Втрачений символ - Браун Дэн - Страница 62

Коли Ленґдон подивився туди, він збагнув, що бачить те, що доводилося бачити лише жменьці людей. «То стелажі Бібліотеки конгресу. — План Беламі додав йому бадьорості. — Де краще сховатися, як не в гігантському лабіринті?»

Однак Беламі не повів їх до стелажів. А натомість підпер двері книжкою, щоб вони не зачинилися, потім обернувся і поглянув на Ленґдона та Кетрін упритул.

— Я сподівався, що зможу пояснити вам набагато більше, але ми не маємо часу. — І подав Ленґдонові свою картку-ключ. — Вона вам знадобиться.

— А хіба ви з нами не підете? — спитав професор.

Беламі похитав головою.

— У нас нічого не вийде, якщо ми не розділимося. Найважливіше — це зберегти піраміду та горішній камінь у надійних руках.

Ленґдон не бачив іншого виходу, окрім сходами — назад, до читального залу.

— А куди підете ви?

— Я заманю їх до стелажів, подалі від вас, — пояснив Беламі. — Це все, що я можу зробити для вашої втечі.

Не встиг Ленґдон спитати, куди слід іти йому та Кетрін, як Беламі вже скидав великий стос книжок з конвеєра.

— Лягайте на стрічку конвеєра, — наказав Беламі. — І притисніть руки до тулуба.

Ленґдон здивовано витріщився. «Це ж просто несерйозно!» Стрічка конвеєра тягнулася на коротку відстань, а потім зникала в темному отворі в стіні, достатньо великому, щоб крізь нього пройшов стос книжок, але не більше. Ленґдон тоскно поглянув на стелажі.

— І не думайте! — вигукнув Беламі. — Через датчики руху тут сховатися неможливо.

«Тепловий відбиток! — крикнув хтось угорі. — Оточуймо з флангів!»

Вочевидь, Кетрін почула все, що мала почути. Вона лягла на стрічку конвеєра, і її голова опинилася лише за кілька футів від отвору в стіні. Склавши руки на грудях, Кетрін стала схожою на мумію в саркофазі.

Ленґдон стояв як укопаний.

— Роберте, — підштовхнув його Архітектор, — якщо не хочете робити це задля мене, то зробіть заради Пітера.

А голоси нагорі наближалися.

Ленґдон рушив до конвеєра наче уві сні. Він із розмаху кинув сумку на стрічку, а потім і сам примостив голову біля ніг Кетрін. Його спина торкнулася холодної гуми конвеєра. Поглянувши на стелю, він відчув себе пацієнтом у шпиталі, якого збираються засунути головою вперед до томографічного пристрою.

— He вимикайте телефон, — попросив Беламі. — Дехто невдовзі вам зателефонує і запропонує допомогу. Довіртеся йому.

«Дехто зателефонує?» Ленґдон пригадав, що Беламі кілька разів безуспішно намагався комусь додзвонитися, а потім надіслав повідомлення. А кілька хвилин тому, коли вони вже спускалися спіральними сходами, Беламі спробував востаннє — і додзвонився. Він стисло проказав про щось приглушеним тоном, а потім вимкнув телефон.

— Їдьте конвеєром аж до кінця, — пояснив Архітектор. — А коли він повертатиме назад — швидко зіскакуйте. Скористайтеся моєю карткою, щоб вийти.

— Вийти звідки? — настійливо спитав Ленґдон.

Та Беламі вже смикав за важелі. Усі конвеєри в приміщенні враз ожили. Ленґдон відчув, як сіпнувся і поїхав, стеля над його головою теж зарухалася.

«Боже, поможи».

Коли Ленґдон наблизився до отвору в стіні, він побачив, як Ворен Беламі кинувся до стелажів і замкнув за собою двері. А за секунду він ковзнув у темряву, і бібліотека проковтнула його — саме тієї миті, коли спіральними сходами затанцювала вниз червона лазерна цятка.

РОЗДІЛ 60

Низькооплачувана працівниця компанії охоронної сигналізації під назвою «Ексклюзивна безпека» ще раз перевірила адресу в Калорама-Гайтс у своєму списку викликів. «І це — воно?» Вона поглянула на під'їзну доріжку з брамою одного з найбільших та найспокійніших маєтків у районі, і їй здалося дивним, що служба 911 щойно отримала дзвінок саме стосовно цього будинку.

Як зазвичай буває з непідтвердженими дзвінками, служба 911 одразу ж зв'язалася з місцевою компанією охоронної сигналізації, перш ніж завдавати клопоту поліції. Жінка-охоронець часто повторювала подумки, що девіз її компанії — «Ваша перша лінія оборони» — запросто можна було змінити на «Фальшиві тривоги, дурні витівки, загублені домашні тварини та скарги від схиблених сусідів».

І сьогодні теж, як і зазвичай, охоронець прибула без жодних подробиць стосовно отриманого сигналу. «Мені за це і так мало платять». Її робота полягала в тому, щоб просто з'явитися на виклик у своєму авто з обертальним проблисковим маячком, обдивитися маєтність і повідомити, чи не відбувається чогось незвичного. Зазвичай сигналізація спрацьовувала через якусь дрібницю, і охоронець користувалася своїми перекриваючими ключами-дублікатами, щоб налагодити систему. Однак у цьому будинку панувала тиша. Сигналізації не було чути. З дороги все здавалося спокійним та оповитим темрявою.

Працівниця натиснула на кнопку дзвінка внутрішнього зв'язку біля брами, але ніхто не відповів. Вона набрала перекриваючий код, відчинила браму і в'їхала на під'їзну алею. Не вимикаючи двигуна та маячок, жінка підійшла до парадних дверей і подзвонила. Ніхто не відповів. Охоронець не побачила всередині ані світла, ані рухів.

Дотримуючись інструкцій, вона увімкнула ліхтарик і неохоче пішла з обходом навколо будинку, щоб перевірити двері та вікна: чи немає раптом слідів зламу чи проникнення. Коли вона зайшла за ріг, повз будинок проїхав довгий чорний лімузин. Він на мить пригальмував, а потім поїхав далі.

«Цікаві сусіди. Їм все потрібно знати!»

Вона повільно обійшла будинок, але не побачила нічого незвичного. Споруда виявилася більшою, ніж спершу здалося, і коли жінка дійшла до подвір'я, то вже тремтіла від холоду. Вдома точно нікого не було.

— Диспетчере! — гукнула вона в радіо. — Я щодо виклику в Калорама-Гайтс. Власників немає вдома. Жодних ознак біди. Завершила огляд периметра. Ніяких ознак проникнення до будинку. Це фальшива тривога.

— Повідомлення прийнято, — відповів диспетчер. — На добраніч.

Охоронець повісила радіо на ремінь та пішла назад тим самим шляхом, бажаючи якомога швидше повернутися до теплого салону свого авто. Але, зробивши кілька кроків, вона помітила те, чого не помітила раніше, — крихітну цятку синюватого вогника на тильному боці будинку.

Вона здивовано підійшла до нього і побачила, звідки йшло світло — з низького фрамужного вікна, що, вочевидь, відчинялося у підвал будинку. Зсередини скло на вікні було затемнене якоюсь непрозорою фарбою. «Мабуть, лабораторія якась». Синювате світло пробивалося в маленькій цятці, де відлущилася фарба.

Жінка нагнулася і спробувала зазирнути всередину, але у маленький отвір майже нічого не було видно. Вона постукала по склу, подумавши, що всередині, може, хтось працює.

— Аго-ов! — гукнула вона.

Їй ніхто не відповів, але від її стукотіння шмат фарби несподівано відпав, надавши можливість побачити трохи більше. Жінка прихилилася ближче, мало не торкаючись обличчям до скла, і вгледілася в підвал. Й одразу ж пожалкувала, що це зробила.

«Що ж то таке, Господи милосердний?!»

Приголомшена, охоронець так і застигла, зігнувшись біля вікна, широко розкритими від страху очима роздивляючись картину, що розгорнулася перед її очима. Нарешті вона тремтячими пальцями почала намацувати на ремені своє радіо.

Але так і не встигла його знайти.

Шиплячі штирі електричного шокера впилися їй у шию, і тіло її пронизав гострий біль. М'язи заціпеніли, охоронець гойднулася вперед і впала обличчям у холодну землю.

РОЗДІЛ 61

Ворену Беламі зав'язали очі, але це з ним трапилося не вперше. Як усі його брати-масони, він проходив ритуал «зав'язування очей», коли піднімався на найвищі щаблі масонства. Однак раніше це відбувалося серед вірних друзів. Сьогодні ж було інакше. Ці безцеремонні й грубі чоловіки зв'язали його, наділи на голову мішок і тепер вели вздовж бібліотечних стелажів.