Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович - Страница 84

Та якось одної ночі на багате господарство колоністів напали морські розбійники. Греки оборонялися, їх майже всіх повбивали. Решту разом з рабами забрали на корсарську трієру. Дорослі стали гребцями, я прислужував вожакові розбійників. На трієрі познайомився з молодим чорнобородим юдеєм. Його звали Симоном. Вожак ненавидів юдея за зухвалість та неймовірне терпіння. Скільки б ударів не отримував Симон від наглядача, він ніколи не проронив жодної скарги чи стогону, не пролив жодної сльозини. За це корсари прозвали його Петром, тобто — Каменем. «Ти не жива людина, — насміхався вожак розбійників, — ти камінь. Але я викрешу з тебе іскру, в мене є таке кресало…»

Симона лупцювали вдень і вночі. Та він був незворушний. Мене так вразила його терплячість, що я інколи приносив йому рештки їжі. Це трохи підтримувало Симона, він вдячно прикладав долоню до серця і болісно усміхався. Лише одного разу порушив мовчання і запропонував побрататися. «Ти сирота і я також. Будьмо братами». Я згодився з радістю.

Проте мої старання підгодувати Симона не допомогли. Він згасав і слабнув, мов бадилина в сухій пустелі. Бачачи теє, вожак продав його, а разом з ним і мене, багатому сирійцеві, володареві численних рибальських вітрильників та інших кораблів.

Тут було життя вільніше. Симон-Петро виходив разом з іншими рибалками-рабами у море на промисел, проте під наглядом вартових. Коли море було спокійне, побратим брав мене з собою, привчав до рибальства.

Одного ранку, коли на обрії хмарилося і досвідчені раби провіщали грозу та шторм, Симон залишив мене на березі. Господар звелів мені збирати барвисті черепашки понад водою, з них майстри виробляли гарні прикраси, фібули, намисто. Взявши кошика, я рушив до берега. І тут побачив Його.

Завершується друга тисяча літ відтоді, а я не можу забути благословенної миті, коли мені засяяли пронизливі небесні очі, такі дивні на дитячому обличчі. А волосся в нього було, ніби хвилі променів. Мимоволі з вуст зірвалося запитання:

— Ти, бува, не Божий Син? І Він спокійно відповів:

— Мій Тато підказав тобі правду.

— Звідки ти? — запитав я. — Де живеш? Де жив?

— Прийдеш і побачиш, — усміхнувся Він. — Хочеш бути моїм супутником? Тебе першого кличу за собою. Підемо разом до Тата Небесного. Хочеш? Волієш?

Сльози несказанної радості виступили на моїх очах, хвиля зворушення перехопила подих. І я сказав, що волію бути з Ним — однині й довіку…

Ми подружилися. Відтоді майже щоденно збирали черепашки на березі, чим господар був задоволений. Івась (так Його звали тоді) познайомив мене з своєю Матір’ю, прекрасною Дівою, котра усиновила Його, вигодувала і виплекала. Дізнавшись про те, що я сирота і подружився з її сином, Вона обняла мене і сказала:

— Матиму ще одного сина. Радуйся, мій любий Андрійку… Не стримавшись, я розповів про знайомство з Божим Сином

Симонові. Він недовірливо похитав головою:

— Мойсеева Тора твердить, що всі люди — діти Бога. Проте після падіння ми втратили подобу Найвищого, змушені жити під тінню прокляття. Ждемо приходу Месії — посланця Господа Сил, який утвердить царство Ізраїлю — Божого Народу. Хто ж твій Божий Син? Він не з сім’я Авраамового? З якого краю?

— Мати його й він — з берегів Борисфена.

— От бачиш? — глумливо засміявся Симон. — Який же Син Божий з тих країв? Вони нічого не відають про Єдиного Бога. Та й Месія має народитися в Іудеї, прийти з Вітлеєма…

Що я міг сказати Симонові, який добре знав юдейський закон та пророків? Мені не треба було доказів, бо все можна прочитати в небесних очах мого Друга і Брата, Народженого Зоряним Небом.

Проте, повагавшись, Симон, захотів познайомитися з Івасем. Одного дня, коли на морі гримів шторм, вони зустрілися. Між хмарами лютували полум’яні перуни, вирували пінисті хвилі, грізно гупав у скелі прибій, а Івась, сміючись весело і дружньо, дивився в нахмурене обличчя мого побратима.

— Чому засмутився, Камінь? — запитав Івась. Петро стрепенувся, глянув на мене.

— Це ти сказав йому про корсарське наймення?

— Я не розповідав. Він сам якось знає…

— Я все знаю про тебе, Симон-Петро, — спокійно промовив Він. — Ти, справді, Камінь. І я на тобі почну будувати свою Оселю. Та жаль, що навіть Камінь на землі розтріскається на шмаття, і підеш ти туди, куди сам не захочеш…

— Не розумію, що мовиш, Дитя, — суворо сказав Симон.

— Настане пора — зрозумієш.

— Ти переконав мого побратима Андрія, що твій Вітець — Бог! Ти ще дитя. Чим доведеш, що це — правда?

— Правдивий дух бачить Правду, — зітхнув Івась. — Що я можу ще сказати тобі, Симоне? Може, ти хочеш чуда?

— О так! — скрикнув Симон.

— І ти тоді повіриш, що я — Син Бога?

— Повірю!

Івась повернувся обличчям до моря і вийшов на скелю. Піднявши руки до неба, зненацька огорнувся сліпучим вогняним кільцем. Потім його полум’яна постать попливла понад хвилями, ніби якесь казкове видиво. Понад гупанням прибою в просторі прокотилися урочисті слова:

— Се є мій улюблений Син. Слухайте Його.

Симон зблід, затремтів і впав на коліна. Затуливши долонями обличчя, він судорожно промовляв:

— Господь мій і Бог мій! Віднині я твій… Не карай, помилуй раба твого…

Коли Симон розплющив очі, Івась уже стояв біля нього і, поклавши руку на чоло побратима, печально сказав:

— Як легко ти міняєшся, Петре! Я ж казав тобі, що камінь теж може тріснути і перетворитися в сипучий пісок. Бійся цього. Ти захотів чуда? Блаженні ті, що прагнуть Правди. Лише Правда дає свободу!..

— Про яку свободу ти кажеш, Господи? — схлипнув Симон. — Ми в рабстві, а ти кожної миті можеш звільнитися. Я ж бачив своїми очима, що ти можеш…

— Я не маю свободи, доки ви її не здобудете, — сказав Івась. — Проте ти кажеш слушні слова. Щоб я міг виконати волю Тата Небесного, допоможете мені. Нам слід втекти з рабства і дістатися Юдеї…

— Наказуй. Зроблю все, що волієш. Віднині я навіки з тобою, мій Бог і Господь…

В наступні дні план втечі було розроблено до найменших подробиць. В одну з грозових ночей ми вийшли на невеликому вітрильнику в бурхливе море. Крім Івася, на борту була його мама, Симон, я і Йосип, літній тесля з Назарета.

Буря кидала посудину по гребенях бурунів, мов соломинку. Йосип тихенько скрикував, але, тамуючи страх, тихенько молився, заплющуючи очі. Побратим, звичний до моря, сидів на кормі, міцно тримаючи кормило. Коли вітрильник відійшов далеко від берега, Симон запитав Івася, кивнувши на Йосипа:

— Володарю мій, він хто?

— Буде моїм земним татом, — мовив Івась. — Він знає все, що треба. Ми з мамою житимемо в нього…

— А твої супутники? Вони залишаться в рабстві?

— Втечуть тієї ж ночі. Повернуться до Борисфена.

— А ми з Андрієм?

— Знаєте, де я. Проте живіть, ніби ми й не стрічалися. Коли прийде вість від Тата Небесного, я дам знати.

— Чому не можемо жити разом? — скрикнув Симон. — Станемо твоїм захистом, не допустимо й пилинці впасти на тебе…

— Ось цього й не треба, — ласкаво засміялася Івасева мама. — Коли такі завзяті опікуни будуть біля Небесної Дитини, кожної хвилини жди біди…

— Єшуа має рости, як всі діти, — повчально мовив Йосип.

— Його нині звати Єшуа? — вражено запитав я.

— Так. А маму — Маріам. Їх мають приймати за юдеїв…

— Бог не любить обману, — нахмурився Симон.

— В чому ти бачиш обман, Петре? — суворо запитав Учитель, а на дитячому чолі лягла зморшка. — Хіба не єдиний Тато у всіх народів та людей? Хіба ти не назвав мене своїм Господом?

— Правду кажеш, мій Учителю, — похнюпився Симон, багровіючи від бентеги. — Надто гарячий я, ось і вирвалося дурне з вуст.

— Домовилися, — кивнув Єшуа. — Живіть дружно. Рибальте. І наберіться терпіння. Настане пора, будемо ловити інших риб…

Буря лютувала. Вода перехлюпувала через борт. Навіть Симон занепокоївся.

— Боюся, що вітрило не витримає. Буря пошматує парусину. А без вітрила — перекине човна…

— Я попрошу вітрів, — з певністю мовив Учитель. — Ще раз переконайся, що любов’ю можна зробити все…