Втрачений символ - Браун Дэн - Страница 125

Ленґдон різко зупинився. «Що він таке каже?»

— Пітере, я говорю про Біблію. А ти розповідаєш мені про древні таємниці.

Пітер обернувся.

— Роберте, невже ти не розумієш? Древні таємниці і Біблія — це одне й те саме.

Ленґдон приголомшено поглянув на нього.

Пітер кілька секунд мовчав, чекаючи, поки його приятель усвідомить цю ідею.

— Біблія — одна з книжок, через яку впродовж тисячоліть передавалися ці таємниці. Її сторінки відчайдушно намагаються розповісти нам свій секрет. Невже ти не розумієш? «Загадки» в Біблії — це тихі голоси древніх мислителів, які намагаються поділитися з нами своєю прихованою мудрістю.

Ленґдон не сказав нічого. Наскільки він розумів, древні таємниці були чимось на кшталт інструкції з виявлення та приборкання прихованої сили людського розуму... таким собі рецептом персонального апофеозу. Він відкидав думку про таємниці як щось неймовірно могутнє, і тому та ідея, що Біблія якимось чином ховала в собі ключ до цих таємниць, видавалася йому притягнутою за вуха.

— Пітере, Біблія та древні таємниці — це антиподи. Таємниці — це про бога всередині нас... про те, що людина є богом. А Біблія — це про те, що Бог над нами, що людина — це безсилий грішник.

— Так! Саме так! Ти поцілив прямісінько в найважливішу проблему! Саме тоді, коли людство відділило себе від Бога, справжнє значення Слова було втрачено. Відтоді голоси древніх мислителів завжди тонули в хаотичному галасі самопроголошених пророків, які волали, що лише вони розуміють Слово... що це Слово написане саме їхньою мовою і ніякою іншою. — Пітер ішов, не зупиняючись. — Роберте, ми з тобою знаємо, що древні жахнулися б, побачивши, яких спотворень зазнали їхні вчення... як релігія утвердила себе чимось на кшталт митниці, де збирається платня за потрапляння на небеса... як вояки йдуть у бій, вірячи, що Бог на їхньому боці. Ми втратили Слово, однак його істинне значення — на відстані простягнутої руки, прямо перед нашими очима. Воно живе в усіх древніх текстах, від Біблії до Бхавад-Гіти та Корану. Усім цим текстам віддають шану на олтарях франкмасонів, бо масони знають, що саме забув світ... знають, що кожен із цих текстів по-своєму тихо шепоче нам одне й те саме послання. — Голос Пітера, сповнений емоцій, надломився: — «Невже ви не знаєте, що ви — боги?»

Ленґдон раптом збагнув, як часто сьогодні вночі спливав цей відомий древній вислів! Він спав йому на думку під час розмови з Геловеєм, а також раніше у будівлі Капітолію, коли він пояснював смисл «Апофеозу Вашинґтона».

Пітер понизив свій голос до шепоту.

— Будда сказав: «Ти сам — Бог». Ісус навчав, що «Царство Боже — всередині вас самих», і при цьому обіцяв: «Ви зможете робити те, що робите... і навіть більше». Навіть перший антипапа, Іполит Римський, і той цитував це послання, вперше висловлене вчителем-гностиком Моноїмом: «Киньте шукати Бога... натомість почніть із себе».

Ленґдон враз пригадав Храмовий дім, де на кріслі Стража ложі було викарбувано два повчальні слова: «Пізнай себе».

— Колись один мудрий чоловік сказав мені, — продовжив Пітер тихим голосом: — «Єдина різниця між тобою і Богом полягає в тому, що ти забув про свою божественність».

— Пітере, я зрозумів тебе, справді зрозумів. Мені теж хотілося б вірити, що ми — боги, але я не бачу, щоб по землі ходили боги. Я не бачу довкола себе надлюдей. Ти можеш розповідати мені про здогадні чудеса в Біблії чи якомусь іншому релігійному тексті, але вони є лише старими переказами, сфабрикованими людьми та спотвореними й роздутими з плином часу.

— Можливо, — погодився Пітер. — Але можливе й те, що нашій науці ще належить пізнати мудрість древніх. — Він на мить замовк. — Як це не дивно, але, можливо, дослідження, що їх здійснює Кетрін, і допоможуть це зробити.

Ленґдон раптом пригадав, що Кетрін кудись прожогом вискочила із Храмового дому.

— Слухай, а куди вона поділася, до речі?

— Кетрін невдовзі буде тут, — сказав Пітер і посміхнувся. — Вона пішла пересвідчитися, що їй страшенно пощастило.

Коли вони вийшли надвір біля підніжжя монумента, Пітер Соломон вдихнув холодне нічне повітря і відчув приплив сил. Він здивовано спостерігав, як Ленґдон прискіпливо вдивляється в землю, чухає потилицю та оглядає підніжжя.

— Професоре, — пожартував Пітер, — наріжний камінь із Біблією — під землею. Ви не можете фактично добратися до книги, але я запевняю вас: вона — там.

— Я тобі вірю, — сказав Ленґдон, про щось міркуючи. — Просто... Просто я дещо помітив.

Ленґдон відступив назад і кинув погляд на великий майдан, на якому стояв монумент Вашинґтона. Округлий постамент було зроблено повністю з білого каменю... за винятком двох декоративних ліній з темного каменю, які утворювали два концентричних кола навкруги монумента.

— Коло всередині кола, — сказав Ленґдон. — Я ніколи раніше не звертав уваги, що монумент Вашинґтона стоїть у колі всередині кола.

Пітер розсміявся. «Усе помічає!»

— Так, це великий циркумпункт... універсальний символ Бога... на перехресті Америки. — Він нарочито байдуже знизав плечима. — Я впевнений, що це випадковість і не більше.

А Ленґдон був подумки вже десь далеко. Він вдивлявся вгору, піднімаючись поглядом по освітленому шпилю, який чітко вирізнявся на чорному тлі зимового неба.

Пітер відчув, що його друг уже бачить цей витвір тим, чим він насправді є, — мовчазним нагадуванням про древні таємниці, зображенням просвіченої людини в центрі великої країни. І хоча Пітерові не було видно малесенький алюмінієвий гострячок на вершечку, він знав, що він там є — просвітлений розум людини, що прагне до небес.

Laus Deo.

— Пітере! — Ленґдон підійшов до нього з виглядом людини, яка щойно зазнала чогось на кшталт містичного втаємничення. — Мало не забув, — сказав він, засунувши руку в кишеню і дістаючи звідти масонський перстень. — Я всю ніч хотів тобі його віддати.

— Дякую, Роберте. — Пітер простягнув ліву руку, взяв перстень і захоплено поглянув на нього. — Знаєш, уся таємничість та містичність, пов'язана з цим перснем і масонською пірамідою... вони справили величезний вплив на моє життя. Коли я був молодим, цю піраміду передали мені разом із обіцянкою, що вона ховає в собі містичні таємниці. Саме її існування змусило мене і повірити, що в цьому світі криються великі таємниці. Це загострювало мою цікавість, живило моє почуття чудесного і надихало відкрити мій розум древнім таємницям. — Він слабко посміхнувся і опустив перстень у кишеню. — А тепер я здогадався, що істинним призначенням масонської піраміди було не розкрити таємниці, а викликати захоплення ними.

Двоє чоловіків довго стояли мовчки біля підніжжя монумента.

Коли Ленґдон нарешті заговорив, його тон був серйозним.

— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Пітере... як друга.

— Звісно. Все, що завгодно.

І Ленґдон рішучим голосом висловив своє прохання. Соломон кивнув, знаючи, що його друг має рацію.

— Неодмінно.

— І негайно, — додав Ленґдон, кивнувши в бік «ескалади», що чекала неподалік.

— Гаразд, але одне застереження.

Ленґдон посміхнувся і підкотив очі.

— Чомусь останнє слово завжди залишається за тобою.

— Так. Бо є ще одне — останнє, і я хочу, щоб ви з Кетрін це побачили.

— О такій пізній годині? — Ленґдон поглянув на годинник.

Соломон тепло посміхнувся своєму старому другові.

— Це найвидовищніший скарб у Вашинґтоні... мало, дуже мало кому пощастило його бачити.

РОЗДІЛ 132

З легким серцем поспішала Кетрін Соломон угору, до підніжжя монумента Вашинґтона. Цієї ночі вона пережила шок і велику трагедію, однак зараз її думки зосередилися — хоча й тимчасово — на тій прекрасній новині, яку нещодавно повідомив їй Пітер, новині, яку вона щойно побачила на власні очі.

«Результати моїх досліджень уціліли. Всі».

Дані на голографічних накопичувачах дійсно було знищено, але пізніше, вже у Храмовому домі, Пітер розповів їй, що потайки дублював дані всіх її ноетичних досліджень у виконавчих підрозділах Центру техпідтримки. «Знаєш, мене страшенно цікавила твоя робота, — зізнався він, — тому мені захотілося стежити за процесом так, щоб тобі не заважати».