стіною, вигукували накази й намагалися відтіснити натовп на безпечнішу відстань. Здебільшого їм це не вдавалося. Натовп був надто щільний. Близький кінець Ватикану, схоже, цікавив глядачів набагато більше, ніж власна безпека. І І.і величезних екранах, встановлених на майдані, тепер з дозволу камерарія в прямому ефірі показували контейнер з антиматс рією — так, як його було видно на моніторі в пункті стеження швейцарської гвардії. Прикро, але навіть крихітний дисплей ми контейнері, що вів зворотний відлік секунд, не відлякував ціка вих. Очевидно, люди на майдані вважали, що малесенька крап линка рідини, яку вони бачили на екранах, не настільки небен печна, як вони спершу гадали. Крім того, вони бачили, що до вибуху залишилося ще трохи менше за сорок п’ять хвилин. Морс часу, щоб стояти на майдані й спостерігати.

Водночас швейцарські гвардійці одностайно визнали, що сміливе рішення камерарія розповісти світові правду й надати медіям матеріали, які наочно підтверджують зраду ілюмінаті!’., було мудрим-маневром. Ілюмінати, поза всяким сумнівом, сію дівалися, що Ватикан, як завжди, намагатиметься все прихо вати. Сьогодні вийшло інакше. Камерарій Карло Вентреска виявився достойним супротивником.

У Сікстинській капелі кардинал Мортаті не знаходив собі місця. Було вже за 23:15. Багато кардиналів і досі молилися, проте інші тупцювали біля дверей, не приховуючи тривоги. Дехто почав гримати кулаками в зачинені двері.

Капітан Шартран, що стояв з іншого боку дверей, чув цей гріо кіт і не знав, що робити. Він подивився на годинник. Час був пізній. Капітан Рошер суворо наказав — не випускати кардиналів без його дозволу. У двері загрюкали сильніше, і Шартран занс покоївся. Можливо, капітан просто забув? Після того загадково го дзвінка капітан взагалі поводився дивно.

Шартран витягнув рацію.

— Капітане? Це Шартран. Визначений час уже минув. Відчи нити Сікстинську капелу?

, — Двері мають залишатися на замку. Здається, я вам чітко наказав.

— Так, сер, я тільки…

— Наш гість от-от буде тут. Відправ нагору кількох гвардійців, нехай чергують під дверима папського кабінету. Камерарій не повинен звідти виходити.

— Пробачте, сер, як ви сказали?

— Тобі щось незрозуміло, лейтенанте?

— Усе зрозуміло, сер. Уже йду.

Нагорі в кабінеті Папи камерарій дивився на вогонь і спокійно розмірковував. Боже, дай мені сили. Сотвори чудо. Він по-тицяв кочергою вугілля, застановляючись, чи судилося йому пережити цю ніч.

110

Одинадцята двадцять три.

Вітторія, тремтячи всім тілом, стояла на балконі замку Святого Янгола і дивилася на нічний Рим очима, повними сліз. їй дуже хотілось обійняти Роберта Ленґдона, але вона не могла. Усі м’язи заніміли. Вона поволі приходила до тями після пережитого потрясіння. Чоловік, що вбив її батька, лежав далеко внизу, мертвий, і сама вона мало не загинула від його руки.

Коли Ленґдон торкнувся її плеча, вона відчула тепло, яке вмить розтопило кригу. Її тіло поверталося до життя. Туман розсіювався. Вона повернулась обличчям до Роберта. Вигляд він мав жахливий — весь мокрий, пом’ятий. Очевидно, щоб урятувати її, йому довелося пройти крізь пекло.

— Дякую… прошепотіла вона.

Ленґдон втомлено усміхнувся і нагадав їй, що це вона заслуговує подяки — її вміння зміщувати суглоби врятувало життя їм обом. Вітторія витерла очі. Вона б могла так стояти з ним нескінченно довго, але відпочивати не було часу.