Вітряк - Чернишев Славчо - Страница 7

Барка минула великий скелястий і рівний, мов таця, острів Святого Івана — з білим маяком, невеличкою хатинкою для наглядача і єдиним деревцем, пригнутим до самої землі східними вітрами. В своїй самотності воно здавалось особливо гарним і зворушливо привабливим. Маленьке криве деревце на пустому острові серед безкрайого моря!

Ліворуч, на меншому острові, зв'язаному масивним хвилерізом з Н., височів здоровенний куб військово-морської бази. Тут утворилась чудова тиха гавань. Недаремно за старих часів містечко мало романтичну назву: Місто Порятунку.

Коли обігнули острів з базою, перед очима у хлопців виріс невеличкий, майже круглий півострів, на якому й розкинулося містечко Н. Довгий і вузький перешийок, що змійкою звивався від острова до суші, був дуже мальовничий; чорні в сутінках маленькі рибальські хатини, у вікнах яких відбивалося мідночервоне світло заходу, здавались намальованими; далі виднілась одягнена в камінь набережна, казино в сучасному стилі, рибальська пристань, а на заході — величезна затишна затока з високими золотими дюнами, які ще й досі випромінювали денне світло. Все це, разом з архітектурою дерев'яних будівель, яким було щонайменше триста років, створювали особливу екзотику Н., його південну принадність і чарівність. У затоці темніли обриси військових кораблів, а над усім цим стирчав вітряк. На північ од нього у фіолетових відблисках поринав зловісний Мис утоплеників. Над ландшафтом сіялось якесь особливе приховане світло, і хлопцям здавалося, що перед ними проходять кадри кінофільму про казковий стародавній світ — віт мілетських греків, конквістадорів і жорстоких піратів Оттоманської імперії.

Ніби це не те саме дерев'яне рибальське містечко, над яким щойно пронеслась літня буря…

Спритно маневруючи, барка підійшла до пристані. Крізь густий ліс щогол виднілася набережна, чорна від народу: дачників, матросів, рибалок, які привітно махали хлопцям руками. Колка пирснув зо сміху:

— Берег Абхазії, правда?

Всі полегшено засміялися. Почуваючи себе переможцями, вони гордо чекали, поки збереться натовп, який весь час зростав. Закінчивши запис у щоденнику, Сашо не без задоволення прочитав останні рядки:

«Урочиста зустріч. Грає музика».

Музика не грала, але зустріч справді була урочиста. Так завжди буває в невеличких приморських містах після бурі.

ДОМЕНІКА

Максим ще здалеку помітив свого дядька. Це був кремезний і дужий рибалка років сорока, схожий на його батька. Біля нього тулився капітан Моко — давній знайомий хлопців, тридцяти з лишнім років, чорний, як жук, з товстими м'ясистими губами і широким, приплюснутим, як у сенегальця, носом. Він ішов разом з капітаном Наком і не зовсім ввічливо розштовхував людей, хрипко вигукуючи:

— Прошу, шановні товариші… Дайте дорогу…

Колка ловко кинув йому вірьовку, і він прив'язав барку барби Тодорія до причалу. Нако, легко стрибнувши в човен, посварився на хлопців пальцем:

— Чортенята! Гемонські діти! Все місто на ноги підняли, — і зареготав гучним розкотистим голосом. Потім незграбно потиснув руки членам екіпажу, — уже знав їх, — і суворо додав: — А тепер біжіть до телефону, бо доктор Липова там скоро збожеволіє.

Сашо похмуро глянув па Максима. Той кивнув головою, натякаючи на те, що по телефону про такі важливі речі, як кава, говорити не можна. Сашо виплигнув на сушу. Земля захиталась у нього під ногами, він поточився і смішно впав в обійми Мока.

— Тримайся за землю, дружище! — зареготав «сенегалець», всовуючи хлопцеві в руки свою чорну брудну лапу. — Ну, з приїздом… Пишайся, сину моря!

З огидою потиснувши протягнену руку, Сашо пішов далі. Моко заліз у барку, хрипко повторюючи:

— Молодці! Молодці!.. Ваше місце — тільки в екіпажі капітана Мока. Пірати, бай Нако, пірати…

Натовп розступився, і Сашо швидко вийшов на набережну. Хоч йому було й приємно, що всі на нього дивляться, але хлопець зніяковів. Може, тому, що ледве не впав. Перед ним стояли дві дівчини, його ровесниці, й посміхалися. Сашо враз їх упізнав. Він зблід, і ноги у нього підломилися. Ледве втримався. Дівчата були з Н., але вчились в його рідному місті, бо в Н. не було гімназії. Одна з них, височенька й струнка, справжня красуня, була гречанка. У неї було найкраще в світі ім'я: Доменіка. Правду кажучи, це через неї Сашові так подобалося Н. Її подруга Марія була менша на зріст і не така гарна.

Кивнувши їм головою, хлопець хотів уже пройти далі, але Марія зупинила його, безпричинно розсміявшись:

— Гей, задер носа та й не помічаєш?

Сашо ніяково зупинився. Доменіка схилила голову, але він знав, що чорні, мов маслини, очі дивляться на нього з-під довгих густих вій. Сашо зневажливо махнув рукою, уникаючи її погляду:

— Поспішаю на пошту, — і зразу ж сам собі докорив: «Дурню! Навіщо розказав! Вмить догадається, що мати шукає!» І додав пояснюючим тоном — Треба передати важливе повідомлення… — і знову сам себе вилаяв: «Ну що я мелю!» — М-м-м… для метеослужби, — збрехав збентежений юнак.

— Ви залишитесь тут на все літо?

— Тут… Пробачте, поспішаю… Ще побачимось… — хотів сказати «завтра», та, злякавшись власної сміливості, швидко побіг угору крутою кам'янистою вулицею.

Повернувши ненароком голову, він угледів за дівчатами двох франтів у картатих сорочках і тропічних шоломах. Вони були дуже смішні, схожі на опудал з баштана, але Сашове серце стислось від неприємного почуття. Хлопець догадався, що вони, певно, залицяються до дівчат і, можливо…

В цю мить і Доменіка глянула в його бік, соромливо притиснулась до подруги, й обидві знову невідомо чого зареготали.

Надзвичайно радий зустрічі, Сашо без передишки вибіг на круті цементні східці поштамту. Мати знову йому дзвонила. Увійшовши в скрипучу дерев'яну кабіну з спертим канцелярським повітрям і гострим запахом пилу, він заспокоїв найніжнішими словами матір, похвалився між іншим, що вже став справжнім морським вовком, і пообіцяв докладно описати бурю. Лікарка натякнула, що надіється взяти на завтра відпустку і разом з його меншими братіками поїхати до Софії. Це було місто, яке не менш, ніж Н., притягало до себе хлопця, але Сашо мужньо переборов спокусу, сотий раз ласкаво заспокоїв схвильовану матір і поспішно повісив трубку.

Набережна була вже безлюдна. Тільки біля казино товпилися дачники, рибалки й морські офіцери. Грав джаз. Де-не-де висіли ліхтарі, романтично освітлюючи романтичне місто. Дівчат уже не було. І чого б вони його чекали! Він же поводився, як йолоп! Стара барка нерухомо й безмовно стояла біля причалу!

Сашо попростував до хати капітана Нака. Вона, як і всі будинки в цьому містечку, стояла вікнами до моря. А море було темне й глухо билось об високий скелястий берег.

На кухні він застав Колку, Андрія, капітана Мока і дрібненьку жінку із зморшкуватим обличчям — бай Нака дружину. Вона весело поралася біля плити, жарила свіжу рибу. В кімнаті апетитно пахло стравою, було жаркувато, але прості меблі створювали якийсь чудовий і привабливий затишок. Маленька жінка, по-материнському привітавшись із Сашом, одразу ж почала перед ним вибачатися, що вечеря ще не готова, бо вона, мовляв, була на зборах. Її синів дома не було. Старший служив у війську — був моряком, менший вчився у вузі в Софії, а тепер забарився десь у бригаді. Сашо відразу помітив, що Максима і бай Нака немає, і, хоч і догадався, в чому справа, не запитав нічого: все-таки Моко людина стороння. Побувши трохи в кухні, Сашо сказав, що йому жарко, й вискочив надвір.

У дворі, сидячи на морському березі, Максим з бай Паком тихо розмовляли. Згідно з загальним рішенням, хлопець розповів йому про знахідку на острові і про лазів, і старий комуніст тепер ламав собі голову над цією заплутаною історією. Сашо підійшов до них саме в ту мить, коли вони міркували, їхати бай Накові в місто ще сьогодні пароплавом-базою чи завтра вранці, за графіком. В містечку був лише один міліціонер, по телефону про такі важливі речі говорити не можна, не зручно було турбувати й військових — це не їхня справа. От і випадало їхати бай Накові. Але якщо вирушити сьогодні, то Моко та й інші можуть пронюхати, що тут не все гаразд. А на Мока розраховувати не можна. Людина він непогана, навіть навпаки, вважається одним з кращих молодих капітанів, хоч занадто балакучий і трохи авантюрист. Об'їздивши весь світ, він і досі тільки про це й згадував. Правда, тепер уже трохи вгамувався, служить капітаном на шхуні «Сойка», що належить старій недужій вдові, — і все-таки з Моко треба бути пильним. Він може зразу догадатись. Можуть щось запідозрити й інші — ті, що трималися осторонь нової влади і були здатні перешкодити справі. А коли не поїхати бай Накові ще сьогодні, контрабандисти вночі вивезуть каву, щоб замести свої сліди. Глибоко затягуючись цигаркою, бай Нако сидів у темряві й міркував, що робити.