Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна - Страница 37

Кірине обличчя щосекунди мінилось, як смуглорожева поверхня черепашки, по якій ковзають тіні.

— Значить, ви прийшли до нас, тому що вам важко живеться дома?

— Так, я хотіла…

— Ви хотіли, щоб я за вас зрозумів, що у вас дома добре, а що погано?

Кіра мовчала, з тривогою і здивуванням стежачи за полковником.

— Ви хотіли, — продовжував Смирнов приязно, — щоб ми навели порядок у вашому домі? Але ж ми, Кіро, організація, яка викриває злочинців! Ми не втручаємось в особисте життя людей, та й ніхто не має права цього робити, якщо немає до того серйозних даних.

— Я хотіла…

— Ви, Кіро, хотіли, щоб я сказав вам, добре чи погано робить ваша мати? А от ви самі як про це думаєте?

— Я не знаю, все це дуже складні питання… — квапливо сказала Кіра. Вона знову закусила губу, в її очах спалахнули вогники образи. — Я прийшла до вас з відкритою душею… — повільно сказала вона і кинула недокурену папіросу в попільницю. — Ви начебто осуджуєте мене!

— Кіро, скільки вам років?

— Двадцять два! З половиною. Ні, ви вже, будь ласка, не вичитуйте мені. Я не для цього прийшла! — твердо сказала вона, труснувши головою.

— Ну що ви, хіба я смію! — усміхнувся полковник. — Я просто хотів ось про що спитати. Доки вас треба виховувати? Ні, справді! Ну, припустімо, вашій мамі ніколи було. В школі виховували? В комсомолі теж? В інституті знову виховують? Чи не час уже почати проявляти свою самостійність?

— Людина проявляє себе в праці! Ось, коли я…

— У вчинках проявляє себе людина! Праця — також вчинок!

— Мені здаються підозрілими люди, що приходять від Мещерського! — твердо сказала Кіра.

— А чому ви терпіли їх до цього часу?

— Я живу у мами… — знехотя заперечила Кіра.

— Ось уже чотири з половиною роки ви повнолітня людина! В чому ж воно проявилось, ваше повноліття? Ви одна їздите в метро? Ходите в дощову погоду без калош. Ну, ось бачите, їй цілих двадцять два з половиною роки, а вона плаче!

— По-вашому, я і боягузка, і безвольна, і…

— Це не по-моєму. Це справді так. Ви ж і до нас прийшли не з власної ініціативи, правда? Збрехати ви, мені здається, не зможете.

— Правда… — схлипнула Кіра, витираючи очі рукавичкою. — Дайте мені ще одну папіросу!

— Обійдетесь і без папіроси! Хто вам порадив прийти до нас?

— Володя! Тобто Олешин. Один студент наш. Ні, ви справді вважаєте, що я ні на що не здатна?!

— Та ні, я вам такої дурниці не говорив. І Володя, мабуть, десь поблизу чекає?

— У скверику… А звідки ви знаєте? — сльози у Кіри враз висохли, і вона усміхнулась, з цікавістю дивлячись на Смирнова.

— Старий я, Кіро! Зараз вас проведуть до під'їзду. — Смирнов підписав Кірі перепустку і натиснув кнопку дзвінка. — Ну, бажаю щастя! — сказав він Кірі.

— А… — Кіра підвелась із стільця. — Ви мені нічого не скажете? Нічого не порадите?

Смирнов встав. Увійшов черговий.

— Іване Івановичу, проведіть громадянку Прейс! — наказав Смирнов черговому. Потім обернувся до Кіри і, співчутливо усміхаючись, сказав: — Самі, самі вирішуйте. Час! Голова на плечах є. Серце б'ється. Володя також близько, це для вас важливий фактор. Він вам, очевидно, правильно радить. А ви все-таки спробуйте своїм розумом жити! До побачення.

— А… можна мені коли-небудь ще раз до вас прийти? — спитала Кіра посмутнівши.

— Зайнятий я дуже, Кіро! — просто сказав Смирнов, зробивши крок до дверей. — Хіба якщо тільки щось надто вже важливе…

Черговий нетерпеливо кашлянув.

Кіра щось хотіла сказати, але передумала.

— Добре! Сама! — сказала вона і, зітхнувши і махнувши рукавичкою, вийшла в коридор.

— Іване Івановичу! — затримав Смирнов чергового. — Пришліть до мене зараз же Олександра Даниловича.

— До побачення, Гарасиме Миколайовичу! — неголосно сказала в коридорі Кіра, але Смирнов неуважно кивнув їй. Він уже не бачив її і не чув… Його на мить оглушив і засліпив раптовий здогад.

Коли Берестов квапливо увійшов до кабінету, Смирнов стояв біля вікна, спершись обома руками на підвіконня. Він обернувся назустріч прибулому, і Берестов побачив, що в Смирнова блищать очі, що він був одночасно роздратований чимсь і обрадуваний.

— Тільки що була в мене дочка Аделіни Прейс, — сказав він, повертаючись до столу. — Дівчина непогана, але ще дуже сира людина. Розповідала вона цікаві речі, капітане! Точка ж у Прейс давня. Так, так… Ми її не раз відчували в дії у ряді питань. Проґавили, Олександре Даниловичу! Але нічого, зате, по-моєму, у нас закриється ряд нерозв'язаних питань. Як поводиться Горелл? — несподівано і уривчасто спитав полковник.

— Спить. Їсть. Мовчить. Зовсім спокійний, навіть прикро, товаришу полковник! — відповів Берестов, з цікавістю спостерігаючи за обличчям Смирнова.

— Подзвоніть зараз же в прокуратуру і повідомте, що вони можуть сьогодні пред'явити Гореллу обвинувачення у вбивстві Окунева і в звірячому нападі на малюка Юру Столбцова і капітана Захарова. Далі. Подивіться, чи у вас в архіві немає відомостей про якогось Мещерського Кирила. Період непу і пізніше.

Коли Берестов вийшов, полковник зняв трубку, набрав номер телефону генерала і, з'єднавшись, сказав:

— Дозвольте зайти до вас, товаришу генерал! Виникло одно міркування виняткової ваги. Єсть! Через кілька хвилин буду у вас.

Прокурор пред'явив Гореллу обвинувачення у вбивстві.

За маленьким столиком, що був ніби продовженням письмового стола Смирнова, сиділа стенографістка, крутила в руках олівець і в думці прикидала, чи вдасться їй сьогодні скласти в інституті залік з німецької мови.

Та раптом вона відчула, що людей, які були в кабінеті, охопило напруження. Стенографістка підвела голову і подивилась на присутніх. Прокурор читав матеріал слідства. Смирнов сидів, низько схиливши голову до заміток, які він тільки що накидав на аркуші паперу.

Генерал в цивільному сидів тихий і непомітний на стільці біля книжкової шафи. Берестов уважно вивчав старовинний дубовий футляр годинника. Горелл сидів у кріслі, як завжди сонно опустивши плечі, і його напівзакриті, дрімаючі очі нічого не бачили. Він, як і раніше, мовчав.

— Професор токсиколог Федоровський Сергій Яковлевич, дослідивши препарати, взяті у покійного Окунева і тяжко пораненого капітана Захарова, встановив, що холодна зброя в обох випадках була покрита отрутою, що уражає нервові центри, в першу чергу серцево-судинну систему.

Стенографістка подивилась на обвинуваченого. Повіки його відкрились, погляд став осмисленим і тривожним.

Він ворухнув губами, зробив рух кадиком, ніби щось проковтнув. Оглянувся на Смирнова і знову перевів погляд на прокурора. Той дочитував останні абзаци обвинувачення. Стенографістка зненацька помітила, що на обличчі ув'язненого чітко виступили синюваті плями, а шкіра між ними була мертвого білого відтінку. Губи його потемніли, дихання стало переривчастим.

Стенографістка подивилась на Смирнова і ясно побачила, як у нього прискорено б'ється жилка на виску. Генерал прикрив обличчя долонею, як козирком. Стенографістка зустрілась поглядом з Берестовим, і той швидко відвів очі.

«Чого вони так хвилюються? — здивувалась вона. — Що діється?»

Прокурор замовк, дочитавши останній рядок, У стенографістки раптом застукало серце, таким гнітючим стало напруження. Вона знову подивилась на ув'язненого. Нижня губа в нього одвисла, відкривши жовті від нікотину зуби. Він підвівся і знову важко сів на стілець. Усі мовчали. Ніхто не рухався.

— Це помилка! — сказав ув'язнений і встав, не випрямляючись, тримаючись за ручки крісла. — Я нікого не вбив і не поранив. — Він схопився руками за горло. — Мене ніхто про це не попереджував! — майже викрикнув він. — Це підлість! За вашими законами, вбивство карається смертю! Я знаю закони! Я не погоджувався на смерть!

— Цікаво! — різко сказав генерал, не віднімаючи долоні від очей. — Джентльмен поганенько володіє мовою! Чуєте, товариші, який грубий акцент? Як же він розгулював у нас?