Втрачений символ - Браун Дэн - Страница 26

Коли Кетрін увійшла до прекрасно оформленого холу, то відчула, як усередині її зростає тривога. Грала тиха класична музика, і чувся такий запах, наче хтось палив ладан.

— Тут так мило, — сказала вона, — хоча це мало схоже на офіс.

— Мені пощастило працювати вдома. — Чоловік провів її до вітальні, де у каміні потріскував вогонь. — Будь ласка, влаштовуйтесь якомога зручніше. У мене саме настоюється чай. За хвилину я його принесу і ми зможемо поговорити. — З цими словами він рушив до кухні і зник.

Кетрін Соломон не стала сідати. Вона звикла довіряти такому потужному інстинкту, як жіноча інтуїція, і щось тут було таке, від чого у неї мурашки по спині побігли. Кетрін не побачила нічого, що вказувало б на те, що це лікарський офіс, яким вона звикла його бачити. Стіни цієї прикрашеної старожитностями вітальні вкривали витвори класичного мистецтва, головним чином дивовижні малюнки на містичну тематику. Вона зупинилася перед великим полотном із зображенням трьох грацій, чиї оголені тіла майстер видовищно відтворив яскравими кольорами.

— Це картина Міхаеля Паркеса. Оригінал, написаний олійними фарбами. — Біля неї несподівано з'явився лікар Абадон з тацею паруючого чаю. — Може, сядемо біля каміна? Розслабтеся, причини нервувати немає.

— А я й не нервую, — похапливо відповіла Кетрін.

Він заспокійливо посміхнувся.

— Взагалі-то, це моя робота — відчувати, коли люди нервують.

— Прошу?

— Я психіатр-практик, міс Соломон. Це мій фах. Я приймаю вашого брата ось уже рік. Призначив йому курс терапії.

Кетрін ошелешено дивилася на нього. «Мій брат проходить курс терапії?» — тільки й подумала вона.

— Зазвичай пацієнти помовкують про своє лікування, — пояснив чоловік. — Я зробив помилку, зателефонувавши вам, хоча на своє виправдання можу сказати, що ваш брат ввів мене в оману.

— Я... я й гадки не мала.

— Вибачте, що змусив вас непокоїтися, — знічено мовив лікар. — Я помітив, що ви уважно придивлялися до мого обличчя, коли ми вперше побачилися, і мушу сказати — так, я користуюся гримом. — І він сором'язливо торкнувся своєї щоки. — Я маю шкірне захворювання, яке волію приховувати. Зазвичай мене гримує дружина, але, коли її немає вдома, мені доводиться покладатися на власні не надто вмілі руки.

Кетрін кивнула, надто приголомшена, щоб щось сказати.

— А це чудове волосся... — Лікар торкнувся своєї густої русявої гриви, — це перука. Шкірне захворювання вплинуло і на фолікули, тож усе моє волосся, так би мовити, дезертирувало. — Він знизав плечима. — Єдиний мій гріх — це марнославство.

— А мій, вочевидь, — безтактність, — визнала Кетрін.

— Зовсім ні. — Посмішка лікаря Абадона роззброювала. — Що ж, почнімо з чаю. Ви не заперечуєте?

Вони сіли перед каміном, і лікар налив чаю.

— Ваш брат привчив мене подавати чай під час наших сеансів. Сказав, що в родині Соломонів чай дуже полюбляють.

— Це сімейна традиція, — мовила Кетрін. — Мені чорного, будь ласка.

Кілька хвилин поговорили про те і се, але Кетрін кортіло якомога швидше дізнатися про свого брата.

— А чому Пітер до вас звернувся? — спитала вона. «І чому він мені нічого не сказав?» Звісно, на долю її брата випало аж надто багато трагічних подій: в юності — смерть батька, а потім впродовж п'яти років він поховав спочатку свого єдиного сина, а тоді — матір. Але навіть за таких обставин Пітер з честю переніс ці удари долі.

Абадон сьорбнув чаю.

— Ваш брат звернувся до мене тому, що він мені довіряє. Окрім звичайних стосунків «лікар — пацієнт», нас також єднають інші узи. — І з цими словами він кивнув на документ у рамочці, що висів над каміном. Він скидався на диплом, але Кетрін помітила на ньому двоголового фенікса.

— Ви масон? — «Найвищого ступеня, не менше».

— Ми з Пітером — члени братства.

— Напевне, ви здійснили щось значуще, якщо вам присвоїли тридцять третій ступінь.

— Узагалі-то ні, — відповів Абадон. — Я успадкував чималі родинні гроші і багато коштів жертвую на масонську благодійність.

Тепер Кетрін збагнула, чому її брат довіряв цьому молодому лікареві. «Масон з успадкованими родинними грошима, філантроп, що цікавиться древньою міфологією?»

Лікар Абадон мав більше спільного з її братом, аніж їй спочатку здалося.

— Коли я спитала, чому мій брат до вас звернувся, — пояснила Кетрін, — то я не мала на увазі, чому він до вас звернувся. Я хотіла спитати, чому йому знадобилися послуги психіатра?

Лікар Абадон посміхнувся.

— Я здогадався. І намагався ввічливо обійти це питання. Взагалі-то, нам не слід його обговорювати. — Він на мить замовк. — Хоча мушу сказати, що я вкрай здивований тим, що брат не розповідав вам про наші зустрічі й розмови, враховуючи те, що часто вони безпосередньо торкалися вашої дослідницької роботи.

— Моєї дослідницької роботи? — приголомшено перепитала Кетрін, бо почуте заскочило її зненацька. «Невже Пітер обговорює з ним мої експерименти?»

— Нещодавно ваш брат звернувся до мене, бо його цікавив психологічний вплив тих фундаментальних відкриттів, що ви зробили і робите у вашій лабораторії.

Кетрін аж чаєм вдавилася.

— Та невже? Я... я дуже здивована, — тільки й змогла вона сказати. «Що Пітер собі думає? Невже він розповів цьому "психу" про мою роботу?» Їхні інструкції з безпеки містили пункт, яким заборонялося обговорювати з будь-ким те, над чим працювала Кетрін. Навіть більше — секретність була саме братовою ідеєю.

— Безперечно, ви знаєте, міс Соломон, що ваш брат глибоко занепокоєний реакцією, яку спричинить оприлюднення результатів ваших досліджень. Він вбачає в них потенціал для істотного філософського зрушення в усьому світі... тому і прийшов сюди обговорити зі мною можливі наслідки — з психологічної точки зору.

— Зрозуміло, — мовила Кетрін, і чашка з чаєм у її руці злегка затремтіла.

— Ми обговорюємо з ним дуже серйозні питання: що станеться з людством, якщо будуть відкриті великі таємниці життя та смерті? Що станеться, коли ті доктрини, що ми їх приймали на віру... раптом однозначно підтвердяться як факт? Або ж будуть відкинуті як міф? Дехто твердить, що є питання, які краще залишити без відповіді.

Кетрін повірити не могла в те, що чула, однак тримала свої емоції під контролем.

— Сподіваюся, ви не заперечуватимете, лікаре Абадон, якщо я не стану детально обговорювати з вами свою роботу. Наразі я не готова стверджувати, що неодмінно щось опублікую. Нехай поки мої відкриття лишаються надійно схованими у моїй лабораторії.

— Цікаво, — мовив Абадон і задумливо відкинувся на спинку крісла. — У всякому разі, я попросив вашого брата прийти сьогодні, бо вчора у нього стався розрив. Коли таке трапляється, я волію, щоб мої клієнти...

— Розрив? — перепитала Кетрін, і серце її закалатало. — Ви хочете сказати «нервовий зрив»?

Вона навіть думки не могла припустити, що у її брата може статися зрив чи щось подібне.

Абадон спробував її заспокоїти.

— Будь ласка, вибачте, — лагідно мовив він. — Бачу, засмутив вас. Зважаючи на це ніякове становище, уявляю, що ви відчуваєте, бо вам доведеться приймати якісь рішення.

— Доведеться чи не доведеться, — відказала Кетрін, — але мій брат — єдиний, хто лишився у мене з родини. Ніхто не знає його краще за мене, тому якщо ви мені скажете, що з ним, в біса, трапилося, то я, ймовірно, зможу вам допомогти. Ми всі хочемо одного: щоб Пітерові було добре.

Лікар Абадон довго мовчав, а потім повільно закивав, наче погоджувався з Кетрін. Нарешті він заговорив:

— Офіційно кажучи, міс Соломон, якщо я вирішу поділитися з вами інформацією, то лише зі сподіванням, що ваші проникливі судження дадуть мені змогу допомогти вашому братові.

— Звісно.

Абадон нахилився вперед і зіперся ліктями об коліна.

— Міс Соломон, під час зустрічей з вашим братом я відчув у ньому щире намагання приборкати почуття провини. Я жодного разу не наполягав, щоб він розкрився мені, бо не це привело його до мене. Однак вчора — через низку причин — я нарешті спитав у нього про це. — Абадон незмигно дивився на Кетрін. — І ваш брат розкрився — досить бурхливо і несподівано. І розповів мені таке, що я й почути не чекав... включно з докладною розповіддю про те, що трапилося тієї ночі, коли померла ваша мати.