Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович - Страница 71

Там, у карцері, мені приснився віщий сон. Ряди бараків, обплутаних колючим дротом. Це був табір, але я знав, що це вся Земля зосереджена за огорожею. Вікна бараків були розчинені, звідти линули пісні, гриміла лайка, лунали стогони й жалі, молитви і ревище знавіснілих юрб.

Мимо тих вікон проходила убога старчиха. Я знав, що то була Божа Мати. Вона простягала руку до бенкетуючих і мовчала. Проте ніхто їй не давав милостині. Навпаки, чулися гидкі слова, прокльони, зневажливі репліки:

— Йди геть? Старчиха! Гуляща! Покритка! Нема для тебе нічого! Пречиста, лагідно всміхалася, йшла далі, не промовляючи й слова осуду. Проте ніхто не дав їй ані крихти, лише інколи п’яниці кидали в неї огризками кісток, маслаками.

Сльози жалю душили мене, і коли Мати Божа наблизилася, я вивернув усі свої кишені, поклавши до її долонь гроші, шматок хліба, цукерки, якісь папери, сірники. Коротше, в мене нічого не лишилося, все забрала вона.

І тоді Пречиста радісно засміялася і сказала:

— Пора!

І махнула рукою.

Зникли бараки. Щезли колючі дроти. Я стояв серед золотої ниви хлібів, а вгорі синіло веселе, чисте небо. Ні душі. Лише спів жайворонка у високості…

Того ж дня до мене завітали гості: прокурор Карагандинської області (молодий хлопець) і сам начальник табору Каплан з хвостом наглядачів.

— Ви подавали заяву про голодування? — запитав прокурор. — І коли?

— Вже десятий день, — пересохлими вустами відповів я.

— Чому ти не доповів мені? — суворо запитав Каплана прокурор. Той знизав плечима, поїдаючи мене лютим поглядом.

Прокурор розпитав, за що я отримав карцер, дав наказ перенести мене до бараку, покласти на розкладачці.

В бараку нікого не було. Я задрімав. І одразу ж відкрилося вражаюче видіння.

Я йшов у коридорі височенної в’язниці, стеля якої сягала неба. Під ногами була дзеркальна підлога, у якій віддзеркалювалася моя постать. Я здивувався, що вбрання на відбитку було білосніжним. Біля титанічних дверей, що самі собою почали відчинятися, відбиток випростався, став вертикально і я вражено зрозумів, що бачу Христа. На ньому переливався чистотою і променистістю хітон, на чолі замість тернового вінця квітували білі-пребілі лілеї. Він усміхнувся радісно, обняв мене і підняв руку, благословляючи.

Мене розбудив офіцер зв’язку. Запитавши прізвище, подав телеграму.

Я прочитав: «Верховний Суд звільнив тебе. Чекаємо додому. Батько».

Узгодженість видіння, снів і реальності була така захоплююча, що я ридав щасливими сльозами, посилаючи вдячні молитви Пречистій та Учителю…

Ось чому для мене Образ Христа завжди був не теологічною абстракцією, не ідеєю для суперечок чи сумнівів, а Живим Полум’ям, з якого брало силу і полум’я моєї душі.

*

Скептики скажуть: суб’єктивізм. Вони почнуть шукати певних психокомплексів, котрі десь незримо ввійшли до дитячої душі, а в пору біди й тиску проросли. Тобто, містичне зерно отримало для себе підходящий ґрунт.

Це не так. Я ніколи не був і не став містиком. Я критично ставився до всіх «священних» писань і навіть до Нового Завіту, бо ж «слово промовлене є лжа». До серця мені не лягали ні вікові, архаїчні ритуали, ні теологічні догми, ні страх віруючих перед Богом.

Навпаки, що більше я знайомився з потоком різних ідей, зв’язаних з постаттю Христа, негативних чи ортодоксальних, — то сильніше я відчував Його космічну реальність, Його життєвість.

Я збагнув нерушимо, що лише через Христа здійсниться все об’єднання людства і всієї сфери життя, і не лише людства Землі, а всіх сфер Космічного Розуму…

— Чому ж цього не сталося? — запитають мене скептики. — Допоки людям чекати? Якщо Христос з’явився тобі, чому він не з’являється всім іншим? Чим ти кращий від інших? Чому він допускає таке жорстоке запізнення? Гора муки росте до неба, а Господня Сила спокійно спостерігає за кривавою п’єсою тисячоліть. І якщо Він нерушима реальність Духу — то чому Його не відчувають так, як вітер, як зорі, як сонце, як квіти, хмари і повітря? Чому треба «доказувати» Його буття, Його історичність, Його божественність?

Запитання слушні, хто може заперечити це?

Проте народи світу здавна орієнтовані на пізнання містифікованої постаті Христа. Як і передбачав Він, людям показують: ось Він! І віруючі кидаються на примарний образ. І розчаровуються. Кажуть — Він у таємних кімнатах. Біжать — і бачать порожнечу. Обвішуються хрестами, обставляються кадилами, митрами, ризами, іконостасами, а потім руйнують все це… а потім знову реставрують, як це комічно відбувається нині…

Чому ніхто не поставив завдання: народам світу потрібен Живий Христос як Провідник до Бога. Чому ми задовольнилися мертвим, розіп’ятим? Чому зігнорували Воскреслого? Чому не прагнемо самі об’єднатися з Ним, а довіряємо це лукавим жерцям, котрі не можуть навіть між собою порозумітися?!

Хтось запитає: а тобі відкрилася істина про Христа? Ти відаєш Тайну Його Місії?

Я твердо скажу: ТАК. Коли я майже бігцем прямував від спец-табору до поїзда, щоб вернутися до рідних моїх, мені прочинилися двері до Правди Христової. Не одразу я збагнув, осягнув хвилююче відкриття, це триває вже майже півстоліття, але крок за кроком хмари забуття долаються, оголюється Вершина Гори, де жде мене Брат, Учитель і Батько. І я знаю, що одвіку був з Ним, у Ньому, бо Він відкрив, нарешті, Свою Тайну. І Звелів передати її людям, що я й роблю з великою радістю та тривогою.

Отже, головне питання Космоісторії: суть Заповіту Христа, суть Його Місії, котру він отримав від батька Небесного?!

Якщо Він став Людиною, пройшов по Землі, щось залишив людям — то це щось має бути дуже важливе, важливіше за все!

Так воно і є…

Слово друге

ЗОРЯНЕ ДИТЯ

Диво-сни, не сковані законом,

Відкривають браму до Свободи,

Із тілесним попрощавшись лоном,

Небувала виросла Природа.

Воскресають мертві Побратими,

Розквітають зела чародійні,

Розгортає диво лик незримий —

Радісний, прекрасний і надійний…

Корінь Волі, джерело натхнення,

Не щезай, не висохни ніколи,

І посій в пилюку повсякдення

Квіти у сновидному роздоллі…

І тоді, як зморені світила

Захолонуть в темному просторі,

Хочу я, щоб Серце запалило

В світі Сну нові, чаклунські зорі!..

Мій друже! Як бажаєш, так і сприймай те, що прочитаєш. Я оповідаю тобі не історичну хроніку, я показую тобі не заманливий відеофільм, змайстрований хвацьким режисером. Тайна Христа — не «точне» відображення того, що відбулося з Божественним Дитям та Його Матір’ю, а Суть Завдання, яке взяв на себе Син Зоряної Безмірності. Називають цю Суть — Благою Вістю. Але в чому ж ця Вість?

Взяти «гріхи» людей на Себе?

Чому невинний має страждати за злочинців? Навіть недосконала земна юстиція не може допустити такої судової підлості. Невже Небесна Юстиція в Особі Найвищого здатна «задовольнитися» жертвою Духовного Ягняти? Тоді на Небесному Троні сидить не Любов, а злобний монстр!

Дати Себе розіп’ясти на Голгофі, а потім, відповідно до віри людей в божественність Христа, милувати їх або засуджувати до вічної муки?

Але ж «віра» хіба міняє психічну суть людини? Хіба страх перед царем дає право боягузові ввійти у владичний палац? Апостол недарма казав, що «біси теж вірують і дрижать», бо неспроможні піднятися в Небо…

Може, Блага Вість у Заповідях Господніх, які Він проголосив на Горі? У дивних, чарівних, неймовірних Заповідях Блаженства? Проте чи хто-небудь збагнув, що Христос констатує вже готовий стан людини, котра блаженна, тобто така, якій уже відкрита дорога до Вітця Небесного? Блаженні жадаючі Духу, блаженні милостиві, блаженні чисті серцем, блаженні миротворці, блаженні спраглі справедливості… Але який Шлях приведе до такого блаженства? Адже повторенням благань та молитов: я вірую, я вірую, Господи, нічого не міняється. Ти або просиш Духу, або ні, незалежно від «визнання» чи «невизнання» існування Христа. Ти або чистий серцем або ні. Якщо чистий — то приймеш Христа, Його Місію, бо будеш співзвучний Божому Синові. Ти або миротворець або агресор. І це не залежить від віри в Христа. Хіба не християни заливають вже друге тисячоліття кров’ю Планету?