Втрачений символ - Браун Дэн - Страница 102

Пересвідчившись, що на першому поверсі їх немає, Сімкінс послав двох агентів нагору. Тим часом він знайшов сходи, що вели з кухні до підвалу, і спустився ними. На нижньому майданчику він увімкнув світло. Підвал був просторим і бездоганно чистим, наче ним ніколи й не користувалися. Бойлери, голі цементні стіни, кілька ящиків. «Взагалі нічого». Сімкінс рушив назад до кухні, а в цей момент його люди спустилися з другого поверху, хитаючи головами.

Будинок був порожній.

Окрім двох трупів, тут нікого не було.

Сімкінс зателефонував Сато, доповівши, що об'єкт не знайдено, і повідомивши прикру новину.

Коли Сімкінс вийшов у хол, Сато вже піднімалася сходами на ґанок. За нею виднілася постать Ворена Беламі. І досі приголомшений, він сидів у гелікоптері з титановою валізкою Сато на колінах. Захищений ноутбук директорки відділу безпеки забезпечував їй всесвітній доступ до комп'ютерної мережі ЦРУ через закодовані супутникові канали висхідного зв'язку. Цієї ночі Сато вже скористалася цим комп'ютером, щоб поділитися з Беламі певною інформацією, і таким чином схилила його до повної співпраці. Сімкінс не знав, що там побачив на екрані Беламі, але, хай там що, Архітектор відтоді ходив як мішком прибитий.

У холі Сато на мить зупинилася, схиливши голову над тілом Гартмана. А ще за мить підвела очі і всвердлила їх у Сімкінса.

— Не видно Ленґдона чи Кетрін? Або Пітера Соломона?

Сімкінс похитав головою.

— Якщо вони й досі живі, то він забрав їх із собою.

— А який-небудь комп'ютер у будинку ви знайшли?

— Так, пані. У кабінеті.

— Покажіть.

Сімкінс провів Сато до вітальні. Шикарний килим був усіяний скалками скла з розбитого вікна. Вони пройшли повз камін, велику картину, кілька книжкових полиць і вийшли до дверей кабінету. У приміщенні, обшитому деревом, стояв антикварний стіл із великим комп'ютерним монітором. Сато обійшла стіл, придивилася до екрана й одразу ж невдоволено скривилася.

— От зараза! — стиха мовила вона.

Сімкінс теж обійшов стіл і поглянув на екран. Зображення на ньому не було.

— Щось не так?

Сато кивнула на порожню установчу станцію на столі.

— Він користується переносним комп'ютером. І взяв його з собою.

Сімкінс не второпав.

— Він має інформацію, яку ви хочете побачити?

— Ні, — похмуро і серйозно відповіла Сато. — Він має інформацію, яку ніхто не мусить бачити. Ось що я хочу.

А внизу, у потаємному підвалі, Кетрін Соломон почула гуркіт гелікоптера, а потім — звук розбитого скла і важкі кроки підлогою над нею. Вона спробувала кричати на допомогу, але кляп не давав. І що дужче вона напружувалася, то швидше витікала кров з її ліктя. Вона вже відчувала легку задишку та запаморочення.

Кетрін знала, що мусить заспокоїтися. «Міркуй, Кетрін. Воруши звивинами». І, зосередившись, вона увійшла в стан медитації.

Розум Роберта Ленґдона дрейфував у порожньому просторі. Він вдивлявся в безкраю порожнечу, шукаючи хоч якісь точки відліку. Але нічого не знаходив.

Абсолютна темрява. Абсолютна тиша. Абсолютний спокій.

Не відчувалося навіть сили тяжіння, щоб визначити, де низ, а де верх.

Його тіло щезло.

«Напевне, це смерть».

Здавалося, час то видовжувався, то розширювався, то стискався, наче тут, у цьому місці, він не мав чітких хронометричних орієнтирів. І Ленґдон втратив всяке уявлення про те, скільки часу минуло.

«Десять секунд? Десять хвилин? Десять днів?»

Раптом, немов спалахи далеких галактик, матеріалізувалися спогади, ударними хвилями накочуючись на нього з безмежної порожнечі.

І враз Роберт Ленґдон почав пригадувати. Образи пронизали його — виразні й тривожні. Ось він дивиться в обличчя, вкрите татуюваннями. Ось дві дужі руки вхопили його за голову і гепнули об підлогу.

Вибухнув біль... І настала темрява.

Потім — присмеркове світло.

Серцебиття.

Рвані пасма пам'яті. Його, напівпритомного, тягнуть кудись донизу, донизу, донизу. Його поневолювач щось декламує:

Verbum significatium... Verbum omnificum... Verbum perdo...

РОЗДІЛ 110

Директор Сато стояла в кабінеті, чекаючи, поки відділ ЦРУ, що займався супутниковим відеозв'язком, обробить її запит. Суцільне супутникове покриття було великою вигодою роботи в окрузі Колумбія. Якщо поталанить, то супутник, що був цієї ночі в потрібному місці, дасть необхідні фотознімки цього будинку. Можливо, він зафіксував авто, яке виїхало звідси десь півгодини тому.

— Вибачте, пані, — сказав інженер супутникового зв'язку. — Сьогодні ці координати не були в зоні покриття. Хочете зробити заявку на повторний пошук зображень з іншого супутника?

— Дякую, не треба. Надто пізно. — Вона вимкнула телефон. Сато зітхнула, не знаючи, як вирахувати, куди вирушив їхній об'єкт. Вона вийшла у хол, де її люди вже помістили тіло агента Гартмана у мішок і понесли до гелікоптера. Раніше Сато вже наказала агенту Сімкінсу збирати своїх людей і готуватися до повернення в Ленґлі, але зараз Сімкінс чомусь стояв навкарачки у вітальні. «Він що, схибив?»

— Із вами все гаразд?

Сімкінс підвів голову і якось дивно зиркнув на директорку.

— Ось погляньте сюди. — І показав на долівку. Сато підійшла до нього і поглянула вниз, на дорогий килим. І, не побачивши там нічого, похитала головою. — А ви нахиліться, — порадив Сімкінс. — І погляньте на ворс.

Вона так і зробила. І за мить побачила. В одному місці виднілися дві прямі лінії зіжмаканого і притисненого ворсу, наче килимом через кімнату везли на коліщатах щось важке.

— Найцікавіше, — мовив Сімкінс, — це те, куди ведуть оці сліди. — І він махнув рукою. Сато простежила поглядом за двома слабкими паралельними лініями, що йшли через вітальню. Здавалося, ці сліди зникають під великою — від стелі до підлоги — картиною біля каміна. «Що за чортівня?»

Сімкінс підійшов до картини і спробував підняти її над підлогою. Але не зміг. Картина не піддалася.

— Ага, вона прикріплена, — здогадався він і пробігся пальцями по її краях. — Стривайте, ось якась штука внизу.... — Його палець натиснув на маленький гачок під краєм картини, і щось клацнуло.

Сімкінс штовхнув картину, та повільно крутнулася, як обертальні двері, і Сато пройшла вперед.

Агент увімкнув ліхтар і присвітив у темряву.

Сато примружила очі. «Ось воно».

У кінці короткого коридору виднілися важкі металеві двері.

Спогади, що клубочилися в темряві свідомості Ленґдона, як прийшли, так і пішли. І залишили по собі розжарені червоні іскорки, що кружляли в чорній порожнечі, супроводжувані далеким шепотом.

Verbum signification... Verbum omnificum... Verbum perdo...

Речитатив скидався на монотонне гудіння голосів, що співають середньовічний церковний гімн.

Verbum significatium... Verbum omnificum...

Раптом крізь непроглядну порожнечу до нього докотилися нові слова, і їхнє відлуння зазвучало довкола нього.

Апокаліпсис... Франклін... Апокаліпсис... Вербум... Апокаліпсис...

Несподівано десь далеко вдарив поминальний дзвін. Він звучав і звучав, все сильніше й сильніше. Ось у ньому з'явилися закличні нотки, наче дзвін сподівався, що Ленґдон збагне, що то його розум закликають іти за тим звуком.

РОЗДІЛ 111

Дзвін на вежі дзвонив аж три хвилини, і від його звуку навіть дрижав срібний канделябр над головою Ленґдона. Кілька десятиріч тому він ходив на лекції до цієї затишної аудиторії у спецшколі «Філіпс Ексетер». Однак сьогодні він прийшов сюди, щоб послухати, як один його добрий приятель промовлятиме до учнівського зібрання. Коли світло згасло, Ленґдон сів біля задньої стіни, під пантеоном портретів директорів школи.