Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович - Страница 69

Тієї ночі мені приснилося вражаюче видіння. Але я досі певен, що це не був сон. То був прорив у якусь глибинну реальність, де зароджуються й вирішуються людські долі. Приснилося мені таке.

Стоїть навпроти мене рідна мати з дитям на руках. Це дитя — я. Разом з тим я знаю, що це Мати Божа. Дія відбувається в тій зоні, де я тоді перебував. Мати — молода, синьоока, русява, така, як на давніх фотографіях, — пригортає немовля до себе і просить: — Розкажи про долю моєї дитини. Ти вже пережив, знаєш, що з тобою відбулося. Я хочу знати все…

Я почав їй оповідати про своє життя. Про Херсонщину, де я народився, про потріскану землю, де тато катав мене на велосипеді, про повінь тридцять другого року в Києві, коли розпочалася голодовка, про страшні дні тридцять третього у Кийлові, коли ми з сестрою ледь-ледь вижили завдяки зусиллям батька й матері. Потім про пізніші роки — щасливіші, коли ми навчалися й мужніли. Нарешті, загриміла страшна війна. І тут я відзначив, що дитя, що було на руках Матері Божої, вже щезло і моє життя блискавично проноситься у просторі-часі, ніби грандіозний фільм. Містерія захопила фронт, повернення з війни, навчання, арешт, суд. І ось я знову стою в зоні табору і оповідаю останні кадри життєвого кіно.

— При спробі втекти, — кажу я Пречистій Діві, — мене вбили у забороненій зоні.

Виникає це зловісне видіння. Я вибираюся на дошку, хитаючись, іду по ній і… падаю вниз. Постріли, мов полум’яні жала, пронизують мене з двох боків. І все щезає…

Мати Божа заплакала, обняла мене і прошепотіла на вухо:

— Перший раз ти загинув, а вдруге я врятую тебе… Після пробудження слова Пречистої цілий день переслідували мене. Я розповів сон Якову. Він твердо заявив:

— Тікаємо нині. Мати Божа сохранить!

Коли настав вечір, на зоні спалахнули лампи. З півдня наступала гроза. В’язні прогулювалися по «проспекту Сталіна» (так називали своєрідну вулицю між бараками і забороненою зоною). Ми витягли з напівзбудованого бараку дошку (метрів шість довжини), помолилися Матері Божій і рушили до зони. В’язні дивувалися, запитували:

— Куди це ви?

— На свободу, — просто відповів я.

Все довкола завмерло. Ніби зупинився час. Хвиля страху прокотилася в грудях. Та ми діяли, ніби автомати. Розгойдавши дошку, перекинули її на основну зону. Загуркотіло, забряжчало. Але все пройшло вдало. Яків виліз на дошку, балансуючи, перебрався до колючої загорожі в центрі, і стрибнув униз. Незабаром пітьма ковтнула його.

Диво дивне: все довкола мовчало. Мертва тиша. Собаки теж не гавкали, що було немислимим: вони скаженіли навіть тоді, коли в’язні наближалися до першої смуги «запретки».

Я вибрався на дошку, роздерши холошу об колючий дріт. Ноги зрадливо тремтіли. Пройшовши кілька кроків, я захитався і впав на зорану смугу. Перед очима загорівся сон: постріли з двох боків і смерть!

Зірвавшись на ноги, я кинувся на загорожу, намагаючись підтягнутись. Це був божевільний крок. Тоді я метнувся назад, переліз у зону і знову вичарапкався на дошку. Майже поповзом добрався до головної смуги і стрибнув, скоріше звалився, вниз. Чітко пам’ятаю; праворуч від мене за півметра стояв ланцюговий пес, страшна вівчарка, і, дивлячись десь убік, позіхала. Вона не бачила мене. Не бачили мене, як пізніше виявилося, і «попки» — тобто вартові. Мати Божа виконала обіцянку…

Я перескочив ще кілька «запреток» і пірнув у кущі. Яків схопив мене в обійми і почав термосити.

— Я тут переживав з-за тебе! Що це ти, як сопляк, упав з дошки!

— Годі! — скомандував я. — Гайда!

Ми почали бігти, інколи оглядаючись назад. Лише за кілька годин на обрії загорілися ракети. Ми зрозуміли, що втеча розкрита. Другого дня нас засікли літаки-кукурузники, вигулькнувши раптово з-за сопок. Ми залягли в кущі карагачу, але було пізно.

Тієї ж ночі в тиші степу почулося важке дихання собак.

— Все, Якове! — сказав я. — Хана! Від собак не втечемо!

— Біжімо! — наполягав він.

Проте все було марно. Дресировані пси летіли, як вітер, тягнучи за собою чекістів. Здалека долинала гидка лайка, їй акомпанував гавкіт собак.

— Стійте! Стійте, падли! Будемо стріляти!

Собака вхопив мене за холошу, рвонув. Я впав, червонопогонник розігнався і вдарив по нирках. Я вужем звивався на кам’янистій землі, а він, витягнувши револьвер, бив мене по голові, по грудях, по хребту.

— Уб’ю гада! — клекотіло в запіненому роті чекіста. — Тут тобі й амба.

Він звів курок і націлився в голову. Та тут підбіг другий чекіст, який вів зв’язаного Якова, і суворо крикнув моєму кату:

— Не треба! Сказано — доставити живими.

— Твоє щастя, падло, — захрипів «мій» червонопогонник. — Скидай черевики!

— Навіщо?

— Скидай, сука!

Нас роззули, черевики перечепили через плечі і погнали по степу. То була моторошна містерія: місяць в небі, кам’янистий ґрунт, собаки, що хапали за литки, і нескінченний біг у якусь безодню — без смислу, без розуміння.

На степовій дорозі чекала вантажівка. Нас, розгойдавши, закинули в кузов — розтерзаних, закривавлених…

Потім був спецлагсуд. Новий термін по статті 58–14 (контрреволюційний саботаж). Коли я запитав суддю, що ж ми саботували, він відповів без жодного гумору: «Ви саботували заходи радянської влади по вашому перевихованню».

Після суду нас вкинули до каторжного табору Джардас. Кам’яниця зловісної тюрми стояла на високій горі, відкрита всім вітрам і негодам. Відбувати термін доводилося під замком, у камері. Праця — в каменоломні, тяжка, виснажлива. Жодних посилок, листи — раз на два місяці. Дивна річ, але, незважаючи на тяжкі перипетії табірної долі, я відчув, що все, що сталося, суджене і треба його звідати до кінця.

…В камері я познайомився з цікавим хлопцем Юліаном Чарпінським — чорнооким, жвавим галичанином. Він мав таку ж статтю, як і я (антирадянська пропаганда), і теж тікав. Ми з ним розробили химерний план втечі з Джардаса. Написали листа до вигаданого адресата в Коломиї (до запиту), текст був нібито зашифрований. Проте шифр легко читався. Зміст послання мав інтригуючий характер для органів безпеки. Ми сподівалися, що чекісти повезуть нас у Західну Україну, а по дорозі пощастить втекти.

Юліан попросив одного в’язня, котрий напевне був стукачем, вкинути листа на «волі» в поштову скриньку. Той охоче згодився. Ми з насолодою спостерігали, як оперуповноважений хутко осідлав коня і стрімголов поскакав до адміністративного центру табору.

Буквально на дві доби до Джардаса приїхала група поважних чекістів. Нас змусили стати в шеренгу. В’язні дивувалися, що комісія одразу попрямувала до нашої камери. Відчинилися двері, до темниці ввійшло кілька офіцерів на чолі з поважним генералом. Він пробіг поглядом по обличчях в’язнів, зупинився на моєму. Кілька секунд уважно вивчав мою худу фізіономію, потім засміявся і сказав:

— Липа!

І одразу ж пішов геть. Навіть нічого не запитав у в’язнів, нічого не сказав. Всі губилися в догадках, нічого не розуміли, а ми з Юліаном втямили, що чекістів на м’якині не проведеш…

Досі пам’ятаю вірша, якого я присвятив Юліанові:

Багато, багато

На світі доріг,

А нашу, мій брате,

Затрушує сніг.

І навіть до неї

Не можем прийти,

Бо мури довкруг

І жорстокі кати.

Далеко Вкраїна,

Степи і пітьма,

Та іншої стежки

До неї нема…

Вона нас з’єднала,

Мій друже, в тюрмі,

Вітчизна у серці —

І ми не самі…

Яка б не була

Перед нами стіна,

У нас, побратиме,

Дорога одна…

Збігала тяжка зима. Заґратоване вікно не було зашклене, проте в камері ми душилися від спеки. Іній вкривав віконниці, від подиху в’язнів знадвору темниці клубилася пара. Вечорами на темно-синьому небі спалахували яскраві сузір’я, чарували нас. Я оповідав товаришам історії розвитку людської думки, яка рвалася крізь павутину догм і релігійного обскурантизму до правдивого пізнання. Переказував зміст фантастичних творів, сам імпровізував (тоді в мені бурхливо почав лунати Голос Мовчання, даючи відповідь на всі нерозв’язані проблеми душі). В’язні заворожено слухали, такі лекції тривали всю зиму: безкоштовний природний «планетарій» був до наших послуг майже щодоби, бо Казахстан славився прозорою атмосферою і безхмарною погодою…