Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович - Страница 87

Фарисеї та учителі, невдоволено гомонячи, вибиралися з води і пленталися геть. Я наблизився під руку Івана, глянув у його очі. Він обілляв мене водою, зробив на чолі знак сонячного хреста. Узрівши мій допитливий погляд, підбадьорливо усміхнувся.

— Чому так пильно дивишся?

— Учителю! — осмілівши, прошепотів я. — Я вже багато літ жду Сина Божого. Єшуа ім’я його. Може, ти відаєш, де він?

— Жди! — скупо промовив пророк. — Він послав мене. Він з’явиться за мною, та стоїть далеко попереду. Я недостойний схилитися до взуття його. Жди, нині надвечір буде він тут…

Вийшовши з води, я вибрав місце під скелею, у затінку. Сонце пекло немилосердно. Було душно, як у передгроззі. Мене хилило в сон, перед знеможеною тямою пливли барвисті видіння. До слуху долинув грім, пролунав грізний голос: «Ось іде Жертва Божа! Прокиньтеся, дрімаючі!»

Я кинувся зі сну і відчув дивне тремтіння в тілі. Глянувши перед собою, побачив, що Іван стоїть на тому ж місці, а перед ним схилив голову білошкірий молодий чоловік з довгим золотавим волоссям. Вони про щось розмовляли, і прибулець робив заспокійливі жести. Прийнявши хрещення, золотоволосий вийшов з води і глянув у мій бік. Дві сині блискавиці пронизали моє єство. Серце тьохнуло: це Він! Високе чисте чоло, русява борода й вуса змінили образ Божої Дитини до невпізнанності, та я відчував — це Він!

Зненацька у високості загриміло. Десь недалеко блискавиця вдарила в скелю. Люди злякано принишкли, а усміхнений прибулець, піднявши руки до неба, палко молився. Мені здалося, що він оповився вогнем — блакитним, мерехтливим, легким, перлистим. Ще раз прогриміло у видноколі, і в моїй свідомості прозвучали слова, закарбовані навіки, до безмежності: «Прийміть Мого Сина. В Ньому Моя Любов!»

Золотоволосий дружньо обняв Івана і рушив геть від Йордану. Хреститель і спантеличені люди дивилися йому вслід. Я не стримався і поспішив за ним. Догнавши, несміливо запитав:

— Учителю, де живеш?

Він, не повертаючись до мене, усміхнувся і сказав:

— Прийди і побачиш.

— Івасю! — скрикнув я, не стримавши бурхливої радості.

— Єшуа, — спокійно поправив він. — Андрію, ти став нетерплячий.

— Учителю, — з болем простогнав я. — Мені здавалося, що минули віки. Інколи думав, що все мені приснилося, що вже я ніколи не побачу тебе.

— Подумай, яке в Батька Небесного має бути терпіння, — суворо озвався Єшуа. — Він перебуває не в плинному часі, а у Вічності. Ти розумієш, про що я кажу?

— Я лише бідний рибалка…

— Бог теж рибалка, — засміявся він. — Він радіє, коли достойна рибина з’явиться. Нині — гарний улов. Радуйся, Андрію, ти таки своєчасно приплив до Рук Господніх…

Я зворушено хотів припасти до його ніг, та Єшуа зупинив мене і обняв, прошепотівши:

— Ми брати Божої Родини. Хіба забув? А чом же Симон не прийшов?

— Він пішов до Єрихона, щоб найняти притулок, а мені звелів, щоб я побачив Івана…

— Знаю, знаю, — покивав головою Учитель. — Ех, Петро, Петро — кам’яне серце. Скільки треба палити вогню, щоб розтопити тебе? Ну й що? Кого ти побачив, зустрівши Івана? Ким він тобі видався?

— Він чимось подібний до тебе, Учителю, — несміливо сказав я. — Тільки ти м’якшій, а він, як грім! Справжній Божий пророк!

— Подібний, — згодився Єшуа. — Бо з моєї Родини, як і ти, Андрію. Не було на Землі могутнішого з народжених жінками. Та запам’ятай: Іван завершує рід Адамів, а нам Тато Небесний звелів розпочати плекання Божого Роду…

— Що я маю робити? Чим допомогти тобі, Учителю?

— Зберу дванадцять воїв, — просто сказав Єшуа. — Ваша допомога в тім, що ви будете. Хіба сонце гадає, що має робити? Воно просто сяє, і кожен, хто прагне тепла, тягнеться до нього…

Я заночував у оселі, де Учителя приютили знайомі. Вони розповідали мені, захлинаючись від щастя, який він щедрий серцем, як лікує недужих, розвіює тугу, заспокоює нещасних. Від них я дізнався також, що старий Йосип помер, залишилася тільки мама та зведені сестри й браття — діти теслі.

А перед сном Учитель коротко розповів про свої мандри на схід, на південь. Він знову побував у старих мудреців — царських скіфів, відвідав найвищі гори Ойкумени. Всі ці роки, коли я клекотів сумнівами та страхами, невизначеністю та жалем за втраченим минулим, Учитель щоденно бив у скелю тяжкого світу, в його темні, тужаві брами, в гори забобонів та марновірства. І лише тоді, коли дозріло в серці духовне рішення, коли ясно вдень і вночі почав звучати в єстві Голос Мовчання, Єшуа вийшов на пустельне поле сплячого людства.

— А чому раніше ти не вийшов до людей? — дивувався я. — Хіба ти не відав того, що нині, десять літ тому?

— А ти не відаєш, що буває, коли плід зірвано зеленим? — запитав Учитель. — І плід пропадає, і той, хто зірвав, уже не прийде до дерева. Ще й тепер я не можу певно сказати: чи захочуть люди прийняти мої зерна, чи волітимуть посіяти їх?

Раненько я попрямував до Єрихона, знайшов побратима на постоялому дворі. Він невдоволено запитав, чому я затримався. Я сказав, що зустрів біля Йордану Месію, що він — той самий хлопчик, з яким ми утікали з неволі. Симон з недовір’ям слухав, та все ж сказав:

— Веди. Хочу побачити…

Зустрівши Учителя, Симон остовпів. Певно, він, як і я, відчув небесну силу Єшуа.

— Ну що, Петре? — ласкаво промовив Учитель. — Чи буде твоє серце каменем сумніву та страху, чи каменем підвалини храму?

— Господь мій, — тільки й міг пробурмотіти мій побратим. — Я винен перед тобою…

— Люди не мають вини ані перед іншими людьми, ані перед Батьком Небесним, — сказав Учитель. — Вони винні лише перед собою, бо не ростуть у небо. їх чекають вдома, а вони знемагають у вертепах мороку та тління…

— Не втямлю всього, про що мовиш, — зітхнув Симон. — Та

готовий іти за тобою…

— А сім’я, діти?

— Діти дорослі, живуть своєю працею, а дружина має достаток.

— Гаразд, повернемося поки що до Галілеї, зберемо повний гурт учнів, я розповім, що маємо діяти. Ви ще сліпі, як малі цуценята, та мине короткий час, і очі ваші відкриються. Дух Божий зійде на серце й пробудить його. Прокинувшись, станете будівниками Бога…

— Господи! — радісно скрикнув Петро. — Я знаю майстерність теслярську, мулярську, умію ловити рибу. Що робити — кажи! Може, храм, а чи оселю для тебе?

— Ловити будемо душі блукаючі, — усміхнувся Єшуа, — а будувати, друзі мої, будувати будемо сходи, мости від землі до неба. Бо Сам Тато Небесний очікує такого будівництва. А коли завершимо його — побачите Небо відчинене і Вісників Господніх, які сходитимуть і підійматимуться по тих сходах…

*

Квітка розквітає у моїй душі

На билині серця, у пустелі Духу.

Розкрива пелюстки: де ж вони, дощі?

А довкола — спека, а довкола сухо…

Десь в далеких луках — зоряні гаї,

Звідти прилетіла квітчина зернина,

Там десь розквітають подруги її

В райдужнім просторі, під Світилом Синім.

Треба засівати дикі пустирі,

Сипати зернята у терни колючі!

Заповіт прадавній Матері-Зорі

Невмирущу Квітку радує і мучить…

Слава про Єшуа покотилася в довкіллі. Людям подобалася його доступність, лагідність, щире ставлення до кожного, хто наближався до нього з проханням чи просто — щоб поглянути в сяючі очі, почути приязний голос. Доки ми добралися до Галілеї, за Учителем вже тягнувся велетенський хвіст цікавих людей, шукаючих душ, але й заздрісних ненависників.

По дорозі Єшуа обрав для себе дванадцятеро учнів. Поміж ними вельми сподобався мені Іван, молодий хлопець, дуже подібний до Учителя. Деякі люди навіть вважали його близнюком Єшуа. Він був запальний, нетерплячий, але щирий. Готовий допомогти всім і кожному. Учитель жартома прозвав його Сином Грому, так те прізвисько й залишилося за Іваном назавжди.

Одного вечора біля вогнища Юда з Каріота запитав Учите;

— А чому тобі потрібно дванадцятеро учнів? Чи не замалі гурт для грядущого Царя Юдейського?